У результаті вівторкового голосування в Верховній Раді було зроблено ще один крок на шляху реалізації політичної реформи. На даному етапі депутатський корпус 304-ма голосами відмовився від ідеї обрання президента в ВР, але питання про перерозподіл повноважень між главою держави та парламентом, як і раніше, на порядку денному. Тим часом дискусія на тему демократичності, ефективності та прийнятності для нашої країни тих або інших моделей влади триває. Сьогодні своїм баченням проблеми з читачами «Дня» діляться наші постійні автори й експерти — політолог Максим МИХАЙЛЕНКО та директор Українського інституту соціальних досліджень Олександр ЯРЕМЕНКО.
Почати можна з розвінчування тих міфів, що їх навигадували навколо парламентської демократії, зокрема у нашій країні. Передусім ці міфи зводяться до наступних п’ятьох:
1) наш менталітет такий недолугий, що ми не готові робити свідомий вибір за умов парламентської республіки;
2) багатопартійний парламентаризм здебільшого веде до нестабільності;
3) президентська республіка — запорука стабільності;
4) ми у цій країні будуємо президентсько-парламентську республіку;
5) парламентаризм дає зелене світло «червоній загрозі», яка поверне нас до Росії.
По-перше, культурними відмінностями завжди виправдовувалися або політики-невдахи, або такі керманичі, які ніколи серйозно не вірили в демократію. Прикладом цього є і Веймарська республіка, і Франція часів де Голля, і франкістська Іспанія. Менталітет вільного політичного вибору є універсальним, — епоха модерну продовжується вже, слава Богу, триста років. Вибори на пропорційній основі примушують партії об’єднуватися, змагатися іміджами та програмами, створювати плюралізм центрів впливу, — це вам не відцентровані та легко маніпульовані референдуми. Парламентаризм відображає волю усіх верств населення, соціальних груп, а отже, справді відображає волю народу, а не тільки його штучної більшості.
На мою думку, ті, кому не до вподоби демократія на українських теренах, не тільки підгодовують наш позичений комплекс меншовартості казками про менталітет, а й сумніваються у справедливості народовладдя. Адже з давніх-давен парламентська республіка — це апофеоз народовладдя.
По-друге, світова історія не знає прикладів анархії у справжніх парламентських республіках. «Справжність» парламентської республіки визначається наявністю політичної нації та відсутністю громадянської ворожнечі. Єдиним успіхом українського державного будівництва є поступове формування на українських теренах надетнічної спільності, як і в цивілізованих країнах. По суті, українці такі індивідуалісти (можете переконатися у цьому на прикладі будинків із приватизованими квартирами), що така колективна акція як громадянська війна просто втрачає сенс. Залякують громадянською війною зазвичай ті політики, що грають роль клоунів при політичному класові; або такі, що під час тієї війни мріють трохи розжитись. Якось усі країни Західної Європи за останні півстоліття не перетворилися на анархії, хоча були розоренішими та нестабільнішими за Україну в післявоєнні декади. Усі вони, крім Франції, — парламентські республіки, деякі з монархічною символікою. За винятком Англії, уся Європа пережила жахи правління «рятівників від анархії» і більше їх не хоче.
На мій погляд, ті, хто не хоче, аби ми були бодай схожі на західну демократію, навмисне використовують історичний приклад попередників із 30-х років у Європі. Аби потім із полегшенням порятувати країну від народовладдя.
По-третє, президентська республіка ніколи не мала нічого спільного із стабільністю. Переважна більшість дестабілізованих країн — президентські республіки. США ніколи не були президентською республікою, це — до сих пір безпрецедентний приклад режиму «розподілу влад», де президент не має над Конгресом жодної зверхньості. Франція — президентсько-парламентська республіка, також досить унікальний проект серед розвинутих країн, що має мало спільного із сучасним українським. Серед розвинутих країн немає президентських режимів. А от у третьому світі — чи не всі. У політичній науці — інститут президентства трактується як певний субстітут монархії, що його залишили аристократам демократичні революції. У ході світової історії вияснилося, що даремно.
Я вважаю, що ті, кому сниться та влада, що її мають президенти у малорозвинутих країнах, навряд чи колись підтримають прапор справжнього, сучасного народовладдя.
По-четверте, єдиним до цього часу успішним прикладом (зараз у цьому напрямку розвиваються Польща, Хорватія та Сербія) президентсько-парламентської республіки є Франція. Десь років двадцять політологи світу очікували її кінця зі смертю де Голля, потім із першою поразкою французької правиці. Проте французи виробили інститут так званого співіснування, — на практиці це означає, що якщо партія президента програє (а він завжди член певної партії), він надає переможцям право формувати кабінет і займатися внутрішньою політикою, а сам займається лише зовнішньою. У Франції президент має право розпустити парламент (у нас він фактично не має такого права), але робить це вкрай рідко, бо парламент — це народовладдя. Президент тільки затверджує сформований більшістю кабінет, хоча і має право дати йому відставку. От тепер і порівняйте цю гармонійну конструкцію із тим безвідповідальним хаосом із претензіями на владу, що панує серед нашого політичного класу!..
Я думаю, що ті, хто підміняє «малоефективний напівавторитаризм» поняттям «президентсько-парламентська республіка», не дуже відрізняються, з моральної точки зору, від тих, хто розповідає казки про жирування українців за радянських часів.
І, по-п’яте, стосовно червоної загрози. Хто загрозливіший для добробуту вже досить капіталістичного суспільства — президент-комуніст на кшталт Альєнде чи постійна фракція комуністів (нехай навіть старший партнер у коаліції більшості), як-то бувало у Франції? Відповідь очевидна — Альєнде розорив країну, прем’єр-комуніст Блюм провів у міжвоєнній Франції необхідні соціальні реформи, комуністи в Молдові проводять наразі раціональнішу політику, аніж їхні попередники. Тим більше, що їх цікавить не ілюзорна інтеграція з Росією, а статус російської мови та питання газопостачання. Наші комуністи чи їх російські колеги ніколи не займуть стільки місць у парламенті, якщо скасувати бар’єр, — адже в Італії його немає, а ультралівий рух сильніший та ідейніший за наш (10 млн. членів та прихильників партії). Це вам не наші мляві, сумнівно- ідейні та нерішучі «червоні». І нічого, і — демократія. За умов парламентаризму жодна партія не набирає більшості голосів, отже, їй завжди доводиться йти на компроміси із тими «переможеними», що представляють інші соціальні групи, формувати спільний регламент, коаліційний уряд.
Складається враження, що небувальщину про «червону загрозу» свідомо поширюють ті, кому невигідно чесно змагатися на виборах, змагатися не адмінресурсом, — а хоча б ефективністю витрачення грошей на рекламну кампанію. Хіба Лукашенко чи Назарбаєв — головні есендівські «інтегратори» — належать до комуністів? Наша ж Компартія навряд чи колись зазіхне навіть на статус української мови.
Звичайно, об’єктивно молода парламентська демократія не уникає хвороб росту, як це було у Румунії, Словакії чи сучасній Молдові. Проте той дитячій кір виліковується швидше, аніж та гангрена, що нею заражене наше громадянське суспільство — пострадянська недопрезидентська республіка.
Якщо все ж маєте сумніви — погляньте на карту: усі наші бідні сусіди — колишні чи сучасні президентські республіки; усі багаті та стабільні — парламентські режими. Як кажуть, без коментарів.
