Минулого тижня в Одесі відбулася повноцінна презентація всіх проектів «Дня». По-перше, фотовиставки, яка зараз експонується в одеському Музеї західного та східного мистецтва. По-друге, книжкових проектів, представлених під час читацької конференції в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова. До того ж якраз напередодні конференції двотомник із «Бібліотеки «Дня» («Україна Incognita» та «Дві Русі») вийшов і російською мовою. Однак що стосується останнього пункту, то в Одесі, можливо, в цьому і не було особливої необхідності: всі одесити з нашою невеликою делегацією спілкувалися українською. І хоча з міркувань політкоректності (щоб кожен мав можливість читати книги тією мовою, якою забажає) кілька комплектів російськомовного варіанта двотомника прихопили, великим попитом — особливо в бібліотекарів — користувалися все ж таки книги українською. (Що зрозуміло, адже спочатку двотомник «Дня» російською був призначений «на експорт» — наприклад, тим самим росіянам).
Делегацію «Дня», очолювану головним редактором газети Ларисою Івшиною та істориком Юрієм Шаповалом, Одеса зустріла досить теплою — за зимовими мірками — погодою. Ще теплішим був прийом. Зворушила, наприклад, та увага, з якою працівники Музею західного та східного мистецтва на чолі з директором Віктором Никифоровим поставилися до облаштування фотовиставки «Дня»: для цього спеціально звільнили два музейнi зали. Зацікавленість і підтримку акція нашої газети зустріла і в Одеської облдержадміністрації та її голови Сергія Гриневецького.
А саме місто вразило великою кількістю нестандартних вивісок. Де ще в Україні можна побачити, приміром, вуличний щит із «простеньким» ресторанним меню: салат «Амадей» та свіжі устриці? Проте не менш оригінальними виявилися й деякі висловлювання у книзі відгуків про фотовиставку «Дня». Найбільш ємною рецензією була така: «Я в захваті!!! Кльово!!!» Усі інші відгуки — як письмові, так і усні — були багатослівнішими, але передавали приблизно ті самі емоції.
В Одеському національному університеті, одному з найстаріших вищих навчальних закладів країни, наш «десант» зустрічали не тільки студенти, а й професорський склад: старі шанувальники «Дня», уїдливі, але доброзичливі критики, і практично всі — потенційні автори нашої газети. Професор Юрій Шаповал у своєму вступному слові перед зустріччю зазначив, що «позиція «Дня» — не створювати штучних героїв, а, з іншого боку, бачити на історичній авансцені тих діячів, які залишили слід в історії України». Після зустрічі значна частина його південноукраїнських колег побажала доповнити історичний реєстр «Дня» одеськими персонажами. Принаймні про необхідність подальшої діяльності нашої газети на ниві просвітницького книговидання вони висловлювалися не у формі побажань, а просто-таки наполягали на цьому...
М’яка, доброзичлива й абсолютно українська атмосфера Одеси для презентації проектів «Дня» виявилася більш ніж доречною. Можливо, й тому, вважає Лариса Івшина, що місто знаходиться біля моря і добре провітрюється.
Більша частина зустрічі проходила у форматі «запитання — відповідь», що став уже звичним для акцій «Дня». Тому не обійшлося і без традиційного конкурсу на краще запитання. Головні призи — двотомники з «Бібліотеки «Дня» — отримали асистент університетської кафедри історії України Олександр Музичко та професор тієї ж кафедри Василь Щетников. Ще кілька співрозмовників (зокрема «суворий» критик Юрій Іванович Сурай) отримали фотоальбоми «Дня». Крім того, головний редактор «Дня» подарувала кілька комплектів книг одеським бібліотекам (Державній науковій бібліотеці ім. М. Горького, Міській централізованій бібліотеці ім. І. Франка, Обласній універсальній бібліотеці ім. М. Грушевського, Дитячій бібліотеці ім. Івана та Юрія Лип, університетській бібліотеці), а також міським школам-інтернатам.
А сьогодні ми пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти зустрічі, а також думки про неї і, звісно ж, про книги з «Бібліотеки «Дня».
