Біль совісті нашої...

З особливим хвилюванням пишу слово «мама», і пам’ять мимоволі воскрешає безсмертні імена Матерів, які стали втіленням вселюдської доброти, мудрості, ніжності, любові. Згадую імена їхніх синів, доньок, які є вищою гордістю людства, уособленням його багатовікової гідності, мужності, генія. Погодьтеся: здавна все, що найсвятіше, найдорожче, втілювалося в нашій свідомості в образі Матері. Сивої давнини сягає духовно-етична традиція: Батьківщину називати матір’ю, землю — матінкою. І це природно, адже Матір стоїть біля колиски майбутнього народу. Не випадково її образ у всі часи був найбільш хвилюючим, найбільш привабливим для багатьох митців. Кращі з них на століття оспівали в своїх творах священні почуття материнства, трепетну любов до Матері.

Великий Тарас Шевченко, думаю, привніс до української літератури те, що до нього по-справжньому не вдавалося нікому, — відтворив образ жінки-матері. Його творчість доповнює цією темою всю світову поезію. Подібних прикладів у світовій культурі безліч, але головне в цих думках вголос не в цьому — взятися за перо спонукало інше. На превеликий жаль, сьогодні дедалі тривожніше звучить «SOS» із надр душі Материнства. Щось недобре коїться з синівськими, дочірніми почуттями, хвилюють явні зміщення в початковому зв’язку: мати — дитя. Діти чимраз дальше відриваються від своїх матерів. Расул Гамзатов своїм трепетним серцем давно відчув цю біду і в багатьох творах та статтях бив на сполох, що сьогодні дорога скоротилася до всіх материків — до Африки, Америки, у космос навіть, але найдовшою залишилася дорога до Матері. Часом сидить вона сама-самісінька в струхлявілому будинку, на весь світ кличе мовчки сина, а він живе де-небудь у місті й за суєтою повсякденності, гамором міського буття не чує її заклику, не відчуває її материнського болю.

Проте біда, очевидно, не тільки в тому, що діти не їдуть до своїх неньок. Нерідко вони проявляють при цьому жахливу жорстокість і байдужість по відношенню до найріднішої людини на землі. До глибини душі мене пройняла доля однієї матері-киянки, від якої відмовилися шестеро її дітей. Багато місяців вона лежала в лікарні, і діти жодного разу її не провідали. А коли на наполягання лікаря одна з доньок забрала матір під Новий рік, то не повезла її додому, а підкинула братові — залишила на сходах. Там хвора мати, заклякла від холоду, і просиділа понад три години. Чужі люди підібрали її в ту трагічну ніч і відвезли до лікарні, де волею долі вона знову опинилася в своїй палаті, переповнена гострим болем самотності. Можна було, напевно, промовчати про цю громадянську аморальність синів, доньок, якби безліч інших подібних фактів не обпалювали серце, не пронизували болем розтривожену свідомість, не волали до совісті.

У пошуках натури для нового фільму заїхали ми до невеликого українського села. І там зустріли стареньку, доля якої буквально приголомшила нас, стурбувала до сліз. Одягнута абияк, не може ні випрати, ні прибрати в домі. І це на очах у всього села, де є сільрада, школа, правління колгоспу. Природно, одразу поцікавилися, чи має вона дітей. З’ясувалося, має.

— Сина, — витираючи сльози, відповідала вона, — але тільки забув він свою матір зовсім. Та й навіщо я йому тепер? Коли була здорова, мала гроші, сало, курей і все інше, приїжджав, а зараз ось забув дорогу до мене.

— Але все ж таки допомагає?

— Жодного разу не дав і копійки. Нещодавно з’явився вночі з п’яною компанією. Чоловік восьмеро їх було в машині. Увірвалися до будинку, синок, навіть не сказавши «здрастуй, мамо», зажадав грошей. «Все викладай», — кричав. «Звідки, кажу, в мене гроші?» Але він усе ж таки знайшов хусточку з грошима, забрав усе до копійки і, лаючись, прокричав: «Гріх брехати, старушенціє! Не приїду до тебе більше в цей барліг! Подихай тут сама!» Гримнули дверми й поїхали. Син бригадиром малярів працює десь на Чернігівщині. Не сказав, де саме. Очевидно, не хоче, щоб я шукала його. А я і не хочу шукати.

Жінка виливала свій біль, а я думав не тільки про її сина, а й про його друзів. Адже вони бачили, як син знущався над матір’ю, по-бандитськи грабував її, але жоден не заступився, не зупинив негідника, не присоромив. Навпаки, підтримували його, погрожували навіть будинок шкереберть перевернути, якщо не віддасть вона своїх грошей. Думав і про їхніх матерів і не заздрив їм. Думав і про місцеву владу, яка не цікавиться, як живе їхня старенька односельчанка, яка багато-багато років пропрацювала в колгоспі. Хотілося мені побачитися і з вчителями, які із завидним спокоєм щодня проходять повз вдовине горе, повз материнську самотність, не помічаючи, як услід за ними з такою самою байдужістю поглядають на трагедію цієї жінки їхні учні. А скільки доброго могла б зробити тільки одна школа для таких матерів! Яке величезне виховне значення мала б турбота учнів про матерів-одиначок! Є над чим замислитися всім нам, коли приходиш до думки, що в нашому суспільстві, яке сповідає вищу гуманістичну мораль, не має бути чужих матерів, адже доля матері — наша совість, синівська та державна. Ставлення до матері — наріжний камінь моральності. Але про яку моральність може йтися у вищезгаданій оповіді!

— Подумав я ще й ось про що: всі ці поняття — Батьківщина, мати, сім’я — святі й органічно пов’язані між собою. Якщо людина в одному з них провалюється, отже, і в другому не надійна.

