У основі цієї статті відомого письменника, науковця, політика, дипломата Юрія Щербака — його виступ на презентації нової книги «Україна: виклик і вибір», яка відбулася в рамках Днів науки в Києво-Могилянській академії. До речі, ознайомившись зі змістом статті (англійською мовою її було надруковано у веб-газеті Ukraine Report), американський політолог, колишній радник президента США з національної безпеки Збігнєв Бжезинський надіслав авторові листа, в якому висловив згоду із більшістю його думок. «Зрештою тільки українці можуть забезпечити незалежність України, — написав, зокрема, Зб.Бжезинський. — Це послання повинне вивчатися кожним знову і знову».
Упродовж кількох віків Україна, перетворена на безправну провінцію великих імперій, не мала жодного геополітичного вибору, будучи позбавлена права на власну зовнішню політику. Пануючі режими, проводячи репресивну селекцію поколінь і послідовно знищуючи тих, хто чинив опір, виховували в українцях відчуття хуторянської меншовартості й сержантської слухняності.
Про українську геополітику в той час годі було говорити. Два переділи світу в Парижі та Ялті відбулися без участі України. Найбільшими геополітиками України в радянський період стали Сталін і Хрущов. Наша геополітична доля вирішувалася не за столами переговорів, а на полях кривавих битв Першої та Другої світових воєн, під час виснажливої гонки озброєнь у ході «холодної війни». Українці виборювали своє майбутнє місце в світі в рядах Червоної армії, загонах партизан, боївках ОУН-УПА.
Ситуація драматично змінилася в лічені дні 1991 р., коли новонароджена держава потрапила у вир геополітичних пристрастей, пов’язаних із розпадом СРСР, падінням Берлінської стіни, ліквідацією Варшавського блоку та так званої світової системи соціалізму, дезінтеграцією Югославії. Україні одразу ж довелося спізнати жорстокі виклики історії: недовір’я до молодої держави, тиск з боку США й Росії з приводу ядерної зброї, розміщеної на нашій території, зазіхання на Крим та інші проблеми, що раптово виникли й вимагали свого негайного вирішення. Довелося робити нелегкий вибір в умовах браку часу на роздуми, при величезному кадровому дефіциті та несформованості державних інституцій, в період зміни багатьох політичних догматів попередньої доби.
Перш за все змінилося саме поняття «геополітика». Воно не зводиться тепер лише до географічного чи просторово-територіального компонента. Нові геополітичні підходи враховують наявність економічних, інформаційних, комунікаційних, інтелектуальних, енергетичних, військово-технологічних та інших видів ресурсів. Велику роль відіграють також інтеграційні процеси, в ході яких формуються нові наднаціональні утворення, диктуючи новий геополітичний поділ світу.
Геополітичну ситуацію України, як і інших країн світу, визначають кілька фундаментальних фактів глобального значення, які диктують необхідність активних пошуків нашого місця в нових координатах ХХI століття.
Перше. Найважливішою подією початку ХХI століття стала терористична атака бойовиків Аль-Каїди проти США 11 вересня 2001 року та проведення Сполученими Штатами та їхніми союзниками воєнних операцій проти Афганістану та Іраку. Ці події знаменують початок епохи асиметричних міжцивілізаційних воєн і свідчать про втягування людства в новий геополітичний переділ світу, в якому продовжують зростати глобальні суперечності. Перш за все йдеться про скорочення життєво важливих стратегічних ресурсів — таких, як нафта, газ, питна вода, уран — при зростанні глобальних потреб в енергоносіях через 20 років удвічі. Перська затока має постачати понад половину об’єму світових потреб нафти, якщо існуючі режими не впадуть жертвою мусульманського тероризму. Військова присутність США в регіоні Перської затоки та Каспійського моря — вираз посилення боротьби за енергоресурси.
Друге. Геополітику почала дедалі активніше витісняти зі світового простору геоекономіка. Глобалізація в усіх її виявах — позитивних і терористично-негативних — є викликом для національних держав, обмежуючи їхній суверенітет, сприяючи створенню наднаціональних структур управління, інформаційних, фінансових, економічних та інших світових мереж. Глобалізація є не лише наслідком винаходів у сфері інформаційних технологій, а й адаптацією людства до скорочення ресурсної бази на Землі. Виживе й переможе той, хто матиме ефективнішу ресурсозберігаючу економіку й вільний доступ до ресурсів.
Виклик глобалізації є особливо гострим для української держави, яка повинна модифікувати свої недосконалі структури й функції, відійти від ряду консервативних і посткомуністичних уявлень про державу як напівавтаркічне, напівавторитарне утворення.
Третє. Три центри сили й економічної могутності зростають у світі. Домінують Сполучені Штати, які є беззаперечним лідером існуючого сьогодні однополюсного світоустрою. У США все виразніше проступають риси імперії нового типу, що певною мірою нагадує Римську імперію з її легіонами, розміщеними в різних частинах земної кулі. Навколо США формується наднаціональна мегакоаліція — країни, які сповідують ліберально-ринкову, демократичну філософію і, з другого боку, рішуче підтримують США в їхній боротьбі зі світовим тероризмом. Яскравим прикладом нових стратегічних союзників США є близька до нас Польща.