«ЛЕГКА КАВАЛЕРІЯ»
Дмитро ШУПТА (записка iз зали):
— Як сталося, що величезна догеродотова епоха пра-України випала з поля зору упорядників вашого двотомника?
— Наші книги — це не концептуальна історична праця. Це та «легка кавалерія», яка може дуже швидко дійти до людей, що раніше не мали інтересу до історії, не хотіли читати серйозні підручники, десятитомник Михайла Грушевського й інші академічні праці. Почати з догеродотової епохи? Присутній тут Юрій Іванович Шаповал, наприклад, — спеціаліст з політичної історії України. Зараз ним разом iз колективом авторів завершений шеститомник, який охоплює тільки політичну історію ХХ століття. Уявіть собі: як би ми почали писати ґрунтовну історичну працю, починаючи з догеродотової епохи, то як би це виглядало? Ми не ставили собі такого завдання, через що я і не хочу рекламувати наші книги як якийсь фундаментальний історичний продукт. Але, мені здається, нам вдалося підібрати ту тональність, яка може зацікавити сьогоднішнього громадянина України, дозволити йому знайти відповіді на якісь особисті питання, не занурюючись у дослідження бібліотечних фондів.
І я не раз уже розповідала, як минулого року, під час зустрічі з нашими читачами в Кіровоградському університеті, мені зробили дуже цінний подарунок, який, як я тоді сказала, буде першим екземпляром нашого газетного музею. А подарували мені «бухгалтерську книгу», яка була вся заклеєна вирізками з наших газет — саме історичної тематики. Потім я дізналася, що дуже багато академіків (серед них — і Микола Жулинський, і Мирослав Попович) робили те ж саме. Тобто наша книга фактично вже жила до того, як була створена. Був запит, його треба було задовольнити. Якби такого запиту не було, книга б не розійшлася, не було б потреби робити друге видання, видавати книги російською мовою. Так, ми не написали всеохоплюючу історичну працю «від і до». Історія — це процес. Очевидно, ми будемо видавати ще книги, але з цього процесу будемо вибирати те, про що найцікавіше прочитати зараз. А інше хай робить Інститут історії.
Юрій СУРАЙ, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:
— У мене напівжартівливе запитання — враховуючи специфіку нашого міста. Ви говорили, що наші народні депутати мають складати іспит із української історії. Як ви думаєте, хто має бути у цьому випадку екзаменатором?
— На ваше напівжартівливе запитання може бути цілком серйозна відповідь. Я думаю, що авторський колектив наших книг, який складається з дуже відомих вчених, новаторів історичної науки, був би цілком здатний прийняти такий екзамен. На мій погляд, це могло б бути дуже цікаво. Наприклад, якщо спробувати отримати у наших депутатів відповіді на такі «прості» запитання: назвіть українських героїв та антигероїв, сформуйте основні виклики українській незалежності, і, можливо, якісь цивілізаційні втрати. Це потрібно хоча б для того, щоб люди просто орієнтувалися. На жаль, значна частина наших нинішніх політиків свого часу історію України не вчила. І це, зокрема, є однією з причин наших проблем, оскільки не дозволяє робити правильні висновки з уроків історії. Я думаю, що наша багатовекторність походить, зокрема, від незнання власної історії.
Олександр МУЗИЧКО, асистент кафедри історії України:
— У книжці «Дві Русі», що присвячена вiдносинам України і Росії, немає прізвищ російських учених. Чи були спроби залучити й їх до полеміки, і чи будуть здійснюватися такі спроби в перспективі? Адже представники «однієї Русі» вже висловилися у вашому виданні, а іншої — поки що ні...
