Здається, в Києві відроджується вельми цікава форма інтелектуального дозвілля, про яку місто вже років 80 як забуло. Минулими вихідними всі, хто прийшли в Центр сучасного мистецтва, театральну студію «ДАХ», брали посильну участь у тому, що організатори звабливо назвали «Український Декамерон». Втім, тут потрібна передісторія.
«ДАХ» має своє місце на мистецькій мапі столиці досить давно, проте слави зажив в останні сезони, коли разом iз фольклорним гуртом «Божичі» створив пісенно-ритуальне дійство «В пошуках втраченого часу». Вистава мала такий успіх, що незабаром в студії з’явився ще один «етнічний» твір — фолк-опера «Кам’яне коло». І, нарешті, під кінець минулого року форма вечорниць, настільки вдало опрацьована «Божичами», проросла цілим проектом — Мистецьким салоном», тим, що називають вечорниці. Тобто специфічним жанром театралізованого дозвілля, що охоплює і артистів, і публіку, включає в себе і лицедійство за попереднім сценарієм, і широку імпровізацію.
Про якісь результати ще рано говорити, але починання «ДАХу» — вельми затребуване. Адже саме формат салону, клубу — це той продуктивний спосіб спілкування інтелектуалів, котрий у всі часи гуртував їх у незалежне, активне середовище, здатне продукувати нові ідеї і твори. Іншими словами, якщо розглядати інтелектуальну спільноту як свого роду виробництво, то салон-клуб це той відпочинок, що не менш (може, навіть і більш) важливий за основну, так би мовити, роботу. Варто лише згадати, скільки шедеврів поезії, прози, драматургії, живопису було оприлюднено на всіх цих приватних читаннях, «четвергах», «п’ятницях» тощо в Росії та Україні в ХIХ та початку ХХ ст.
Вечорниці керівник «ДАХу» Влад Троїцький бачить як «театралізоване дійство, тобто інтерактивний простір гри», орієнтованими «не тільки на відпочинок і спілкування, але й на естетичне і соціокультурне висловлювання» і навіть як «творчу кухню новітніх мистецьких проектів». Також передбачається і актуалізація української музики (романсів, автентики, року, класики), і відновлення зацікавленості українською класичною драматургією і створення передумов для виникнення новітніх текстів для театру (слід завважити, що тексти-то є — якраз театр не надто ними переймається).
Так чи інакше, але всі умови для створення повноцінного клубу або ж салону в старовинному значенні слова у дахівців є. По-перше, своя, віддана і зацікавлена публіка — від театралів до театральних критиків, від рок-зірок до послів, від режисерів до художників, причому багато з глядачів приходять iз дітьми, і ця найвибагливіша частина аудиторії почувається прекрасно. По-друге, постійне коло виконавців — музики (серед яких, до речі, керівник славетних «ВВ» Олег Скрипка), співаки, фотографи, художники, і, звісна річ, актори. І, нарешті — надзвичайно гостинна, розкута й водночас затишна атмосфера, де всі почуваються немов у привітній господі.
Все це довели і останні вечорниці під спокусливою назвою «Український Декамерон». Линув автентичний спів у виконанні гурту «Кралиці» (Олександра Гарбузова, Ніна Гаренецька, Ірина Коваленко, Олена Цибульська, Марія Дудар, Валерій Гладунець). Награвав вельми колоритний ансамбль у складі скрипки (Сергій Охрiмчук), фортепіано (Андрій Бондаренко), баяна (Єгор Фомін), віолончелі (Анна Кузіна), колісної ліри, кобзи, бандури (все одразу — Тарас Компаніченко) і навіть половецького гудка (Тарас Компаніченко, Іван Кушнір). В сюжет вечору були вплетені й драматичні уривки, інсценізації за мотивами творів різних часів та стилів: «Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці» Михайла Старицького, «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «До місяця» Ореста Авдиковича, «Поети» (фантазія) Ольги Кобилянської. Крутили й кіно — документальний фільм «Бєлови» В. Косаківського. Експонувалися фото Тетяни Василенко, ігри для батьків та дітей у «Дитячій кімнаті» вигадувала Ірина Запольська, ну і насамкінець — адреналіновий музичний сейшн у складі Тараса Компаніченко, Сергія Охрiмчука й завсідника «Салону» Олега Скрипки.
Отже, добре відгуляли вже другу, здається, — «еротичну» — вечорницю добряче, з розмахом та піднесенням. Будуть і ще. В тому, що вони вдадуться, сумнівів немає, але потрібна певна зміна в головах — самі адресати «Салону» повинні зрозуміти, що це й навіщо. Бо інакше самого тільки ентузіазму одного «ДАХу» не вистачить. Тобто треба ходити на вечорниці — та забирати трішки того дива з собою.