Другий надпотужний світовий центр зростає на наших кордонах — Європейський Союз. Об’єднуючи 25 країн з населенням 455 млн. чоловік, з ВВП близько десяти трильйонів доларів і обсягом торгівлі близько 30% світової, ЄС перетворився на абсолютно безпрецедентне в світовій історії геополітичне, геоекономічне й міжнародно- правове утворення, розвиваючись як федеративна наддержава нового типу. Роль ЄС та його вплив на Україну зростатиме за експонентою в ХХI столітті.
Кинути виклик Сполученим Штатам та Європейському Союзу зможе третя сила — Китай, який у 2025 році має шанс стати другою у світі мілітарною та економічною міццю й поставити в практичному плані питання про двополюсність світу, повторивши спробу Радянського Союзу 1950 — 1980-х років. З 1993- го по 2002 р. обсяги китайського експорту щорічно зростали на 17,3%, і вже в 2010 р. експорт з Китаю буде більшим за американський. Китай є серйозним викликом і для Росії: він у п’ять разів перевищує Росію за економічним потенціалом, в 11 разів — за кількістю населення, а через десять років переважатиме також за кількістю звичайних озброєнь і зрівняється за стратегічними ядерними озброєннями.
І, нарешті, четверте : Росія. Наш найближчий сусід, який становить найсерйозніший виклик для України. Незважаючи на те, що Росія спізнала всю глибину економічно-соціальної кризи (її ВВП менший за ВВП Італії) та всю гіркоту геополітичної поразки євразійського хартленду в боротьбі з океанською Америкою, вона досить швидко відновила імперську ментальність та великодержавні амбіції, про що свідчать результати виборів до Державної думи 2003 р. Очевидною метою Росії є відновлення її статусу наддержави, цього разу не в ході військово-загарбницьких операцій, а шляхом побудови паливно- енергетично-транспортної світової імперії. Упродовж наступних 30 років Росія планує постачати 600 млрд. кубометрів газу Китаю і 300 млрд. кубометрів — Республіці Корея. Трубопровід з Росії до Китаю простягнеться на довжину 4987 км і буде одним із найдовших у світі. Газ постачатиметься до Японії й Туреччини. США, які є найбільшим імпортером нафти у світі (60% імпорту в 2003, 70% — в 2010 році), готуються до закупівель російської нафти — до 10% усього імпорту в недалекому майбутньому. Американо-російське нафтове партнерство має забезпечити стабільне постачання російських енергоносіїв навіть у разі перерви в постачанні із Саудівської Аравії, Нігерії, Венесуели. У 2030 році забезпечення внутрішніми газоресурсами ЄС зменшиться з 65 до 25%. За цих умов Росія перетворюється на головного постачальника газу, що матиме далекосяжні геополітичні наслідки для Європи. Ще серйознішими будуть наслідки для України — враховуючи транзитну роль нашої держави і потужні нафто- і газотранспортні коридори, що належать Україні та є фактором національної безпеки.
Україна, на думку провідних російських політиків, — не лише Жириновського й Рогозина, — повинна стати інтегральною частиною цієї газонафтової імперії в рамках угоди про Єдиний економічний простір та інших домовленостей.
Яким має бути найоптимальніший вибір України за цих умов?
Слід підкреслити, що починаючи з 1994 року Леонід Кучма продовжив і активізував лінію президента Леоніда Кравчука на посилення співпраці зі Сполученими Штатами, Росією, ЄС та НАТО. При цьому треба розуміти виняткову особисту роль Президента України у формуванні зовнішньої політики держави.
Серед безперечних геополітичних здобутків Президента Л. Кучми:
— проголошення стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу та на вступ до НАТО й до Світової організації торгівлі;
— підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та РФ;
— підписання з сусідніми країнами низки угод, у яких урегульовано всі прикордонні проблеми й проголошено курс на дружбу та співробітництво. Особливо важливим у цьому контексті є встановлення стратегічного партнерства з Польщею, налагодження з цією країною тісної політичної й економічної співпраці;
— досягнення статусу стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами Америки в 1996 році, а також приєднання до антитерористичної коаліції та участь у військовій операції в Іраку в 2003 — 2004 рр.;
— участь України в міжнародній організації ГУУАМ, що відкриває теоретичні можливості для України грати важливу роль в кавказько-каспійському та центральноазійському регіонах.
Ці та інші зовнішньополітичні досягнення України сприяли збільшенню ступеня геополітичного плюралізму на посткомуністичному просторі, здобули Україні міжнародний авторитет. На жаль, ситуація значно погіршилася в 2000 — 2003 роках внаслідок внутрішньополітичних скандалів у Києві, пов’язаних з касетною справою, корупцією, протистоянням влади й опозиції. Ці події завдали величезної шкоди іміджу України за кордоном, закріпили в очах західної громадської думки стійкий образ недемократичної, напівавторитарної держави.