— Мені здається, ми зробили лише перший крок до обговорення історії відносин України та Росії. Як ви розумієте, росіяни взагалі інакше ставляться до історії. І один високопоставлений російський політик (я пишу про це в передмові до нашої першої книжки), з яким у мене досить добрі стосунки, якось сказав мені: «Лариса, ну что ты, ей- богу, какая такая история Украины?» І, чесно кажучи, ця фраза мене спонукала залучити саме наших авторів до написання книжки «Дві Русі». Книжки, в якій повинна була висвітлена, зокрема, й українська політика Катерини II, пам’ятник якій хочуть поставити зараз в Україні. Розумієте? До Катерини Україна такого жахливого стану рабства не знала. І у яких головах сидить, що тим, хто їм приніс нагайку і батіг, можна ставити пам’ятник? Це ж має якимось чином лікуватися. Зокрема, й зусиллями істориків. А до кого звернутися серед російських учених? Адже ми шукаємо таких росіян, які б мали концептуально інший погляд на нашу історію, ніж більшість їх співвітчизників. Ви знаєте, наприклад, яка репутація в Росії у Валерії Новодворської? Її вважають розумною, але... Так от, це єдина людина, яка пам’ятає, звідки взагалі взялася російська держава. А всі інші вважають, що вона була завжди. І що Галицько-Волинське князівство входило до Російської імперії. І що всі ікони, які вивозилися з Києва та перевозилися до Нижнього Новгороду, були там завжди. Щоправда, під час останнього візиту до Києва Володимир Путін сказав, що джерела православ’я йдуть з берегів Дніпра. Непросто шукати російських експертів. Для майбутніх книг — можливо. Але я знаю, що в нас недавно в Переяславі-Хмельницькому відбулася велика наукова конференція, до участі в якій залучали експертів з Росії. Все пройшло доволі мирно. Але я не поінформована, чи був там представлений такий погляд, який би свідчив про переосмислення хоча б прогресивною частиною російських вчених історії українсько-російських відносин. Це — складний процес. Але він буде залежати, я думаю, ще й від того, наскільки чітко ми будемо обстоювати свої позиції, наскільки ми будемо в цьому переконливими, конкурентними, розумними і толерантними. Можливо ви пам’ятаєте «круглий стіл» щодо Тузли на російському телеканалі НТВ (ми друкували його стенограму)? Завдяки йому можна було побачити, чи готові українські депутати, політики у відкритій полеміці обстоювати свою правоту, який рівень аргументації. Тут ще цілина...
Василь ЩЕТНИКОВ, професор кафедри історії України:
— Дозвольте звести розмову від високих матерій в прагматичну площину. Хотілося б дізнатися, чи не плануєте ви залучати до співпраці регіональних істориків, зокрема з Одещини?
— Власне, я знаходжуся тут, в Одесі, щоб ще раз переконати вас у тому, що ви нам дуже потрібні. Знаєте, ми часом нагадуємо зачаровану країну... Як у «Казці про царя Салтана». Застиглі фігури: до кожного треба доторкнутися, і лише тоді виникає взаємний імпульс. Я вже багато разiв казала: рівень недовіри в суспільстві такий, що навіть в очевидні речі люди не можуть повірити. Ми сім років тільки те й робимо, що закликаємо: давайте робити разом газету. Є багато приводів для спілкування, багато дискусійних питань. До того ж Одеса — унікальне місце, не зациклене, відкрите, з тією тональністю самоіронії, яка дуже потрібна. Я люблю повторювати: Одеса — це не місто, а Всесвіт. Тому ще раз переконую: всі наші адреси та телефони — діючі. І все вартісне, все цікаве буде опубліковано.
Олександр МУЗИЧКО:
— Від історії громадськість вимагає об’єктивності. А що, на ваш погляд, значить поняття об’єктивність історика? Адже, я так думаю, що під час вибору авторів і статей для ваших книг вами керувало, зокрема, це відчуття об’єктивності...
