У країні не вщухає полеміка щодо рішення Шевченківського райсуду столиці про закриття газети «Сільські вісті». За сумною вітчизняною традицією, правова сторона справи змішується з політичною. Газета, м’яко кажучи, «послизнувшись», наполягає на власній правоті. Опозиція, зокрема соціалісти, не відмежувавшись від антисемітських публікацій, робить черговий подарунок своїм опонентам. І одразу ж, користуючись опозиційністю видання, розкручує тему переслідування «за переконання». Автор нижченаведеної статті звертає увагу на соціальний контекст проблеми ксенофобії.
Ось уже кілька тижнів в Україні не вщухає бурхлива, багато в чому скандальна дискусія, пов’язана з рішенням Шевченківського районного суду міста Києва про закриття газети «Сільські вісті» за антисемітські публікації.
9 лютого в Санкт-Петербурзі банда підлітків ланцюгами та бейсбольними бітами на смерть забила 9-річну таджицьку дівчинку. Крім ран від ударів, медики нарахували в її тілі 11 ножових поранень. Її батько та двоюрідний брат дивом залишилися живі. За останні кілька місяців у північній столиці Росії сталося відразу кілька злочинів зі схожим почерком.
Здавалося б, між цими подіями немає жодного зв’язку. Але так здається тільки на перший погляд. І в тому, і в іншому випадку йдеться про конфлікти на грунті міжнаціональних відносин.
Зараз політичні «адвокати» «Сільських вістей» кажуть про переслідування опозиційної преси, про те, що газета не «розпалювала міжнаціональну ворожнечу», а просто надала свої сторінки для обговорення «суспільно важливої теми». Дивна, проте, виходить дискусія. У ній бере участь тільки одна сторона. «Сільські вісті» стали рупором махрового антисемітизму. Причому після рішення суду потік чорносотенного бруду на сторінках газети посилився.
Нас заспокоюють. Мовляв, нічого страшного. Це не розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а лише дискусійні перегини. Навпаки, як переконують нас деякі автори, «українці кажуть, що дуже люблять євреїв» (Гайванович І. «Чи насправді українці не люблять євреїв», «Українська правда», 6 лютого 2004 року).
Подібні аргументи звучали на початку 1990-х років і в Росії, коли країну захлеснув вал ультранаціоналістичних, ксенофобських (у тому числі й антисемітських) публікацій. А зараз мільйони російських виборців голосують за націоналістичні партії. За оцінками фахівців до банд скінхедів, які діють у містах Росії, входять понад 50 тис. молодих людей. За даними правозахисників, тільки в 2003 році скінхеди вбили понад 20 осіб «не тієї» національності. І цьому в Росії вже ніхто особливо і не дивується. А все починалося з «культурологічних» і «філософських» публікацій.
Зрозуміло, на ситуації в Росії позначилася війна в Чечні, періодично повторювані терористичні акти. Образ ворога конкретизувався. Екстремістські настрої стали досить масовими. Дедалі частіше ці настрої переходять у жорстокі дії. Але ці смертельно небезпечні паростки зійшли на добре угноєному (угноєному отруйним словом!) грунті.
Після трагічної смерті таджицької дівчинки авторитетна російська газета «Известия» опублікувала статтю під заголовком «Петербург на грані погромів». Що, знову перебільшення? Швидше, сигнал про реальну небезпеку.
Тривожні тенденції в сфері міжнаціональних відносин уже спостерігаються й у нас.
Щорічні дослідження, які проводять фахівці Інституту соціології Національної академії наук України, показують, що за останні роки посилилися настрої національної нетерпимості. Причому це стосується абсолютно всіх національних груп, які проживають в Україні, включаючи і самих українців. Сама по собі ця тенденція має бути предметом серйозного суспільного неспокою.
Євреї аж ніяк не лідери на шкалі національної нетерпимості, що фіксують соціологічні дослідження. З чого деякі «коментатори» роблять вельми своєрідний висновок: «… самі євреї, очевидно, не зовсім адекватно сприймають ставлення до себе з боку навколишніх… Отже, причину дещо болісного, можна сказати, реагування саме євреїв на ставлення до себе з боку інших (і, передусім, титульної) національностей потрібно шукати, очевидно, в самих євреях» (вищезгадана стаття в «Українській правді»). Логіка майже ідентична міркуванням тих, хто організовував і здійснював єврейські погроми в роки громадянської війни та в дореволюційній Росії. Тоді таким чином виправдовували вбивства і грабежі «інородців», а тепер — антисемітські публікації.
