Фестиваль французького кіно, що проходить у Київському будинку кінематографістів, має, насправді, дещо неточну назву. Звичайно, французьких фільмів тут більшість. Але, все ж, об’єднує їх не країна виробництва, а одне ім’я, одна особа — продюсер, під чиїм керівництвом фільми було знято. Ім’я цього, у багатьох випадках видатного кінематографіста, Марен Кармітц.
Кармітц народився у 1938 р. у Румунії. У 9-річному віці переїхав з батьками до Франції, там же закінчив Вищу школу кінематографічних мистецтв. Починав він як професійний, самобутній режисер — спочатку асистував на знімальних майданчиках Жан- Люку Годару і Аньєс Варда. У рамках фестивалю демонструватиметься його перша повнометражна картина «Сім днів далеко від дому» (1968 р.). Наступні дві роботи «Товариші» (1970 р.) та «Око за око» (1972 р.) здобули йому скандальну славу ультралівого радикала. Що не зашкодило Кармітцу створити цілком успішну продюсерську компанію «MK Productions», яка пізніше перетворилася на «MK2 Productions». Саме на продюсерській роботі він і став відомим. Уже перший досвід на цьому шляху внесено до всіх анналів і хрестоматій: під його керівництвом у 1966 р. свій перший і єдиний кінофільм «Комедія» зняв найбільший драматург ХХ століття Самюель Беккет. Подальша діяльність Кармітца-продюсера — це ланцюжок успіхів, перемог, відкриттів нових талантів — тих, хто пізніше стануть класиками світового кіно. У 1977 р. стрічка «Батько-господар» братів Тавіані під продюсерством Кармітца отримує «Золоту пальмову гілку» у Каннах. У наступні п’ять років п’ять фільмів виробництва чи дистрибуції кармітцевської «МК2» мають успішні прем’єри і призи на Каннському фестивалі. Кармітц продюсував фільми таких грандів, як Жан-Люк Годар, Клод Шаброль, Ален Рене, Паоло і Вітторіо Тавіані, Ален Таннер, Кшиштоф Кеслевський, Артуро Ріпштейн, Жак Дуайон, Міхаель Ханеке; з його допомогою знімали чудові іранські режисери Мохсен Махмальбаф і Аббас Кьяростамі, росіянин Павло Лунгін та іншi.
Власне, в Будинку кінематографістів і покажуть деякі з цих робіт. Так, фестиваль розпочався фільмом австрійця Міхаеля Ханеке (чий стиль вражає поєднанням жорсткості, навіть жорстокості, і візуальної досконалості) «Код невідомий» (2000 р.) — володар Призу екуменічного журі Каннського кінофоруму. Далі — що не ім’я, то розділ у світовий кіноісторії. Київські сінефіли побачать «Мелодраму» (1986 р.) одного з найбільш своєрідних французьких режисерів, Алена Рене, — акторські роботи картини відзначено двома «Сезарами» французької кіноакадемії (Сабін Азема — найкраща актриса, П’єр Ардіті — найкращий виконавець другого плану). У «Жіночій справі» (1988 р.) Клода Шаброля, як завжди, вражаюча Ізабелль Юппер, яку відзначено за цю роль Срібним левом Венеціанського кінофестивалю. Фаворитом Венеції виявився і фільм майстра іранського кіно, Аббаса Кьяростамі, «Нехай віднесе нас вітер» (1999 р.): Гран- прі журі та приз ФІПРЕССІ. Нарешті, зібрав значний урожай і продюсований Кармітцем «Три кольори: синій» (1993 р.) Кшиштофа Кеслевського: «Сезар» найкращій актрисі (Жюльєтт Бінош), «Гойя» за найкращий європейський фільм, Золотий лев найкращій картині Венеціанського фестивалю, а також Леви Жюльєтт Бінош та оператору Славоміру Ідзяку.
Напевно, про самого Кармітца і можна сказати — «код невідомий» — тому що йому якимсь невідомим чином вдається не просто робити гарні фільми, але і, що називається, виводити їх у люди. Хоч, здавалося б, поняття авторського, не комерційного кіно й успіху як такого несумісні. Може, така широка ретроспектива чомусь навчить і наших продюсерів — якщо такі взагалі є?