— Чесно кажучи, я не думала про історичну об’єктивність iз цього погляду. Є ще один, абсолютно не науковий критерій. А саме — відчуття смаку, яке керує людиною навіть тоді, коли вона читає або пише тексти. Це передбачає певну культуру думання. А якщо людина має високий загальний рівень, то вона, коли пише, обов’язково враховує аргументи «за» і «проти». І навіть внутрішня емоційна наповненість не дозволить такій людині перекошувати ситуацію. Головне, щоб під тим чи іншим матеріалом була дуже хороша база — або юридична, або медична, або, як у нашому випадку, історична чи загальногуманітарна. (Я, хоча й журналіст, до журналістської освіти ставлюся критично. Журналістика, на мою думку, — це інструментарій, якому можна навчити за два роки.) А головні критерії — це новизна, свіжість, оригінальність, прагнення думати прогресивно й бажання реалізувати це. Хоча, звичайно, це все повинне мати в собі доказову базу. Людей, які відповідають усім цим вимогам, в Україні насправді дуже багато (про що свідчить приклад професора Валерія Степанкова з Кам’янець-Подільського університету, автора унікальних історичних праць, якого ми в буквальному смислі «розкопали» і відкрили для широкої аудиторії). Головне — таких фахівців знайти. Нам щастить їх знаходити і робити своїми авторами. І вони дійсно можуть сформувати те, що можна визначити як об’єктивність чи супероб’єктивність, бо це люди дуже високої кваліфікації. А от якою гранню повернути їхнi здобутки і таланти до читача — це вже може підказати журналіст.
НА ЧОТИРЬОХ РІВНЯХ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ
Вадим ХМАРСЬКИЙ, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:
— Ми на кафедрі обговорювали книги з «Бібліотеки «Дня». Кожного із викладачів, звичайно, зацікавив інший погляд на той період української історії, лекції з якого він читає. Висловлювалися різні міркування. Але хотілося б сказати про книги в цілому. Проблема, яку піднімають книги «Україна Incognita» та «Дві Русі», — це проблема історичної свідомості нашого суспільства. І, звичайно, ми приречені на те, щоб роздумувати над власною історією. Як ми знаємо, історична свідомість формується на чотирьох рівнях: перш за все, на побутовому — рівні власного щоденного досвіду; на рівні мас-медіа — журналів, газет, радіо, телебачення; на рівні шкільної освіти і на рівні вищої історичної освіти. Ми намагалися з’ясувати, яке ж місце займуть видання «Дня» на всіх чотирьох рівнях історичної свідомості нашого суспільства. Звичайно, що кожен iз нас не відкрив для себе велосипеда чи Америки, оскільки всі ми — історики й україністи. Проте форма подання матеріалу не може не приваблювати. Відчувається якісне журналістське перо, тобто вміння привернути увагу навіть у формулюваннях. Не так щоб воно засліплювало, але щоб дійсно приваблювало. І саме наявність власних думок журналіста або фахівця-історика, якi брали участь в написанні тієї чи іншої статті, є ознакою високого рівня подачі інформації.
Звичайно, як доводить наше спілкування зі студентами, четвертий, вищий рівень історичної свідомості певною мірою протистоїть попереднім трьом, оскільки там формується міфологія. Міфологеми в інших галузях гуманітаристики — це навіть позитив (адже формування ідеології будується на міфологемах). Але історик-професіонал, як на мій погляд, має розвінчувати міфи і деміфологізувати історію. І звичайно, знайомлячись із цими виданнями, нам хотілося подивитися, якою мірою у них поєднуються міфологізація і деміфологізація. Варто сказати, що перед нами якраз приклад вдалого поєднання. З одного боку — висококласнi журналісти, на рівнi хороших історикiв, а з другого — історики екстракласу: Юрій Іванович Шаповал, Станіслав Кульчицький, Віктор