Сьогодні розпочинає роботу (чи то новий виток протистояння між опозицією та більшістю?) п’ята сесія Верховної Ради України. Своєрідним прологом до неї стала чергова сесія Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка на своєму засіданні 29 січня розглядала питання про політичну кризу в Україні й ухвалила резолюцію, яка, попри суто рекомендаційний характер, дуже схожа на ультиматум... Про те, які висновки маємо зробити після Страсбурга, як відіб’ються рішення ПАРЄ на подальшому перебігу подій в українському парламенті й не тільки там, в інтерв’ю «Дню» розмірковує Олександр ЗАДОРОЖНІЙ.
— Які завдання мала делегація, до якої ви входили? Якщо не помиляюся, точніше за все було б охарактеризувати вашу функцію як пожежно-рятувальну...
— Не заперечую. Але, перш за все, аби запобігти можливим перекрученням, хочу наголосити: все, що прозвучить у цій бесіді, — мої власні думки, враження й висновки. Отже, ми мали поінформувати керівництво ПАРЄ та депутатів, що в Україні немає ані конституційної кризи — адже Конституції дотримуються, — ані політичної, ані парламентської. Є складні парламентські питання, які не вирішуються. У цьому був сенс відвідин Страсбурга й міністром закордонних справ, і першим віце-спікером, і мною як представником глави держави в парламенті: довести депутатам Парламентської Асамблеї, що позиція Президента щодо ухваленого в першому читанні законопроекту про внесення змін до Конституції ґрунтується на тому, що документ підтримано більшістю депутатів ВР. На жаль, за добу нашого перебування переломити ситуацію, яка напрацьовувалась місяць чи навіть більше деякими вітчизняними опозиціонерами, що буквально оселилися в Страсбурзі, змінити думку доповідачів з моніторингового комітету, які однозначно стали на бік опозиції, було нереально. Дебати, що розгорнулися в залі засідань ПАРЄ, засвідчили: багато хто з європейських парламентаріїв не схильний беззастережно підтримувати проект резолюції щодо України, запропонований комітетом з моніторингу. Більше того, лунали вельми гострі висловлювання на адресу доповідачів по Україні. Проте механізм голосування такий, що на остаточний результат це не вплинуло. Хоч за ухвалення резолюції віддали голоси тільки 46 депутатів — менше 10 відсотків від загального складу парламентаріїв (13 висловились проти), документ набув сили.
— Чи показує те, що резолюцію підтримала така мізерна кількість депутатів, як насправді більшість європейських парламентаріїв переймаються українськими проблемами?
— Певною мірою. Звісно, колеги з ПАРЄ не байдужі до долі України. Дискусія навколо проекту резолюції, досить гаряча й змістовна, це засвідчила. Однак результат виявився таким, а не іншим, саме тому, що ті, хто підтримав запропонований проект резолюції (на моє глибоке переконання, абсолютно антиукраїнської) розмірковували приблизно так: «Україна далеко, що там насправді відбувається, неясно, але ж ці хлопці з української делегації, що так добре володіють англійською — пан Головатий, пан Зварич, вельми переконливо доводили, що на кону — доля демократії в їхній державі, мабуть, варто їх підтримати...»
Якщо взяти до уваги, що представники сил, які обстоюють необхідність конституційного реформування, в українській делегації в ПАРЄ, так би мовити, німі — не володіють жодною іноземною мовою і з цієї причини досить обмежені в спілкуванні, то стає зрозуміло, що їхні можливості щодо привертання на свій бік колег з інших країн мінімальні.
— Хіба про це було невідомо раніше? Чому представники опозиції виявилися далекогляднішими й активнішими, й, на відміну від представників більшості, отримали вагому підтримку своєї позиції з боку поважної міжнародної структури, чим неодмінно скористаються? Чи, можливо, резолюція ПАРЄ, яка має рекомендаційний характер, більшість і владу не турбує?
— Ще й як турбує! Попри всі юридичні, політичні та інші недоречності, якими рясніє ухвалений документ, треба пам’ятати: ПАРЄ — авторитетний міжнародний форум, що вирішує найгостріші, найактуальніші питання європейського й світового розвитку з позицій демократії, верховенства права, європейських цінностей. З прийняттям до Європейського Союзу десяти нових членів ЄС матиме переважну більшість у ПАРЄ, тож рішення Асамблеї визначатимуться (з усіма можливими наслідками) баченням Євросоюзу.
