На ганку кафе-бара «Шапіто», що біля цирку, жонглює й зазиває публіку клоун. Він у гротескному тільнику, комбінезоні, зі своєю звичайною намальованою усмішкою. Його постать уже стала однією з визначних пам’яток міста.
Але в той день, коли я прийшов поговорити з ним «за життя», він працював на дитячому дні народження й на якийсь час залишив свій пост.
П’ю каву по-віденськи, з маленькою кучугуркою вершків, вийшла різдвяна інсталяція. Роздивляюся інтер’єр. Смугастість у червоних і чорних тонах. На стінах яскраві картини — щось пікассоподібне. Ось, наприклад, варіант «дівчинки на кулі». Дівчинка, щоправда, подорослішала й стала еротичнішою. А той здоровань iз горбистою спиною на картині Пікассо — віддалений, щоб уникнути непотрібної конкуренції. Замість нього кілька пернатих друзів у вигляді папуг. Ця картинка породжує набагато еротичніщі хвилі, ніж оригінал.
На полиці кілька фігурок клоунів з музичними інструментами. Обстановка якоюсь мірою продовжує циркову, тільки помножену на шарм недешевого закладу.
«Я РОЗУМІВ, НАСТАНЕ ЧАС, КОЛИ ЛЮДИ ЗАХОЧУТЬ НЕ ЛИШЕ ХЛІБА, А Й ВИДОВИЩ»
Поки працював клоун, підійшов Володимир Грабов — власник ресторану. Зовні він схожий на іронічного поета Володимира Вишневського: чорна грива волосся, в обличчі щось східне й м’яко-привабливе.
Він розповів, що працює тут уже 18 років. Від бармена поступово «доріс» до власника.
— Розкажіть про історію закладу.
— Самому будинку близько ста років. До революції це був дохідний дім. Потім тут був «Автоматторг».
— Майже «Абирвалг», тобто «Главриба» Шарикова...
— Саме так. Потім тут був трест столових. Цирк збудували після війни. А кафе із цирковою назвою з’явилося в 70-х. З оформлення були ганчiрка з назвою і плакат.
Ми для одного із залів «Шапіто» взяли з музею цирку старі афіші, заломінували їх і маємо тепер щось на зразок власного музею. Зі знаменитих артистів тут часто бували подружжя Шевченків — дресирувальники хижаків. Під час кризи багато артистів перестали заходити. А зараз повертаються... Я розумів, що настане час, коли люди захочуть не лише хліба, а й видовищ. Назва зобов’язувала, і я подумав, що непогано було б запросити зазиваючого артиста. У принципі, це ще середньовічна традиція, але щодо Києва, це було щось нове. Такого артиста я знайшов через адміністратора цирку — Марка Захаровича. Він до цієї ідеї спочатку поставився скептично. Але порекомендував одного хлопця. 1996 року той був тут iз гастролями і його групу фінансово «кинули». Жив він десь у Святошині в битовці. Я з ним зустрівся, ми домовилися. І от із січня 1996 року Палич працює тут. Тепер уже із сином. Після нас у місті почали «розмножуватися» пантомімісти біля кафе й ресторанів. Але почалася ця мода із «Шапіто».
«НАМАЛЬОВАНА УСМІШКА ПІДСТЬОБУЄ СПРАВЖНЮ»
Нарешті, підходить і клоун Олег Ловигін, чоловік середніх років. Голос низький, приємний і незвичайно добрі очі. Я б навіть сказав — ненатурально.
— Ваше артистичне самолюбство не обурювало: як це я, професійний артист, стоятиму біля кафе? — ставлю йому перше запитання.
— Усе нормально. На Заході це звичайна річ. Буквально через два тижні після того як Володимир Борисович поставив мене як зазиваючого артиста, почався конкретний плагіат по всьому Києву.
— А як вам зараз, у морози?
— Організм загартувався. Взимку вдягся, влітку — навпаки. Крім зазивання, я почав працювати на дитячих днях народження. Два роки тому на дні народження дитини одного депутата вистава тривала вісім годин! Працювали до упору!
— Це поки депутат не впав чи дитина?
— Дитина за цей час встигла кілька разів виспатися. Ми розважали передусім 80—90 дорослих гостей. Загалом я виконував одночасно ролі тамади, анекдотника та няньки.