Горобець і багато інших. І тому можна сказати, що книги з «Бібліотеки «Дня» дуже корисні, тому що здатні знайти собі місце на всіх рівнях історичної свідомості. Вони дозволяють зробити те, чого не можемо зробити ми, історики-фахівці, — вийти на широкий загал. І вони не просто доносять думки до широкого загалу, вони роблять це дуже якісно. Як сказав один із моїх колег, деяким статтям бракує лише наукового апарату, щоб називатися науковими статтями. Звичайно, науковий апарат — елемент, неприпустимий в газеті. Але рівень подачі матеріалів надзвичайно якісний. Тому я думаю, що цей досвід є корисним не тільки для нашої кафедри, фахівці якої прагнуть інтелектуального удосконалення, а й для нашого суспільства в цілому — якщо говорити про макрорівень. І ці книжки справді роблять велику справу щодо національної ідентичності. Національної не з точки зору етнічного розуміння нації, хоча і в цьому контексті також. Але якщо перевести розмову з площини української національної ідеї в площину української ідеї загалом і говорити про поліетнiчний феномен України (хоча і з титульною нацією), то можна помітити, що йдеться про виважену концепцію і стратегію написання. І це дуже приємно, тому що, як на мене, історик повинен бути якщо не аполітичним, то принаймні — центристських поглядів. Будь-які шарахання вбік завжди трохи пахнуть певними спекуляціями. Я не буду розвивати політичну тему, вона вже сьогодні тут обговорювалася. Але хотілося б сказати, що книги «Дня» — це сильний культурологічний струмінь. Оце найголовніше. Звичайно, що будь-яка особа, будь-яка газета так чи інакше ототожнюється з якоюсь політичною силою. Хоча неструктурованість нашого суспільства і недосконалість політичної боротьби призводять до того, що і в більшості, і в опозиції сьогодні є люди суміжних суспільно-політичних поглядів. Адже розмежування, як ви слушно сказали, пішло не шляхом консерваторів і лібералів, фундаменталістів і модернізаторів, а за іншими, інколи навіть дуже суб’єктивними ознаками. Але якщо брати аполітичний аспект, то книги «Україна Incognita» та «Дві Русі» задовольнять і тих, хто ототожнює себе з опозицією, і тих, хто ототожнює з більшістю. І це ознака того, що вони працюють на все суспільство. Тому що будь-який читач, людина будь-яких політичних переконань має визнати високий рівень цих видань і побачити ту об’єднуючу домінанту, якої нашому суспільству не вистачає. Адже ми дійсно в своєму суспільстві повинні визначити свою, українську, точку зору на ті чи інші події. (Скільки б не залучали російських, польських, німецьких, яких завгодно авторів до газети, вони представлять спектр своєї національної історіографії). І ваша газета в цьому плані робить величезну справу. Скажу відверто, я — не щоденний читач газети «День». Але зустріч у такому форматі для багатьох з нас, звичайно, краще відкриє вашу газету. І ми, слідом за нашими колегами, будемо тепер не вирізати та підклеювати окремі матеріали, а чекатимемо наступних книжок з «Бібліотеки «Дня», щоб одразу в «цивілізованому» варіанті з ними ознайомитись.
Л.І.: — Мені дуже приємно було почути це, тому що я сама б хотіла, щоб все це було зрозуміло з наших старань. Оскільки ми сформували ідеологію газети і визначили її — вже після написання цих книг — як україноцентризм. Тобто погляд на події навколо нас (як щоденні, так і історичні) з української точки зору. Звичайно, це передбачає певний рівень і культуру тих, хто намагається дивитись на все «україноцентрично», тому що треба виокремити ті речі, які є сутнісними. Але цей україноцентризм — справді не політична категорія, а спроба ідентифікувати себе з тим українством, яке має історичне минуле, і, без сумніву, історичну перспективу.
