Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Євроінтеграція вищої школи:

формат бажаного та формат можливого
6 березня, 2004 - 00:00


Ризики комерціалізації освіти Одна справа стати конкурентоспроможним на ринку праці, а інша — готувати в бідній країні фахівців для ситої ЄвропиГуманітарно-гуманістична підготовка — аналог «протестантської етики»

Реалізовуючи свій професійний інтерес узяти участь у обговоренні проблем вищої школи, я не стану робити вигляд, ніби мені достеменно відомі всі положення й мотиви «Великої Хартії європейських університетів», підписаної в м. Болонья у 1999 році, та те, який конструктивний «генетичний код» несе цей документ для нас. Але як працівник ВНЗ iз досить великим стажем розумію, що для вищої школи України в європейському векторі є суттєвий позитивний сенс. Разом iз тим хочу зауважити, що в будь-яких намірах завжди є «формат можливого» та «формат бажаного». Щодо останнього, то він може бути як досить продуманим і конструктивно обгрунтованим, так і кон’юнктурним, недостатньо виваженим «походом» за європейськими цивілізаційними цінностями. У цьому контексті й хочу розглянути деякі аспекти сучасного вибору європейської моделі модернізації нашої вищої освіти.

Мова піде про накреслену експериментальну реалізацію ряду положень Болонської конвенції в наших ВНЗ відповідно до нормативних документів (наказів) Міністерства освіти та науки України від 23.01.2004 року. Своєрідним каталізатором для моєї участі в обговоренні цієї проблеми стали дві обставини: перша — це аналітичне ознайомлення зі змістом вказаних документів МОН; друга — полемічні матеріали щодо оцінки Болонської системи та проблем євростандартизації освіти, надруковані в газеті «День» від 20 лютого 2004 року.

У постановочному аспекті слід однозначно погодитись iз вихідною посилкою авторів — академіка НАН України Володимира Семиноженка й директора департаменту МОН України Ярослава Болюбаша, що нашу освіту, зокрема й вищу, потрібно модернізувати як організаційно (методичні форми), так і за змістом навчання. Безсумнівно й те, що робити це слід з урахуванням здобутків на загальноєвропейському інтелектуально-освітньому просторі. Однак експериментальна апробація Болонської системи на терені української вищої освіти мала б здійснюватись паралельно й поетапно з процесами її структурно-функціонального вдосконалення відповідно до загальних тенденцій техніко- технологічного, економічного й соціогуманістичного розвитку країни. Адже вірно зауважує академік В. Семиноженко, що, крім «болонської тематики», є проблеми не менш першочергові.

По-перше, це ситуація з комерціалізацією освіти. Тут проблема не тільки в поширенні елементів платності за навчання в державних ВНЗ. Слід визнати, що не поліпшує сучасний стан і бурхливий розвиток мережі приватних навчальних закладів. Останні часто функціонують як на недосконалій навчально-матеріальній базі, так і за «проблематично-делікатного» кадрового забезпечення. Тому створити конкурентне середовище як чинник підвищення якості підготовки фахівців таким закладам об’єктивно не під силу. Водночас, як частково свідчить і європейський досвід, такі заклади мають право на існування.

Однак, запозичуючи досвід Заходу, слід прислухатись і до думок-узагальнень ряду його представників. Зокрема, щодо загальної оцінки процесів, що відбуваються в Україні, слушною є позиція, яку оприлюднив у «Дні» Марк М. Браун («права рука» Генерального секретаря ООН Кофі Аннана з питань розвитку) в матеріалі, присвяченому проблемі соціальної відповідальності бізнесу: «Ми робимо велику помилку, коли дозволяємо корпоративному (читай: приватному. — А.Б. ) забезпеченню освіти чи медичних послуг ставати довгостроковим заступником держави в наданні таких послуг» («День» від 21 травня 2003р.). Зауваження адресне, особливо для тих, хто орієнтується лише на ортодоксальні «поради» монетаристів Заходу. Адже абсолютизація ринкових відносин у цих сферах — це перманентне джерело соціальної нестабільності та конфліктів, що зовсім не узгоджується з проголошеним у країні курсом на формування соціально орієнтованої ринкової економіки.