Є діти капризні, до кожного я знаходжу підхід. Але ще не було випадку, щоб програма загалом не припала до душі. У нас є правило: якщо не сподобаємося — грошей не беремо. Але такого поки не було.
— Розкажіть про свою кар’єру до «Шапіто».
— Я закінчив Московське естрадно-циркове училище, клас гімнаст-жонглер. Відпрацював 8 років і перейшов у акробатику. Поступово травми з повітря опустили мене на манеж. Запропонували стати клоуном. Спробував, вийшло. Працював навіть з Юрієм Нікуліним. Дуже боявся спочатку, все-таки велика відповідальність. Пропрацювавши 6 років, зрозумів — час на пенсію. Приїхав сюди, а тут закрутилася ця історія. Це було саме під Новий рік. А тепер веду дитячі свята.
— А були у вас особливо складні випадки?
— Копійка мені ціна, якщо я не можу «взяти» дитину.
— А якщо це «Вождь червоношкірих»? Або сидить такий маленький, надутий мізантроп і не звертає уваги.
— До «мізантропа» я знайду «стежку». Може, через цікавість. Сховаюся, він не витримає й піде мене шукати. Найскладніші випадки були з дорослими. Наприклад, з дітьми працюємо вже годину, а з боку дорослих жодного жесту, жодної міміки, жодної усмішки. Непробивні, нудні обличчя. Коли закінчилося шоу, думав, замовник скаже: «Що за туфту ви тут гнали?» Підійшов дуже серйозний дядько, потис руку й похмуро... подякував: «Усе було дуже добре!» Відлягло! Може, вони стидалися одне одного, як бізнесмени? На Заході з цим простіше: якщо народ заплатив гроші, він прийшов веселитися. А наших треба розворушити.
— Зате якщо розворушиш, зупинити неможливо.
— Це точно.
— У клоуна може бути депресія?
— Звісно. Але ви знаєте, намальована усмішка — вона підстьобує справжню. Маска зобов’язує стати іншим.
— І скільки залишається свого?
— Та все залишається. Маска, вона на зразок акумулятора — подзаряджає.
— Пригадайте як новорічний подарунок читачам «Дня» які-небудь курйози, пов’язані з легендарним Юрієм Нікуліним?
— Була така реприза перед антрактом. Нікулін голосно оголошував: «Номер «Клоуни і морозиво». Ми виходили усімох. Продавець давала нам по порції. Ми сідали на бар’єр і мовчки їли. Коли у глядачів починала текти слина, Нікулін казав глядачам: «А ви чого сидите? У фойє таке саме морозиво».
Одного разу ми вирішили пожартувати над Юрієм Володимировичем, він же за сумісництвом був і директором. Зібрали купу заяв, починаючи з освітлювачів і закінчуючи прибиральницями, що вони хочуть брати участь у репризі. Він читає верхню заяву й питає режисера: «Якийсь клоун хоче бути восьмим. Нам потрібен восьмий для цієї репризи»? Той знизує плечима й каже: «Ну, бери». Нікулін дивиться в наступну заяву, а там — те саме прохання. Перелякано переглядає купу й розгублено каже: «А де ж ми візьмемо стільки морозива?» Ми не витримуємо: «Це — жарт». — «Ну, слава Богу!» — засміявся він.
І зі мною особисто був смішний випадок, пов’язаний з Нікуліним. Я розробив новий номер. Підходжу до нього: «У мене новий номер, Юрію Володимировичу, не подивитеся? — «Знаєш, зараз немає часу». — «А можна я вам касету принесу із записом?» — «Давай». Я домовився, що друг мені перепише. Але він щось переплутав і записав «Сімнадцять миттєвостей весни».
В обумовлений час Нікулін приготувався з дружиною Тетяною й каже: «Став». У тиші починається знаменитый музичний вступ, йде фільм. Нікулін подивився трохи й промовив: «Номер хороший. Тільки я не зрозумію в якій ти ролі?»
Можна по-різному ставитися до амплуа «зазивальника», але безумовним є одне: завдяки Паличу кількість похмурих облич у місті зменшується прямо пропорційно зростанню числа усмішок.