Ясна річ, ігнорувати поради Парламентської Асамблеї нерозважливо. Однак у нашому випадку й виконувати запропоноване складно. Втім, пропоную до цієї обставини повернутись трохи згодом. Натомість один iз повчальних уроків, що маємо винести iз ситуації, яка склалася: з міжнародними структурами треба серйозно працювати, рівень цієї роботи має бути значно вищим, стратегія — якісно іншою.
Ніхто, окрім нас самих, не винен у тому, що позиція прибічників конституційного реформування залишилась поза увагою поважного зібрання в Страсбурзі. Було прикро бачити, як у залі засідань ПАРЄ в день розгляду «нашого» питання депутатам пропонували таку собі газету Ukrinform, де англійською викладалася ситуація в інтерпретації опозиції. Чому не з’явилося видання, де б було репрезентовано інший погляд на проблему? Не варто драматизувати події, про які йдеться, однак зробити належні висновки необхідно.
— Резолюція Парламентської Асамблеї пропонує Верховній Раді відкласти внесення змін до Конституції на час після президентських виборів. Як поведеться більшість?
— Після подій, що відбулися у Верховній Раді 24 грудня, стало очевидно, що та ситуативна більшість, яка сформувалася на підтримку запропонованих змін системи влади, наполягатиме на подальшому розгляді питань щодо конституційного реформування й ухваленні відповідних рішень. Ті, кого не влаштовує такий розвиток подій, складають меншість.
Розгляд питання щодо України в ПАРЄ був відповідним чином підготовлений. Виявляється, винуватцями патової ситуації в парламенті є автори законопроекту щодо внесення змін до Конституції. Працювати не бажали представники більшості. До того ж, опозицію не слухають, не дають змоги висловлюватись! Це абсолютно не відповідає дійсності, що, до речі, окрім усього іншого, наочно засвідчують протоколи засідань тимчасової спеціальної комісії iз внесення змін до Основного Закону... Врешті-решт приймається резолюція, з якої випливає, що треба засудити Україну, тому що там задумали провести конституційну реформу!.. Це ж абсолютно очевидно: якщо ти — опозиція, а не влада, то й місце займаєш відповідне, й на прийняття рішень впливаєш опосередковано. Хоч в Україні, хоч деінде діалог і співпраця більшості з опозицією мають певні межі, і там, де йдеться про речі принципові, не може бути мови про компроміси. Це аксіома. Проте нас ввічливо, але наполегливо повчають: або чиніть, як вимагає опозиція, або начувайтесь. Почитайте вже згадувану резолюцію. Незбагненна логіка: ставити долю країни, її економічних стосунків, добробуту її людей в залежність від успіху на виборах конкретного політика. Цікаво, а якщо рейтинг лідера «Нашої України» знизиться й він не отримає очікуваної перемоги у виборчих перегонах, нас за це виключать з Ради Європи?
— Чи бачите вихід iз цього глухого кутa?
— Численні нестиковки, неточності, перекручення, якими рясніє резолюція ПАРЄ, що її нам рекомендовано виконувати, свідчать про досить однобічне, поверхове, неточне, тенденційне (цей перелік можна продовжувати) сприйняття сьогоднішніх українських реалій. Звідси висновок, що абсолютно не претендує на оригінальність: «заграниця» в цьому випадку нам не допоможе. Зі своїми проблемами мусимо розібратись самотужки. Полоскати власну білизну під наглядом міжнародних спостерігачів видається мені справою невдячною.
— То що ж далі? Не викликає сумнівів, що резолюцією ПАРЄ представники опозиційних фракцій розмахуватимуть під парламентським куполом, як прапором...
— Так, політична боротьба й зараз досить гостра, ще загострюватиметься. І тут ми, представники парламентської більшості, владних структур маємо чітко й остаточно визначитись, чого прагнемо, що нам потрібно. Якщо пристати на пропозицію Парламентської Асамблеї щодо співробітництва з опозицією — а в розумінні вітчизняної опозиції це безумовне виконання її вимог, тоді маємо відмовитись від подальших кроків в напрямку конституційного реформування.
Якщо така перспектива не влаштовує, якщо ми впевнені в необхідності змін, за які проголосували 24 грудня, якщо не маємо сумнівів, що ці зміни на користь Україні, тоді мусимо відмовитись від ролі угодовців і рішуче рухатись до поставленої мети. Не шкодуючи часу на широке роз’яснення своєї позиції, логіки своїх дій, доводячи необхідність і відповідність нормам міжнародного права та цивілізованого парламентаризму тих чи інших кроків як співвітчизникам, так і на міжнародному рівні.
