Про те, що в Україні постав народ на бій, говорилося лише в контексті захисту радянської землі. Прискіпливий читач мені заперечить — були ж і українські герої, зокрема й жінки. Хто не знав Уляну Громову, Лялю Убийвовк? Їхні імена називалися слідом за Зоєю... Ага, ще ж і Ніну Сосніну з Малина долучили пізніше до сонму героїв. Та й по тому. А скільки їх було насправді, героїв, що поклали своє молоде життя за Україну, за нашу з вами волю, хто скаже?
Однак історія поволі розкриває свої утаєні сторінки, освітлюючи нові героїчні постаті. Десь в останнє десятиліття поступово займає своє місце в українському пантеоні слави Олена Теліга, яка 1942 р. під час фашистської окупації загинула в Києві від рук гестапівців. Ще донедавна доля її нам була невідома. Як і доля її посестри по боротьбі Марії Савчин, чиє ім’я розтаємничилось цієї осені із з’явою книжки спогадів «Тисяча доріг», яку оприлюднило видавництво «Смолоскип».
Я не маю, боронь Боже, наміру протиставляти героїчні постаті, бо в історії, вважаю, місця всім вистачить — і Уляні Громовій, і Лялі Убийвовк, і Олені Телізі, і... Марії Савчин, жінці-підпільниці, яка з 1944 по 1953 роки перебувала в підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, на Волині, Поліссі, Поділлі, пройшла тисячі вогненних доріг, тричі потрапляла в енкаведистсько- емгебістські лапи, але вистояла, вижила, пережила й зосталася живою, не міряючи геройство лише баталістичними подвигами. Бо в її понятті геройство та посвята не проявлялись лише в обличчі смерті, у боях, воно — у постійному поборюванні труднощів, небезпек, страху. «Геройством було вірити в нашу правду в такий безвірний час, — пише Марія Савчин сьогодні, — вірити у світле майбуття тоді, коли кожний з нас був свідомий того, що в нього немає майбуття, що місяці, а може, й дні твого життя вже виміряні».
Не щастя, хоч їй доля виміряла й важкі, на межі життя та смерті, дороги, але була поблажливою до неї. Пройшовши через усі тортури й душевні муки, вона вижила й на схилі літ опублікувала свої мемуари — свідоцтво тієї величі й геройства, що їх виявляли учасники підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни.
Читаєш спогади, і серце стискається від болю. А як же їй було, пишучи, вдруге «пропускати» через своє зболене серце оте минуле, що й досі кровоточить і не дає змоги спокійно заснути? Як їй було наново пережити всі втрати й біль, заново переставити від смерті до життя тих, з ким пройшла вогненними дорогами, щоб вони ожили, встали з могил і заговорили з нами. Якби не чіпка Маріїна пам’ять, багато хто так і лишився б безіменним, бо не тільки в катівнях МГБ їх так ховали, щоб і вітер трави не зрушив, а й самі вони мусили утаємничувати могили загиблих, аби ніхто й не здогадався, де могила борця та хто в ній лежить.
Ось один з епізодів. Цуманський ліс, короткий перепочинок. Вогнище, біля якого гріються Орлан, Марічка та кілька зв’язкових. Один з підпільників, окружний Ат, трохи збоку розпаковує пакет з літературою, переданою по зв’язку. Хіба ж хто міг передбачити, що ворог скористається цим зв’язком, і в руках Ата розірветься міна, впресована в пакет? «На місці, де він сидів, знайшли його рознесене тіло з одірваною головою, розпанаханими грудьми, повириваними руками й ногами, — згадує Марія Савчин. — Похоронили, зрівнюючи могилу з землею. Ще й листом дубовим притрусили, щоб впізнати її не можна було, щоб ворог ще й по смерті не безчестив тіло повстанця».
Так би й лишилась невідомою доля цього повстанця, людини інтелігентної й побожної, яка не займала ніякого теренового становища, а виконувала посильну скромну роботу. Ат завідував технічними справами, організовував друкарні, допомагав редагувати журнал «За волю надії». «І на цьому кінець? — бунтувалася роздерта болем душа М.Савчин і не могла з цим погодитися. — Людина віддала життя за інших і ось пропадає безслідно. Навіть ворог не занотує його смерті, відзначаючи свій успіх. Ніхто ніколи не віднайде його могили, не схилить голови над нею, не прокаже молитви за його душу. Яка жорстока несправедливість...»
Перший раз її заарештовують агенти польської УБ (Ужонди беспеченьства) та МГБ у Кракові, щойно вона з новонародженим сином переїхала до приходства отця Граба. Тоді вперше, сидячи перед візочком з дитиною, вона кинула собі важкий докір: «Як сміла я хотіти дитини, що буде з ним?» — «А це вже не для тебе, ми ним заопікуємось», — була відповідь емгебиста.