Водночас різко посилився вплив Росії на внутрішню та певною мірою на зовнішню політичну орієнтацію України. Москва діяла за методом батога й пряника, де роль батога відігравав конфлікт навколо Тузли, а пряника — обіцянка введення зони вільної торгівлі в рамках угоди з ЄЕП. При цьому треба визнати, що Москва має чітку та ясну стратегію щодо України, в той час як Київ не зміг виробити такої стратегії, йдучи на все нові й нові поступки.
Ми наблизилися до небезпечної межі, перетнувши яку, ми можемо втратити значну частину нашої незалежності, непомітно (бо поступово) перетворитися на провінцію нової енергетично- транспортної імперії.
Треба прямо сказати, що цим перетворенням, які в 2004 — 2006 роках можуть набути незворотного характеру, об’єктивно сприяє нейтрально-негативістська позиція Європейського Союзу стосовно України, а також короткозора політика американської адміністрації. Складається враження, що впливові сили в цій адміністрації — такі як радниця президента з національної безпеки К. Райс — готові погодитися з входженням України до виключної сфери впливів Росії.
На жаль, Захід, зосереджуючись на критиці сьогоднішньої недемократичної практики в Україні, забуває про віддалену геополітичну перспективу, про існування глибоких демократичних традицій українського народу, його європейський вибір.
Хочеться вірити, що в Білому домі буде почуто голос видатних політичних діячів, таких, як Збігнєв Бжезинський та Генрі Кіссинджер, які виступають проти відновлення нової євразійської імперії. Занепокоєні також представники української діаспори, які днями звернулися з тривожним листом до членів Сенату та Палати представників США, протестуючи проти драматичної зміни позиції США щодо України. Washington Post стверджує, що «одним з регіонів світу, де участь або неучасть Сполучених Штатів може виявитися вирішальною, є колишні радянські республіки. Майже всім країнам загрожує імперіалізм Москви, що відроджується».
Що далі?
Нам треба усвідомити, що геополітично Україна сьогодні небезпечно самотня. Український вагон відчеплений від європейсько-атлантичного експреса й стоїть на запасній колії. Євразійські стрілочники з-поза меж України та в самій державі намагаються якнайшвидше причепити цей вагон до вантажного поїзда, що прямує в протилежному — північному — напрямку. Надходить строк вирішення цієї геополітичної дилеми: Схід чи Захід? Часу на вибір залишається все менше.
Серед можливих варіантів відповіді України на геополітичний виклик історії бачимо такі:
1. Тільки проведення демократичних президентських виборів і реформування державно-політичної, адміністративної та економічної системи України дадуть шанс на швидке приєднання країни до НАТО та ЄС, що є корінним інтересом українського народу.
2. Необхідною є розробка національної стратегії відносин України з Росією на засадах рівності, поваги до суверенітету та взаємовигідного добросусідського співжиття з великим сусідом. Звичайно, не може бути й мови про нагнітання ворожнечі до Росії тільки тому, що комусь не подобаються «москалі». Така політика була б цілком згубною для України. Але не менш небезпечною та неприпустимою є малоросійська улесливість щодо «старших братів». Нам потрібний чесний, відповідальний, зважений діалог з Москвою. Ми повинні враховувати економічні енерготранспортні інтереси Росії, але також повинна бути чітко визначена межа українських поступок. Команда прагматиків у Кремлі зрозуміє таку мову набагато краще, ніж непередбачувані перманентні хитання Києва.
3. Єдиним надійним геополітичним союзником України в її русі до Європи залишається Польща. Тісний військово-політичний та економічний союз України з Польщею та країнами Балтії має стати в ХХI столітті одним із пріоритетів української зовнішньої політики. Ми повинні більше уваги приділяти братній Білорусі незалежно від сьогоднішніх обставин, які можуть змінитися.
4. Треба докласти всіх зусиль для відновлення відносин стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами Америки та приєднання України до Наднаціональної мегакоаліції, що створюється в ім’я захисту базових цінностей демократії та християнської цивілізації. Якнайшвидше приєднання України до НАТО, зона дії якого може бути поширена на Північну Африку, Близький Схід, Каспійський регіон, зміцнить нашу геополітичну позицію. У цьому контексті не зайвим було б розміщення бази НАТО на українській території.
5. Важливим є зміцнення відносин особливого партнерства з Канадою, яка повинна відігравати більшу роль в українській зовнішній політиці. Нам є чому повчитися в Канади, в якій бездоганно функціонує парламентська система, побудоване громадянське суспільство й запроваджені найвищі соціальні стандарти.
6. Стратегічною метою України має бути її перетворення на регіональну державу-лідера в районі Центрально-Східної та Південної Європи, державу, яка б стала надійним союзником Польщі, Білорусі, Молдови з Придністров’ям, Грузії, Азербайджану, Туреччини, Греції, Ізраїлю та інших країн, гарантуючи стабільність в цьому стратегічно важливому регіоні світу.
У цьому мінливому світі, в якому, здається, немає нічого незмінного, є дві священні речі, які не підлягають обговоренню: це — незалежність України та її демократичний розвиток.
