Терористичний акт у московському метро, що приголомшив, мабуть, не тільки всю Росію, але й усю планету, вкотре порушив проблему ефективності боротьби з тероризмом. Хоча Україна є зоною стабільності, й вибухи в нашій країні лунають хіба що у випадку севастопольських «знахідок» і на складах зброї й боєприпасів, які погано охороняють, вироблення національної доктрини ефективної протидії тероризму залишається першочерговим завданням.
Багато років людство намагається знайти ефективний рецепт боротьби проти тероризму, але до останнього часу ці пошуки залишалися марними. Підвищення боєготовності спеціальних служб у Сполучених Штатах, знищення будинків палестинських камікадзе ізраїльськими командос або тривала роками «антитерористична операція» федеральних військ у Чечні демонструють, що універсальних рецептів й алгоритмів знищення тероризму просто не існує.
Перш ніж говорити про глобальний наступ на тероризм, оголошений Сполученими Штатами після подій 11 вересня 2001 року, необхідно наголосити на кількох важливих аспектах. Протягом десятків років незаконні озброєні формування підтримувалися наддержавами в боротьбі за переділ світу. Цей унікальний обоюдогострий інструмент Москва й Вашингтон намагалися зі змінним успіхом спрямувати одне проти одного. І той факт, що зрощений фахівцями з ЦРУ для боротьби проти радянських військ у Афганістані Усама Бен Ладен зрештою став ворогом номер один для Сполучених Штатів, є вельми показовим. З нього випливає перший постулат антитерористичної боротьби — держава не повинна використовувати жодну терористичну організацію для вирішення власних проблем .
Зменшення загрози тероризму неможливе без ослаблення міжнародної напруженості. Перерозподіл сил на світовій арені на користь Сполучених Штатів Америки, їхнє становлення як світової наддержави, агресивно-наступальна політика Вашингтона призвели до серйозного загострення відносин між мусульманським і християнським світами. Часто під терористичні акції підводять релігійне пояснення, вони в очах громадської думки перетворюються зі свідомого вбивства десятків або сотень ні в чому не винних громадян на акт відплати або самопожертвування. Ореол великомучеництва, яким часто оповиті дії мусульманських екстремістів, тільки збільшує армію пособників терористів. Тому доходимо другого постулату боротьби з тероризмом: не можна допускати ідеалізації дій терористів і пропаганди ідеї поширення тероризму . Консенсусу в цьому питанні повинні дійти всі без винятку країни світової спільноти.
Фахівці з протидії тероризму стверджують, що помилковість дій багатьох країн полягає в тому, що їхні уряди намагаються ліквідувати наслідки терористичних актів, а не боротися проти джерел терористичної активності. У результаті терористичні організації випереджають державні структури іноді на кілька кроків. Громіздкі державні машини не встигають за викликами, які кидають їм терористи. Хоча британський прем'єр-міністр ХIХ століття Бенджамін Дізраелі писав, що «замахи жодного разу не змінили хід всесвітньої історії», їхні результати стають серйозним суб'єктивним чинником впливу на розвиток як окремих держав, так і світової спільноти загалом. Тому ми сміливо можемо вивести третій постулат боротьби з тероризмом: перемогти терор можна, тільки діючи на випередження, використовуючи всю потужність спеціальних служб та їхні можливості для проведення агентурної роботи та превентивних дій .
Для України сьогодні дуже важливо не вести політику страуса, не відкладати на потім, до кращих часів проблему розробки стратегії боротьби з тероризмом. Наша країна зробила свій вибір, приєднавшись до антитерористичної коаліції, ще 2001 року. Тому сьогодні ми повинні бути готовими на перший поклик міжнародної спільноти привести у стан бойової готовності власну систему раннього попередження терористичних актів і боротьби з їхніми наслідками. Створення такої системи є серйозно ускладненим нинішньою політичною ситуацією, адже кожний крок у процесі посилення позицій спеціальних служб може викликати неадекватну реакцію опозиційних сил. Тому створення національної антитерористичної системи має відбуватися суворо в рамках законодавства, за необхідної участі парламенту як елемента контролю за створенням системи і гаранта легітимності її існування .