Вдруге вона втрапила в лапи МГБ по війні у Львові, в результаті зради. Вже мала другу дитину, яку хотілось назвати Тарасиком, їхала до батьків на побачення з ним. Та її зрадила найкраща подруга. Арешт, допити... І пропозиція: пора подумати про дитину, чоловіка, родину й допомогти їм усім зажити нормальним життям. Як? Їм ішлося про взяття Орлана, а оскільки вона має на нього вплив, тому й висилають її до нього, щоб нахилила його до співпраці з ними. Це було на початку 1949, й відтак почався повний поворот до підпілля. З огляду на розконспірованість, Орлан не міг більше посилати її на зв’язки, вилазки у світ були повністю заборонені. Та поневіряння поміж людьми дозволили їй навіч побачити, який скріпляючий вплив мала підпільна боротьба на народ. «Жодна підпільна література не впевнила мене в його стійкості так, як це зробило перебування в його гущі», — зізнається М.Савчин.
Липень 1953-го, перехід з Кременецьких лісів на Поділля, куди виводить їх окружний Скоб... прямо в руки агентів МГБ. Сонними здає, навіть документів знищити ніхто не встиг. Знову двобій з МГБ, тепер уже в Києві. О, ні, їм не світить вишка, їх на рівні самого міністра МГБ Строкача закликають «реально глянути на життя», схиляючи Орлана до співпраці з ними. МГБ до тих пір не вдалося заманити в пастку Леміша (Василя Коваля), одного з архітекторів довготривалої повстанської та підпільної боротьби. От і тримають Орлана та Марічку в резерві. Їм украй потрібен зв’язок з керівництвом ОУН-УПА за кордоном, і якщо не самого Орлана, то принаймні можуть вислати Марічку «з дорученням» від нього.
Довго б довелося розповідати про цю гру в кота й мишу, про погрози й натиски, обіцянки й приманки. Та краще прочитати про це сповна в книжці. Скажу лише, що й Орлан, і Марічка прийняли мудре, героїчне рішення. З часу його прийняття Орлан використовував найменшу нагоду, щоб розповісти Марійці про події, факти, деталі, якими б раніше ніколи не поділився через конспірацію. Тепер же хотів, щоб вона запам’ятовувала їх і винесла у світ. А Марічка? «Я йшла не виконувати завдання КГБ, а сповнити те, що доручив мені Орлан і що сама хотіла сповнити». При цьому вона прекрасно розуміла, що тим самим закріплювала вирок за всіма її рідними, що з тюрми вона виходить насамперед ціною життя свого чоловіка, свого сина, всієї родини.
Чи можемо ми сьогодні кинути докір Марії Савчин та її бойовим подругам — Наталці, Уляні, Богдані, Оксані, Марії і немає їм числа, — що вони, молоді, вісімнадцяти-дев’ятнадцятилітні, роками перебуваючи в підпіллі, закохувалися, одружувалися й у криївках народжували дітей? Вони любили. «Хтось назве мою любов безвідповідальною й нерозважливою, — розмірковує М.Савчин, — але я в неї повірила, і не одна я — подібних прикладів безліч у нашій історії, і в нашу добу їх було дуже багато... Я не в силі була живити свою душу тільки ненавистю до окупанта. Вона була, вона мобілізовувала до боротьби. Але любов сильніша була за ненависть, вона брала гору. Якби ми, борючись, її утратити, це б означало наше озвіріння і звиродніння».
Пройшовши через велику душевну кризу й очунявши на волі — спершу в Західній Німеччині, а потім у США, де й мешкає нині М.Савчин, — вона зібрала рештки сил, щоб зліпити докупи черепки свого розбитого життя. Вона була свідома того, що свій обов’язок сповнила до кінця — лишила народові свідоцтво й про самовіддану боротьбу УПА за незалежність України, й про свою велику любов.
Це вона, Марія Савчин, останньою винесла на чужину правду про боротьбу й, уклавши свої «показання останнього свідка» в книжку «Тисяча доріг», повернула цю правду додому, на рідну землю. Цей задум вона виношувала в серці крізь увесь свій крутий маршрут. «Я почувала, — пише вона, — що доля недаремно привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене важкий обов’язок — зберегти пам’ять про нашу визвольну боротьбу, особливо в кінцевий її період. Я мала все розказати і, більше того, — записати».
Зберегла. І розказала.
Доля пощадила Марію Савчин, даруючи їй поважні літа й негасну молодість душі та непозбутню пам’ять, зберегла сили для завершення свого задуму. У неї й не було іншої мети, як донести до народу свої свідчення про героїчну боротьбу. «Мене мучила свідомість того, — думає Марія Савчин під час допитів у МГБ, — що з нашою смертю пропаде важлива частина історії мого народу... Закопані в криївках архіви погниють, заростуть останні стоянки по лісах, і народ помалу забуде про нас. Навіть не знатимуть люди, де затерся наш останній слід. Прийшов кінець нашій боротьбі, однак нехай вона збережеться в історичній пам’яті народу... Мені дуже важливо було зберегти, хоч в архівах окупанта, конкретні факти боротьби за волю й закріпити їх через історію. Тими фактами вже нікому не шкодилось, це вже минуле — хто загинув, хто на Сибіру. Колись, Бог знає коли, а все-таки розтріснеться оця держава-тюрма, і тоді з протоколів наших зізнань, що збережуться в сейфах МГБ, історики й майбутні покоління довідаються про нашу боротьбу».
Хай архіви розкажуть нам про долю тих, хто впав у боротьбі й пропав без видимого сліду, назавжди залишившись у пам’яті тільки Кручами, Морозами, Катеринами, Зінами... Вони заслужили на нашу вдячну пам’ять.
