Вічний, благодатний сюжет — любов і війна: нерозлучні сестри, обидві в обладунках самопожертви, врятували від забуття не один текст.
Британець Ентоні Мінгелла повинен бути особливо вдячним названій парі, — вона вже принесла йому жменю «Оскарів» за «Англійського пацієнта» (1996 р.) На цей раз розрахунок, за всіма прикидками, також точний, хоч і віддає самоповтором: кохання і Громадянська війна (зрозуміло, в США). Північно-південний вітер, який не припиняється в Голівуді, приніс «Холодній Горі» шість номінацій, зокрема й таких важливих, як «головна чоловіча роль» (Джуд Лоу), «акторка другого плану» (Рене Зелльвегер), «саундтрек» (Гейбріел Яред). Рене Зелльвегер (див. фото) — єдина, хто вдостоїться «Оскара». Що ж, епос — улюблена колискова нації, а мелодрама — кращий фермент для пожвавлення костюмованих масовок. Тому, до речі, і вважають історію Скарлет О’Хари непорушною та безперечною класикою.
Мінгелла чудово розумів, що порівнянь із «Віднесеними вітром» йому не уникнути, тому й узяв у роботу роман Чарльза Фрейзера. Фабула першоджерела дозволила деяке зміщення акцентів: від ліричної саги до антивоєнної драми. За цілком очевидним задумом режисера, війна не просто відтіняє лінію розлучених і закоханих, які возз’єдналися, а й є постійно наявною, всепроникною реальністю. Війна скрізь — не тільки в м’ясорубці передової, а й у кошмарах тилу, де панують злидні та мародерство, де шастають озвірілі від безкарності ополченці, які вирізають цілі родини за підозрою в приховуванні дезертирів. Заявлено і внутрішню трагедію героя: Інмен (Лоу), професійний і мужній вояка, втрачає віру в ідеали, за які воює, він узагалі відмовляється воювати. Але — вимушений убити ще кількох людей, звичайно ж, дуже поганих, негідників-ополченців, перш ніж загинути самому. Його душевний надлом рівнозначний вирокові. Хоча, з іншого боку, довгоочiкуване побачення з витонченою і прекрасною Адою Монро (Ніколь Кідман), заради якого Інмен-Лоу і став дезертиром, пройшло найкращим чином. Їм би жити та жити...
Вони й живуть — в епілозі, разом — Кідман із дочкою — живим нагадуванням про батька, хороброго і гарного Інмена, в містечку Холодна Гора, куди він так прагнув.
Я лише викладаю конструкцію сюжету, те, як він повинен працювати. Але — не працює.
Навіть дивно — адже всі компоненти дійсно добірні, архіпрофесійні, від зйомок до акторів. Першокласний вихідний матеріал, з претензією якщо не на «Апокаліпсис сьогодні» в декораціях Х1Х сторіччя, то на щось близьке. А виходить — непереконливо. І річ не в форматі фільму — 155 хвилин, звичайно, час для глядача дискомфортний, але все залежить від того, чим наповнені ці дві з половиною години.
Як уявляється, саме питання наповнення сюжету — жанрового, психологічного і навіть, якщо хочете, ідеологічного — режисером вирішене не було.
Претендуючи, з усією очевидністю, на створення високої антивоєнної (а як надзавдання — і екзистенціальної) драми, Мінгелла намагався приділити не меншу увагу й тому, що називається лав-сторі. Уже якщо в титрах заявлено Ніколь Кідман, її присутність потрібно якось виправдати: показати її закоханою, а ближче до фіналу й роздягнутою. Дивно, однак, що постановникові не спадає на думку, що Кідман здатна справитися з роллю куди більш могутньою і глибокою, ніж еротична інженю в капелюшку зі стрічками («Догвілль» він, може, й пропустив, але, мабуть, щось про те чув, не говорячи вже про «Широко розплющені очі»). Зрозуміло, що до акторки такого рівня потрібно знайти свій підхід. На жаль, схоже, що Мінгелла бачить у Кідман лишень чергову голівудську кіноблондинку. Те ж і з Лоу — всі його обов’язки обмежилися старанним носінням типажу мачо, який метушиться. Чи могли двоє виконавців, зв’язаних непідйомним сюжетом і схематичною режисурою, зобразити фатальну пристрасть — взагалі, сильну пристрасть, чи то ненависть, чи то відчай?
«Холодна Гора» здатна викликати подібні запитання. Мінгелла змішує такі емоційно багаті жанри, як мелодрама та пацифістський фільм — і отримує на виході лише фальш і нудьгу. Тут не лише кохання — а й війна несправжня. Всі ці заяложені, пережовані вибухи, бутафорські рани, гліцеринові сльози — ну здивував би хоча б раз, хоча б єдиним кадром, європеєць же, зрештою.
Проте відмінність культур і багатство традицій у цьому випадкові ні до чого. Тут — інше! Тут на особистості треба перейти.
Просто, здається, Мінгелла у все це не вірить. Ні в кохання крізь холоди і гармати, ні в страждання людські, ні у внутрішнє перетворення стомленого насильством солдата. Не вірить і не відчуває. І ніяких міркувань, переконань щодо цього не має. Тому не може передати почуття-переконання-ідеї глядачеві. Знімає заради каси, заради продюсерів, навіть (як він думає) заради публіки. Лише не заради себе!
Тим і відрізняється ремісник — від майстра.