По-друге, як наголосив В. Семиноженко, — це деформація структури підготовки фахівців за спеціальностями. Цей процес здійснюється без урахування перспективних тенденцій соціально-економічного розвитку нашої країни. Нині в нас практично немає ВНЗ з гіпертрофовано завищеним для багатьох статусом університетів та академій, в яких не готуються фахівці з «престижних» економічних спеціальностей; на масовий потік поставлена й підготовка юристів, які, за оцінкою голови Вищої ради юстиції Сергія Ківалова, є низької кваліфікації. Мають місце кількісні перекоси й у підготовці інших спеціалістів.

Безсумнівно, що розв’язання власних проблем потребує адресно дозованої та поетапно визначеної проекції на них положень Болонської конвенції. При цьому важливо, щоб деструктивно не проявилася традиційна наша «меншовартість» і «заангажованість» у процесі реалізації досвіду різних реформ. Не слід у черговий раз, як у свій час образно сказав поет, «задрав штани бежать за комсомолом», а в нашому випадку — за Болонською хартією.

Відповідна пересторога виникає й при ознайомленні з деякими виділеними п. Я. Болюбашем «ключовими позиціями» щодо нашої інтеграції в перспективi iз зоною європейської вищої освіти. Зокрема, викликає заперечення позиція «забезпечення працевлаштування випускників, коли їхні знання й уміння повинні бути використані на користь всієї Європи». Думається, що тут має місце зміщення акцентів завдання. Одна справа стати конкурентоспроможними на ринку праці, а інша — готувати в бідній країні фахівців для ситої Європи. Адже, за даними соціологів Київського міжнародного інституту соціології, і без цілеспрямованої орієнтації освіти на закордонного роботодавця серед молодих людей у віці 18—19 років лише кожний третій бажає залишитись в Україні, а серед осіб iз вищою освітою — тільки кожний другий.

Тут ми повинні цiнити логіку, якщо й не діалектичну, яку багато хто вже не сприймає, то хоча б формальну. Хіба не зрозуміло, в якості кого хочуть бачити наших співвітчизників «європейські гранди»? Багаті подачок не дають, і буде наївним надіятись на жирний «єврокаравай». Західний вектор і для освіти, в аспекті майбутнього «безпроблемного працевлаштування», зовсiм не однозначний. У перспективі, як вважають деякі освітянські управлінці, висококваліфіковані наші фахівці цілком легально радісно ринуться на Захід вже через відкриті кордони. Але при цьому згаданим управлінцям слід взяти відповідальність за бюрократичну підтримку майбутнього, коли цим щасливим євроемігрантам доведеться «пахати» в соціальному статусі білих рабів за мізерну платню. Тому поспіх в односторонній євроінтеграції, без відповідних зобов’язань іншої сторони, може бути досить негативним як для нашої системи освіти, так і соціуму в цілому. Ось чому політика щодо Болонського процесу має бути виваженою, прозорою та виразною.

Не зовсім зрозуміла й позиція щодо встановлення стандартів транснаціональної освіти, коли оцінка якості буде грунтуватись не на змісті навчання, а на вміннях і навичках випускників. Але ж названі кваліфікаційні параметри базуються, в першу чергу, на змісті навчання.

Конструктивності експерименту сприяла б і більша конкретизація у «Тимчасовому положенні про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців», по-перше, загальних засад щодо формування індивідуального навчального плану студента та виокремлення його прав і обов’язків, по-друге, виділення й посилення акценту щодо гуманітарної й гуманістичної складових освіти. Для нашої нинішньої ситуації це принципово важливо. Справа в тому, що нинішній контингент студентів, на жаль, є поколінням, «постраждалим» від нецивілізованої ринкової трансформації. На його очах шустрі мисливці за первісними капіталами рвали на куски залишену напризволяще соціалістичну власність, в тому числi і навчально-матеріальну. Освітянське відомство зубожіло, зарплати копійчані, престиж знань упав. Тому, думається, посилення гуманітарно-гуманістичної підготовки фахівців буде важливим чинником і соціогуманізації всіх суспільних відносин у країні. Саме така підготовка може стати й своєрідним дієвим аналогом «протестантської етики», яка відіграла в минулому на Заході істотну роль при становленні цивілізованого бізнесу.

Отже, щодо дискусії навколо Болонської тематики, слід погодитись iз тими фахівцями, котрі вважають, що вона повинна вестись у контексті першочергового реформування нинішнього становища в системі вищої освіти, «болеві проблеми» якої містяться в дещо іншій площині. А за успішного вирішення останніх і буде слушною проекція положень конвенції щодо модернізації вищої школи.

Анатолій БЕБЕЛО, доцент Київського національного економічного університету
Газета: 
Рубрика: