Газета «День» у №229 від 17.12.2003 запропонувала експертам відповісти на запитання: «Скільки потрібно прийняти законів, щоб вважати свою державу конкурентоспроможною та такою, що відбулася?» Воно не залишило байдужим і мене. Питання, дійсно, важливе. Адже державний інститут влади організовує та регулює свою діяльність через цілу низку законів, які всі підпорядковані найголовнішому — Конституції України. Вона — та єдина вісь, на якій обертається, тобто регламентується вся життєдіяльність держави, з її розгалуженою політичною та суспільно-правовою системою.
Головне — не кількість законів, головне — щоб вони працювали у відповідному напрямку та послідовно. Як слушно зауважив у своїй відповіді газеті кандидат юридичних наук, доцент, докторант Національної юридичної академії ім. Ярослав а Мудрого Станіслав Шевчук: «Як пріоритет не потрібно брати кількісний показник. На першому місці має бути чітке визначення вектора розвитку правової системи». І тільки в Конституції він надійно закріплений, як у дороговказі нашого сьогодення та майбуття. Про це не треба забувати. Тому ті ж законотворці частіше мусять заглядати в нашу Головну Книгу, щоб не допустити помилок при створенні нових законодавчих положень, а особливо з великою пильністю та відповідальністю працювати при внесенні до неї змін, надто нині, коли йдеться про політичні реформи та вибори президента.
Закони повинні перебувати в русі, постійно удосконалюватися, відповідати нагальним потребам часу. Тільки тоді вони будуть дієві й у повній мірі зможуть захищати суспільні інтереси відповідно до тих чи інших запитів. Той же С. Шевчук каже, що в Україні все скидається на Верховну Раду й наголос робиться на кількості ухвалених законів. І це вірно. Але чому так? Бо суди нашої незалежної держави не завжди в змозі вирішити й розв’язати безліч питань, що потребують тільки одного — справедливості. Передусім — через ту горезвісну недосконалість або застарілість правових актів. У цьому випадку набагато простіше все «відфутболювати вище». Така практика швидше схожа на крик волаючого в пустелі, що значною мірою означає — дивіться й слухайте: низи не можуть, а верхи не хочуть. Верхи хочуть, панове! Тому й народжується безліч законопроектів, яким треба дати раду.
Ця копітка робота подібна до тієї, коли просівають зерно, відділяють від нього полову та інший непотріб. Нелегка, але така необхідна, вона сприяє виявленню слушної думки, того раціонального зерна, без якого не може обійтися будь-який новий корисний закон.
Заслуговує уваги й відповідь директора Інституту законодавства Верховної Ради України, доктора юридичних наук Олександра Копиленка: «Взагалі проблема врегулювання сьогоднішнього законодавства та залишків законодавчої бази СРСР сьогодні не стоїть так гостро. Ясно , що використовуються законодавчі акти, прийняті ще за радянських часів». Написане чорним по білому. Дехто може заперечити: як же так, жити старим багажем, зокрема, багажем країни тоталітарного режиму? У даному випадку — можна, що в тому поганого, коли закон дієвий, прозоро вирішує проблеми, цілком відповідає своєму призначенню? Виходить, він вірний, випробуваний тим пробним каменем, ім’я якому — Час!
Хочу також коротенько зупинитися на питанні мови, якою написані та пишуться наші кодекси життя. Деякі з них викладені словами, що не витримують критики. Це так звані слова-паразити. Їх дуже й дуже багато. Я не хочу засмічувати ними папір, тому не перелічую цей словесний бур’ян, який треба нещадно полоти. Занадто в наших законах також різноманітних зворотів, які стомлюють, заважають зосередитися. Мова повинна бути простою, звичайною, в міру дохідливою, без зайвих іноземних запозичень. У ній має дихати на повні груди наше українське слово. Наш дух — гордий, вільний, ніким не скорений!
Наша незалежна Українська держава відбулася! Не біймось це сказати голосно, з гордістю та громадянською гідністю, не озираючись навкруги. Ми — вільні громадяни України. Від нас залежить наше майбутнє, майбутнє наших дітей та правнуків. Саме нами вирішується безліч нагальних питань, приймаються нормативно-правові акти, що допомагають ліквідувати перепони, залізним щитом стають на захист інтересів країни, її громадян та, безумовно, сприяють нашому рухові вперед.
