Народну артистку останнім часом не пізнати. Ми звикли до іншого образу — м’якої, романтичної, усміхненої Степової, яка прагне до пошуку гармонії в собі та навколишньому світі. Але після того як єдиний син став солдатом строкової служби, у Валі відкрився особливий «нерв»: її голос став більш жорстким і твердим, вона повна сил, енергії та творчих планів.
Говорять, що народити дитину — це означає усвідомити, що відтепер твоє серце буде існувати окремо від твого тіла. Валине серце сьогодні в казармах і на плацу житомирської військової частини: там, з осіннього призову, в розвідувальній роті десантної дивізії служить солдат строкової служби Артем Степовий. Коли син — студент Київського циркового училища, сентиментальний, ніжний, субтильної статури юнак раптом оголосив батькам, що дуже хоче стати десантником, Ігор і Валентина, м’яко кажучи, сторопіли. Батько опам’ятався першим, і, хоча й не дуже довіряв такому поспішному рішенню Артема, його схвалив. Мовляв, чоловік повинен знати, що то є армійська служба. І сам наступного дня відвіз сина до військкомату. Мамі було (та й є досі!) значно складніше. Вона відчувала, що, з одного боку, це — бравада, з другого — бажання стати сильним, а з третього — показати, що здатний на серйозні вчинки. Але мала річ — пташку думки випустити на волю. За таким рішенням піде життя, про справжню сутність якого син навряд чи здогадується. А відступати буде нікуди. Валентина справилася з материнськими емоціями і зараз, коли багато труднощів, які супроводили Артема в перші місяці служби, вже позаду, пройдені й пережиті, її голос твердий:
— Ми не хотіли змінювати рішення сина, хоч могли б, як ви розумієте, оскільки він вчився, була відстрочка... Але, очевидно, Артем відчув, що йому необхідно зрештою зробити крок у доросле життя самому, без постійної нашої опіки, контролю. Це було несподівано, але ми з Ігорем з особливою повагою почали ставитися до сина і вважаємо, що він правильно вчинив. З одного боку, як любляча мати, я дуже переживаю, молюся за нього. Ми їздили до нього в частину, і я бачила, як йому важко було на перших порах. Син старанно ховав смуток в очах, приховував, що від незвичних навантажень ниє тіло... А зараз, скажу вам, вже його й не пізнати — якось розширився в плечах, виріс, змужнів. Я пишаюся своїм сином, він правильно налаштований. Гадаю, що сьогодні багато хто з хлопців хоче служити в армії не тому, що так заведено. Тут є «особиста вигода»: армія дає можливість зрозуміти, хто ти, чого ти від цього життя хочеш, і що ти в ньому можеш. Вона вчить бути зібраним у складних ситуаціях, уміти захищатися й захищати, вирішувати, відповідати за свої вчинки.
Армійське життя сина особливим чином вплинуло на Валентину Степову. З одного боку, народна артистка горить бажанням зробити «що-небудь приємне для солдатиків». Це «приємне» — є ні що інше, як мрія про свій концертний тур з добрим оркестром («наприклад президентським») військовими частинами України. «Як мама солдата, я зумію донести до їхніх сердець любов усіх матерів», — упевнена Валентина. Ще Степова шукає тандем композитора та поета, які могли б написати спеціальну пісню — «душевну, емоційну, просту, доступну, щоб стала хітом, з яким хлопцям буде легше пережити труднощі армійської служби». Не таємниця, що сьогодні репертуар українських армійських пісень доволі обмежений: це або важкі для виконання козацькі марші, або аматорські витвори, або рімейки з радянського минулого. Зрозуміла річ, що писати для солдатів — справа клопітка та невигідна, але, можливо, знайдуться в країні автори, чиї серця також перебувають поза їхнiм тілом, і тоді Валина мрія здійсниться.
Упевнена й енергійна, народна артистка сьогодні, як вона сама говорить, «готова зрушити гори»: колосальний приплив сил — син надихнув. «Він же там старається долати перешкоди, і я не повинна відставати, щоб і він мною пишався», — говорить Валентина. Глядач любить Степову — і як оперну виконавицю, і як співачку, готову до музичних експериментів, перетворенню на поп-, рок-, фольк-зірку. Але не бажаючи боротися з «вітряками», Степова спокійно поставилася до того, що нинішнє керівництво Національної опери, де акторка рахується «штатною», вже майже півтора року не дає їй ролі — ані нової, ані можливості виконати арії, на які раніше юрбами йшли глядачі: Мюзетту в «Богемі», Віолетту в «Травіаті», Розіну в «Севільському цирульникові», Церліну в «Дон Жуані». Хоч за контрактом — належиться. Але в театрі, окрім сцени, є, як ви розумієте, ще й «залаштунки», в інтригах яких акторці брати участі зовсім не до вподоби. Валі сумно тому, що зустрічі з шанувальниками своєї творчості вона переносить до концертних залів, адже оперна сцена — це її другий дім. Дім у тому глибинному значенні місця, де добре, і, на жаль, вдається Степовій бувати в ньому лише у виняткових випадках.
Але Валя не зневірюється, лише без втоми пояснює всім, що нікуди, ні в який «закордон» не поїхала. Хоча — могла б. Причина проста: вона любить свою країну. Це раз. А два — вона любить українську пісню. Якби в її репертуарі були лише оперні партії, тоді — так, європейські сцени були б якраз для неї. Але Степова — як джаз, який вона також, до речі, хоче спробувати співати. Джаз у значенні несподіваних імпровізацій. Сьогодні Валентина, анітрохи не применшуючи любові до оперного мистецтва, популяризації класики, шукає шляхи поєднання її високого ліричного сопрано з сучасною музикою, і навіть готова змінити імідж. Наприклад, сьогодні її кумири — Шер, Шакіра... Уявляєте? Але це не означає — уподібнитися комусь. Валентина Степова сама собою — вже особливий «жанр» і особливе слово в музичному світі України. І якщо все буде так, як задумала спiвачка, то почути й побачити її, нову, можна буде на великому сольному концерті...