Або ось ще приголомшуючі свідомість інші приклади синівського та суспільного бездушшя, бездуховності. Мати єдиного сина вже понад рік «входить» до будинку і «виходить» із нього через... вікно по хиткій, нашвидкуруч збитій драбині. Чому? Так наказав її єдиний син. А мати все життя збирала гроші на власний будинок. І поки син був в армії, побудувала його, а потім відписала спадкоємцю, який повернувся зі служби. Син незабаром одружився, з’явилися внуки. Живи та радій, мамо, але де там. Дружина незлюбила свекруху, і в результаті син відгородився від неї цегельною стіною, затиснувши матір у двометровому закутку з одним віконцем. Ось і проклала вона дорогу на вулицю через вікно. Дорога ця тисячу разів обмита гіркими сльозами. Тільки ось ніхто цих сліз не бачить, не помічає. А точніше, не хоче помічати. Ніхто. Інакше заступилися б за матір. І ходить вона на роботу, і повертається до будинку через вікно, боячись через своє материнське благородство найбільше не за себе — турбує її майбутнє внука та внучки: адже вони бачать, як жорстоко їхні батьки ставляться до бабусі, і це не може не зашкодити, не поранити, не покалічити їхні юні душі.

Трохи раніше зустрічався я з матір’ю двох синів, які відмовилися, як кажуть у нас на Україні, доглядати її, допомагати. Доведена до відчаю синівською байдужістю, подала вона на своїх дітей до суду. Адже старший із них викладає в університеті, молодший — директор великого заводу. На суд не приїхали. Соромно було. Єдине, на що зважилися, просили повідомити: якщо суд присудить допомагати матері, нехай бухгалтерія відраховує встановлену суму. «Сором який! — горювала мати, картаючи себе, — на рідних синів у суд подавати».

Тут хочеться згадати чудового педагога Василя Олександровича Сухомлинського, який, роздумуючи над багатьма проблемами виховання, турбувався і про те, щоб підняти в своїх учнях аж ніяк не буденні уявлення про матір на висоту загальної уваги та пошани. Наприклад, він влаштовував святкові дні народження матерів своїх учнів. Користь була величезна. По-перше, жінка-мати, відчувши цю повагу, загальну увагу, починала інакше сприймати світ і своє материнське призначення в ньому, а по-друге, інакше починали бачити своїх матерів і діти. У такі урочисті хвилини матері одягали свій святковий одяг і здавалися дітям істотами справді неземної краси. Ця зачарованість прекрасним в матері безцінна — вона залишається в дитині на все життя.

А як ми часом погано ставимося до матерів, які дійшли в наше сьогодення з воєнних років, забуваючи, скільки їм довелося виплакати та вистраждати. І сьогодні вони оплакують синів, які не повернулися з війни. Їх — солдатських матерів — Олесь Гончар назвав живими пам’ятниками війни. До бронзових пам’ятників ми справедливо прокладаємо мармурові дороги, а до цих живих статуй, витканих із материнського горя, часом стежка душевності заростає бур’янами людської неуваги.

Ніколи не забуду поїздку до своєї матері. На дорозі в одному селі зустрілася старенька жінка, яка ледве йшла запорошеним шляхом. Запросили до машини, почали розпитувати, куди і навіщо вона ходила. З’ясувалося, вже багато років двічі на тиждень насилу ходить вона за хлібом до магазина, три з половиною кілометра в один кінець. Привезли ми її додому, а в хаті на стіні — портрети п’ятьох її загиблих на війні синів. Дивлячись на них, вона тихо сказала: «Чи мої синочки там, на війні, за руки взялися, що жоден не повернувся додому?»

Перед очима ще один живий пам’ятник війни. Дивився я на цю матір і думав: стільки людей навколо неї — і ніхто не поцікавився, чим же вона живе, як живе в своїй материнській гіркій самотності, забута Богом і людьми. Гіркий урок нелюдяності! Оточи її турботою — і це стало б чудовим уроком людяності для дітей. Але такого предмета — людяність — на превеликий жаль, ніде не викладають. І діти бачили байдужість старших до горя солдатської матері, мимоволі вбирали його, очерствляючи власні душі, невиліковно ранячи свою свідомість. А це найкоротший шлях до безмилосердя. Ось така вона, ціна нелюдяності старших!

Свідомо не наводжу приклади істинної великодушності дітей по відношенню до своїх матерів — вони в більшості з нас у пам’яті. Про все це думав я, стоячи перед солдатською матір’ю, двічі так жорстоко потерпілою: від війни та від тривіальної неуваги.

Яке ж усе-таки складне життя! З одного боку, говорю про матір, яка втратила найдорожче — своїх дітей в ім’я щастя нашого народу, і готовий обожнювати її, з іншого — згадую про матерів, які відмовляються від своїх дітей, залишають їх на виховання держави. І зростають ці діти без материнської уваги та тепла, без материнської любові, засвідчуючи собою, на жаль, нерідкі випадки виродження в жінці початкового її жіночого єства. І ось що дивно — нема з кого спитати у випадках, коли діти зрікаються матерів, ні навпаки — коли останні залишають їх напризволяще. Чому силою закону не захистити матір від образ і принижень?..

Упевнений, органам державної влади — всім нам під силу оточити всебічною турботою матерів, які доживають свій вік у самотності. Жодну годувальницю не залишити без уваги, посильної допомоги — благородне завдання. Нехай у всій країні нашій проляжуть нові стежини любові до наших матерів. Вони — вічно живі пам’ятники великої історії. І грядущі покоління iз вдячністю схилять свої голови перед величчю моральності, благородства покоління нинішнього, перед любов’ю нашою до тих, хто дає життя і чиє ім’я — мама.

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.