Зростання національної нетерпимості іноді пояснюють погіршенням соціально-економічного становища людей. Що ж, давайте порівнювати. За даними соціологів теза «Узагалі не пускав би євреїв до України» в 1994 році підтримали 7,7%, а в 2002 року — 17,0%. 1993 — 1994 роки були найкризовішими за роки незалежності України, це були роки найбільшого падіння української економіки. У 2002 році, як і нині, Україна переживала економічний підйом. І проте рівень нетерпимості до євреїв виріс за ці роки більше ніж удвічі. Можливо, для когось 17% опитаних — це невелика кількість. Адже в своєму антисемітизмі розписався кожен шостий респондент! За рахунок чого відбулося зростання національної нетерпимості та ксенофобії? На моє глибоке переконання, це результат «роботи» «Ідеаліста», «Персоналу», «Джерельця» та багатьох інших «видань», книг і брошур, які безкарно сіяли отруйне насіння міжнаціонального розбрату.
Адже вже є й перші «паростки».
13 квітня 2002 року фашиствуючі молодчики напали на Центральну синагогу в Києві. Доморослі скінхеди з’являються й в українських містах. Поки що їх мало. Але якщо закривати очі на реальну проблему і терпимо ставитися до пропаганди ксенофобії, годинниковий механізм «бомби» міжнаціональних конфліктів неминуче спрацює.
Дедалі тривожніші повідомлення надходять із Криму. На поверхні конфлікту — горезвісне «земельне питання». Проте напруження в міжнаціональних відносинах на території автономії штучно підігрівають. Наближаються президентські вибори. Велика спокуса розіграти «національну карту» і на виборах глави держави.
Напередодні виборчої кампанії 2002 року Асоціація національно-культурних об’єднань України прийняла спеціальне звернення до політичних партій, виборчих блоків і кандидатів у депутати, в якому ми запропонували їм не спекулювати під час передвиборної агітації на складних і делікатних питаннях міжнаціональних відносин, не протиставляти громадян України за національною ознакою. На превеликий жаль, далеко не всі політичні партії і виборчі блоки прислухалися до цього заклику.
Ніхто не може сказати точно, коли настрої, «ідеї» переростуть у конкретні дії. Але в будь-якому випадку цій дії передує слово. Саме тому не можна залишати без уваги, без різкої громадської реакції кожну спробу розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Зло потрібно карати, інакше потім буде пізно.
Я — принциповий противник закриття засобів масової інформації за дії із розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. Відповідальність за подібні вчинки мають нести конкретні особи — автори публікацій, керівники ЗМІ, які допустили їхнє поширення, але не журналісти й інші працівники видання (або органу масової інформації), які, по суті, стають заручниками позиції свого керівництва.
Але і сама журналістська спільнота не повинна миритися з цим. У Декларації принципів поведінки журналістів, прийнятій Міжнародною федерацією журналістів, зазначається:
«Журналіст зобов’язаний враховувати небезпеку дискримінації, яка може виникнути для людини через діяльність засобів масової інформації. Він повинен робити все можливе, щоб не допускати в публікаціях таку дискримінацію, обіграючи, зокрема, ознаки раси, статі, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політичних та інших переконань, а також національного та соціального походження».
В Україні створена (але не діє?) громадська комісія з питань журналістської етики. Хотілося б почути її принципову позицію стосовно антисемітських публікацій в «Сільських вістях» та інших подібних виданнях.
Президія Асоціації національно-культурних об’єднань України, до складу якої входять понад 80 громадських організацій національних меншин, розглянувши на своєму засіданні ситуацію, пов’язану з антисемітською кампанією газети «Сільські вісті», прийняла звернення до вищого державного керівництва країни із закликом вжити всіх можливих (політичних, законодавчих, адміністративно-правових) заходів для того, щоб переміг закон, а провокаторів було покарано.
Опозиційність того або іншого засобу масової інформації не може бути індульгенцією на антисемітизм і ксенофобію. Не повинно бути подвійних стандартів. Якщо ми прагнемо жити в правовій державі, то норми Конституції та законодавства України про відповідальність за розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі повинні діяти невідворотно і в повному обсязі, інакше нам не уникнути ланцюгової реакції міжнаціональної ворожнечі.