Юрій СУРАЙ, доцент кафедри історії України:
— Дійсно, два таких видання, як «Україна Incognita» та «Дві Русі», що презентувала Лариса Івшина, — загальнокорисні і будуть сприяти формуванню української політичної нації. Я думаю, що зеленим світлом для однієї з цих книг («Дві Русі». — Ред. ) є і коротенька анотація академіка Івана Дзюби, який вже півстоліття опікується українськими національними інтересами. І тому той, хто візьме цю книгу і подивиться на цю анотацію на обкладинці, захоче цю книгу читати. Дуже добре. що на сторінках книги «Дві Русі» є дискусії, в яких беруть участь, скажімо, наш провідний філософ Мирослав Попович, історики Станіслав Кульчицький та Юрій Шаповал. Дуже приємно вразило те, що є матеріал Ліни Василівни Костенко, яка дійсно належить до духовної еліти України. Дуже добре, що до книг включені матеріали про тих, кого я називаю трьома богатирями української й світової культури. Це — Григорій Сковорода, Микола Гоголь і Володимир Вернадський. Ці люди дійсно, якщо використовувати термін Лариси Івшиної, приватизовані Росією. І навіть у шкільних підручниках того ж Вернадського називають «русским национальным гением», хоча він сам себе вважав українцем. В цілому акценти розставлені, безумовно, правильно. І хороше можна говорити протягом півгодини, але треба ж висловити й критичні зауваження, щоб можна було дискутувати. Оскільки я займався дослідженням спадщини трьох вищезгаданих людей, то у мене є критичні зауваження і до статті про Григорія Сковороду, і до матеріалу про Володимира Вернадського, і до публікації про Миколу Гоголя. Щодо останнього, наприклад, більше говориться про містичну сторону його життя, хоча особливо важливо було б взяти до уваги діяльність Гоголя як історика. По-друге, внесок Гоголя у формування національної свідомості, про що писали і Микола Костомаров, і Дмитро Яворницький, і Сергій Єфремов. Оці акценти, на мою думку, треба було б розставити краще. Чи взяти, наприклад, дуже цікавий матеріал Станіслава Кульчицького про Декларацію про державний суверенітет. Я думаю, всі зі мною погодяться, що в майбутньому, можливо, дійсно треба і 16 липня (день прийняття Декларації), і 1 грудня теж зробити національними святами. І добре, що Кульчицький підняв це питання, тому що в Західній Україні навіть одну з вулиць названо на честь подій 16 липня. У нас, на півдні центральної України, на жаль, цього немає. Єдине, у чому з Кульчицьким можна не погодитися, так це з тим, що він називає події початку 1990-х років антикомуністичною революцією. Я думаю, що цей термін — дискусійний, тому що і серед авторів Декларації про державний суверенітет, і у Верховній Раді тоді переважали комуністи. Багато у книгах є й інших дискусійних питань. Але якщо говорити про книги в цілому, то я би хотів, щоб рецензії на них друкувалися в газеті під рубрикою «Книги ХХI століття, які обов’язково потрібно читати»...
Василь ПОЛТАВЧУК, заступник декана філологічного факультету:
— Я вирішив висловитися, зокрема, й тому, щоб Лариса Олексіївна не подумала, що в нашому університеті є тільки історики. Є ще й філфак. Справа в тому, що в моє життя газета «День» увійшла дуже природно, як природно настає день після ночі. Лариса Олексіївна згадувала професора Володимира Панченка, він — випускник нашого філологічного факультету. Так сталося, що ми п’ять років прожили в одній кімнаті у гуртожитку, коли були ще юними, обидва писали вірші і до цього часу не втратили звички читати один одного. І от коли Володимир Євгенович став автором «Дня», «День» став і моєю газетою. Тому переважна більшість матеріалів, які зібрані в книгах «Україна Incognita» та «Дві Русі», були мені знайомі. Саме в газетному варіанті. Але коли я вже перегорнув ці книжки, то побачив, що сталося маленьке чи велике, але диво. Оці матеріали заграли по-новому, утворився якийсь своєрідний букет. Мабуть, це не зовсім наукова оцінка, але йдеться дійсно про погляд на проблеми української історії з різних поглядiв. У зв’язку з цим не можна не відзначити те, як редакція гарно підбирає авторів. Книжки просто засвідчили послідовність редакційної політики. Я хотів би побажати, щоб ця послідовність супроводжувала діяльність редакції газети і надалі. Це — по-перше. А — по-друге. Пам’ятаєте відомий вислів? «Ни дня без строчки». Так от, оскільки я вже читач «Дня», то хотів би побажати, щоб девізом кожного стали слова — «Ні дня без «Дня».
