Як відновлювати економіку Іраку? Дискусії щодо цього питання тривають у багатьох країнах, особливо у США. Зрозуміло, варто «робити поправку» на наближення президентських виборів: критики Буша (а до них належить і відомий економіст Джозеф Стігліц, статтю якого публікуємо нижче) аналізують іракську ситуацію в загальному контексті свого ставлення до зовнішньої та економічної політики нинішньої американської адміністрації. Суть економічної дискусії щодо Іраку полягає в наступному. Що має бути пріоритетом реконструкції — відновлення нафтовидобутку та нарощування експорту нафти або створення сучасної соціальної інфраструктури? Від правильної відповіді на це запитання залежить не тільки політичне майбутнє Іраку, а й привабливість іракського ринку для зарубіжних (в тому числі й українських) компаній.
За винятком військової перемоги, яка дедалі більше скидається на піррову, іракська кампанія президента Буша сповнена невдач і провалів. Досі не вдалося виявити жодних ознак зброї масового знищення, і, за словами Девіда Кея — головного американського інспектора з пошуку зброї в Іраку, запаси зброї масового знищення в Іраку або ніколи не існували, або були знищені багато років тому. Таким чином, Буш просто проігнорував дані, отримані інспекторами ООН на чолі з Гансом Бліксом.
Що ще гірше, сьогодні вже ясно, що Буш ніколи не мав плану на період після закінчення війни. Замість миру і демократії ситуація в Іраку залишається настільки небезпечною, що Пол Бремер — керівник американської окупації — використовує нестабільність як основу для скасування демократичних виборів цього року.
Безперечно, Америка намагалася дотримати справжнього порядку в деяких сферах, продемонструвавши, таким чином, багато що з того, що вона справді цінує в Іраку. Коли впав Багдад, було швидко організовано захист міністерства нафтових ресурсів, у той час як музеї та лікарні були полишені на розграбування.
Можливо, контракти на суму в $7 мільярдів, надані компанії Хеллібертон колишнім головою якої є віце-президент Дік Чейні, і не є наочним прикладом корупції у вищих ешелонах влади. Але від них, безсумнівно, сильно тхне «капіталізмом друзів».
Сьогодні всі згодні з тим, що найважливішим завданням в Іраку — крім будівництва демократичної держави та встановлення безпеки — є відновлення економіки. Однак, засліплена ідеологією адміністрація Буша, здається, рішуче налаштована продовжувати припускатися серйозних помилок, абсолютно ігноруючи колишній досвід.
Після падіння Берлінської стіни країни Східної Європи та колишнього Радянського Союзу почали перехід до ринкової економіки, що супроводжувався запеклими дебатами щодо того, як його здійснювати. Одним із пропонованих тоді шляхів була шокова терапія — швидка приватизація державної власності та різка лібералізація торгівлі, цін і потоків капіталу, тоді як інший пропонований шлях полягав у поступовій лібералізації ринку, паралельно з якою у країні мав встановитися закон і правопорядок.
На сьогодні існує широка згода щодо того, що шокова терапія зазнала невдачі, принаймні на рівні мікроекономічних реформ, і що країни (Угорщина, Польща та Словенія), які обрали поступовий підхід до приватизації та відновлення інституційної інфраструктури подолали перехідний період набагато легше, ніж країни, які здійснили спробу одним стрибком опинитися в умовах вільної ринкової економіки. Країни, які обрали шлях шокової терапії, пережили катастрофічне падіння доходів і зубожіння населення. Соціальні показники, такі як середня тривалість життя, з дзеркальною точністю відобразили падіння показників ВВП.
Після більше десяти років з початку переходу до ринкової економіки багато посткомуністичних країн не змогли навіть відновити доходи на рівні радянських часів. Навіть більше, прогнози щодо встановлення стабільної демократії та влади закону в більшості країн, які встали на шлях шокової терапії, виглядають досить похмуро.
Досвід цих країн свідчить про те, що слід подумати двічі, перш ніж знову звертатися до методу шокової терапії. Але адміністрація Буша за підтримки кількох підібраних ними іракців наполягає на ще радикальнішій формі шокової терапії в Іраку порівняно з колишніми радянськими державами. Справді, прихильники шокової терапії стверджують, що неефективність цього методу була викликана не надмірною поспішністю реформ, тобто надто великим шоком і недостатньою терапією, а недостатнім шоком. Отже іракцям слід готуватися до ще жорстокішої «дози».
Звісно, між колишніми комуністичними країнами та Іраком існують як схожість, так і відмінності. В обох випадках економіка була істотно послаблена до того, як зазнали краху політичні режими. Але війна в Перській затоці та санкції послабили економіку Іраку набагато сильніше, ніж комунізм послабив економіку СРСР.
Навіть більше, у той час як, приміром, Росія та Ірак залежать від своїх природних ресурсів, Росія принаймні мала певні можливості й у інших сферах. Росія мала висококваліфіковану робочу силу та істотний науково-технічний потенціал, тоді як Ірак є країною, що розвивається.
Також слід зазначити, що протягом десятиріч російський народ не мав можливості займатися підприємницькою діяльністю, у той час як баасістський режим ніколи не придушував комерційну діяльність та підприємницький дух в Іраку до такої міри. Але географічне положення Іраку ставить його в явно невигідне становище порівняно з Росією та багатьма іншими посткомуністичними країнами: жодна з сусідніх з Іраком держав не досягла особливих успіхів у сфері економіки, тоді як багато посткомуністичних країн виявилися сусідами Європейського Союзу в період економічного буму 90-х років. І, що найголовніше, нестабільність, що зберігається на Близькому Сході, безсумнівно, відлякне іноземні інвестиції (за винятком інвестицій у нафтовий сектор).
Ці чинники, нарівні з окупацією, що триває, роблять швидку приватизацію особливо проблематичною. Низькі ціни, які, швидше за все, встановляться на приватизовану власність, створять почуття незаконного розпродажу, нав’язаного країні «окупантами й колабораціоністами».
В умовах сумнівної законності такої приватизації будь-який покупець турбуватиметься з приводу гарантій своїх прав власності, що викличе подальше падіння цін. Більш того, володарі приватизованої власності можуть не захотіти інвестувати в неї; як це сталося в інших країнах, вони можуть спрямувати свої зусилля, швидше, на звільнення від активів, ніж на створення багатства.
Якщо перспективи Іраку такі похмурі, як припускають багато аналітиків, то будь-який міжнародний внесок у реконструкцію Іраку, очолювану США, швидше за все, виявиться пустою витратою грошей. Це не означає, що Ірак слід покинути напризволяще. Однак гроші міжнародної спільноти повинні використовуватися на гуманітарні цілі, такі як школи та лікарні, а не на підтримку американських проектів.
Світовий Банк та інші організації, які розглядають сьогодні можливість допомоги Іраку за допомогою позик, знаходяться в ще важчому становищі. Збільшення і без того величезних боргових зобов’язань Іраку тільки погіршить ситуацію. Якщо економіка Іраку ще більше постраждає внаслідок погано продуманої програми економічного відновлення, заснованої на шоковій терапії, країна тільки отримає нові борги за практичної відсутності перспектив поліпшення.
Мрією американських завойовників Іраку було створення стабільного, процвітаючого та демократичного Близького Сходу. Однак економічна програма відновлення Іраку, запропонована нинішньою адміністрацією, закладає фундамент для бідності й хаосу.
Джозеф СТIГЛIЦ — лауреат Нобелівської премії по економіці, професор економіки Колумбійського університету; в минулому голова ради з економічних питань президента Клінтона, а також головний економіст і старший віце-президент Світового Банку
