Хочу привітати появу нової рубрики — «Український сад». Тема близька мені, бо ще в піонерському віці я навідувався на Станцію юних натуралістів, що на Куренівці, щепив томати на картоплю і т.ін. А вже отримавши диплом математика (може, то була фатальна помилка у виборі фаху?), взяв, одним із перших у Києві, ділянку під сад, де розвів щось на кшталт дендропарку «аглицького стилю». Це дуже дратувало правління нашого садового товариства, на думку якого, вирощувати варто виключно те, що можна з’їсти.
Любов до живої природи — царства рослин — складає сутність душі українців. Так само раніше вони обожнювали дітей, оточували себе ними. Зараз шкала уподобань змінилася. Тому актуальною здається мені й тема, піднята киянином Владиславом Комовим у «Дні» від 17 січня — «Чому нас стає менше».
У Януша Корчака є книга «Як любити дітей». Гадаю, вона корисна й потенційним, і просто батькам. Але нам, насамперед, бракує відповіді на інше питання — чому дітей в нас народжується так мало?
У номері за 22 січня «День» оприлюднив статтю Миколи Азарова «Курс урядових реформ», де, між іншим, йдеться про допомогу молодим родинам, зокрема при появі в них дітей. Начебто це вже позитивно вплинуло на народжуваність — приріст 5% за рік. Але такі відсотки аж ніяк не є свідченням «бебі-буму»! Показники народжуваності по роках взагалі складають хвилясту лінію. Якщо 20 років тому був сплеск, то зараз шлюб бере більше пар, в яких, бува, згодом з’являються діти. А як відлуння катаклізмів, яких нам не бракувало в ХХ столітті, періодично спостерігаються демографічні провалля. Щось не чути в нас про сталу й вагому програму підтримки народжуваності. Згадують часом про Францію, де така існує (цікаво було б почути подробиці). Та й, гадаю, справа не в окремих подачках, навіть не просто в життєвому рівні, вплив якого годі заперечувати, а «в головах». Унаслідок животіння за роки совєцької влади ми втратили здатність любити дітей, потребувати їхнього товариства, їхньої моральної (в роки дитинства) і матеріальної (згодом) підтримки. Нас привчили покладатися на «державу». Як вона дбає про свою людність, то вже інша тема.
Зараз не вщухають розмови про пенсійну реформу. Але чому в нас, надаючи пенсію, враховують трудовий стаж, а кількість вихованих подружжям дітей — ніби дрібничка, не варта згадки? А можна було б, бодай символічно, компенсувати недоспані ночі, приємності, в яких батьки змушені були собі відмовляти заради нащадків? Не дивно, що я почув якось від однієї пані (було це років із 30 тому), матері двох дітей, цілком уконтентованої (чоловік — академік): «Ця держава не варта того, щоб для неї вирощувати дітей». Глас народу — глас Божий! То може, скорочення населення — це вияв протесту? Своєрідна форма руху опору?
Між тим пропаганда, виховна робота здатні змінити масові уявлення про життєві пріоритети й цінності. Так, я чув, що в Мексиці, де населення зростає, в громадській думці кількість дітей у родині є показником певності її становища. А в нас щодо багатодітної жінки скажуть у кращому разі: «Дурепа!» Попри те, що потім саме її діти годуватимуть отих «розумників».
А ще діти генерують якесь, як зараз модно казати, позитивне біополе. Позаминулого року відвідав у Москві однокурсника. Ми радо зустрілися — стільки спогадів, подій... Але я весь час відчував якийсь дискомфорт. Витлумачив його собі дещо згодом. Від мого колеги пішли з дітьми дві дружини (чи він від них?). Вакансія трималася недовго, але дітей в останній родині немає. От саме це — порожнечу, морок оселі, яка не знала присутності дітей — я й відчув! Що ті їхні розповіді про музеї Флоренції, Парижа, вулкани Камчатки — суєта суєт! А діти — цінність, яка не має еквіваленту. Пам’ятаєте Шевченкове: «Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать!» Як часто Тарас Шевченко звертався до тем, образів дітей, материнства. Ось і такі рядки:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Подібних вистачило б на цілу наукову розвідку «Діти в народних традиціях України в світлі...» Але наші вчені то ліпили з поета більшовика, то атеїста, а завелися й такі, що безсоромно шукають, вигадують, вивертають на люди якісь «компромати».
Все ж, гадаю, малодітність у нас не є наслідком злиднів, хоч живемо ми скромно. Скоріше, це наслідок духовної травми, якої ми зазнали в столітті, що проминуло. Гояться такі рани поволі. І знову рядки з Шевченка:
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли...
Вони ніби відбивають стан, якого ми не можемо здихатися й досі. А все ж нещодавно я побачив утішний проблиск світла. У Кам’янці на Поділлі мешкає бабця — Тамара Сис. Я привітав був її з 90-літтям, а там і з Новим роком. Відповіла мені не вона, бо вже погано бачить і чує, а якась пані, лікарка-педіатр, яка заходить, бува, пособити літній людині. З листа довідуюсь, що уповноважив її на це Союз українок (а ще спонукала душевна щедрість!), що має вона 38 літ і п’ятьох дітей, віком від вісімнадцяти до двох років! Як на наш час і панівні в суспільстві настрої — щось неймовірне! А втім, міркую, саме це є виявом патріотизму. Бо можна розмахувати кулаками в парламенті, б’ючись буцімто задля загального добра, а можна робити щось конкретне для своєї країни. Ростити, приміром, дітей, які з часом і будуватимуть, і боронитимуть свою батьківщину. Якби ж цю думку вдалося заронити в маси!
А сади — то корисна штука, де, зокрема, добре рости й набувати трудових навичок і дітям, і онукам. Не всі з нас спроможні тримати дітей в «Артеку» з травня по вересень, а тут вони й дихають чистим повітрям, і, бува, зжують щось корисне, й переймають мудрість та досвід старших. Тож наголос у публікаціях я б робив на садочках для дітей!