Максим КАШКАЄВ, студент історичного факультету (третій курс):
— З газетою «День» взагалі і з проектом «Україна Incоgnita» я ознайомився за допомогою англомовного дайджеста. Й ті історичні матеріали, які публікувалися в дайджесті — наприклад, про Льва Троцького та багатьох інших історичних діячів — мені сподобались. А якщо говорити безпосередньо про цю зустріч, то, на мою думку, Лариса Олексіївна дуже багато робить не лише для того, щоб популяризувати газету «День» (це, я так вважаю, не головне у таких зустрічах), а й для того, щоб читачі і взагалі українці зрозуміли, хто вони є насправді. Я дотримуюсь позиції, що націоналізм потрібно розглядати в декількох ракурсах: політичному та культурному. Й саме культурний націоналізм потребує сьогодні більшої уваги. Саме в цьому контексті такі зустрічі дуже потрібні.
Юрій ЧАБАН, аспірант історичного факультету:
— Мене, як професійного історика, книги з «Бібліотеки «Дня» дуже зацікавили. На жаль, я ще не встиг ознайомитися з ними детально, але навіть після перегляду змісту складається приємне враження. Дуже добре, коли проводяться такі дискусійні сесії, де висловлюються різноманітні, навіть контраверсійні думки. Це розкриває нові горизонти для дискусій, розширює простір інтелектуального спілкування.
Василь ЩЕТНИКОВ, професор кафедри історії України:
— Дуже потрібна зустріч iз авторами та фундаторами дуже потрібних видань. Йдеться передусім про журналістський погляд на історію України. З ним можна сперечатися чи погоджуватися, але саме на його базі ми, як освітяни, представники вищої школи, зокрема історики, маємо будувати уявлення про історію України на науковому рівні — з громадських позицій, з позицій виховання українця, української ментальності. Те, що книги є приводом для дискусії, — це їхнiй плюс. І звичайно, хочеться побажати упорядникам наснаги і... побачити третій том iз «Бібліотеки «Дня». Звичайно, хочеться також, щоб більше було сюжетів iз регіональної історії, зокрема з історії півдня України, Одещини. У нас є дуже цікаві сюжети, які працюють на консолідацію нації, на соборність України, отже — на нашу спільну справу. Ну, і ще одне побажання: поруч iз прізвищами авторів подавати інформацію, коли саме, у якому номері газети вийшла та чи інша публікація, щоб можна було відсилати студентів до неї. Тому що не у всіх же є ці книги. А примірники з україномовного накладу вже майже стали раритетами.
В’ячеслав КУШНІР, виконуючий обов’язки декана історичного факультету:
— Найбільше враження на мене справили дві с половиною сторіночки вступного слова до однієї з книг, де визначені основні засади та мета історичного проекту «Дня». Що в ньому головне? Усвідомлення того, що якщо ми залишимося українцями в епоху глобалізації, то в нас є майбутнє. Якщо не залишимося — у нас будуть великі проблеми. Й для того, щоб ми українцями залишалися, треба вивчати свою історію та виховувати національну самосвідомість. А те, що матеріали історичної тематики, які друкувалися у газеті, зібрані в збірки, дуже підсилює їхню значимість і вплив на свідомість. Незважаючи на те, що, як зазначалося, серед авторів є автори як лівого, так i правого толку, позиція в цілому в книгах iз «Бібліотеки «Дня» виважена. Це — центризм. І я думаю, що завдяки такому поданню матеріалів і сама газета, і її видання є для суспільства фактором консолідації. А якщо ми будемо консолідованими, то всі наші проблеми ми будемо вирішувати значно скоріше та ефективніше.
Володимир ІВАНИЦЯ, проректор з питань науки:
— Перш за все, Лариса Івшина мені просто сподобалась як людина. Вона, я так зрозумів, володіє не тільки журналістськими прийомами, але є й істориком, і політиком (в позитивному сенсі). Про що свідчать дуже кваліфіковані відповіді на різноманітні запитання, що стосувалися як нашого внутрішнього життя і національної політики, так i зовнішніх вiдносин. Щодо книг, то найголовніше, що вони здатні донести наукову інформацію до читача, який необізнаний на науці. Тому я розраховую на подальшу співпрацю університету і колективу газети «День».
