В инесене в заголовок прислів’я асоціативно приєднує друге: «Народ скаже, як зав’яже». Власне, до роздумів схиляє оте «пана». Як на мене, за ним стоїть не «аристократ», «шляхтич», вишуканіше — «нувориш». Оскільки слово «пан» ужите іронічно, то прислів’я, записане, певно, в ХIХ столітті, дещо застаріло щодо аксесуарів. «Породу» в наш час визначають не халяви, а «мерседеси»!
Зараз модно просторікувати на теми еліти: необхідність, відсутність, утрата, винищення і т.п. Правда, відсутнє саме визначення — що таке «еліта», з кого складається чи мала б складатися? Якщо під цим збірним поняттям розуміти високопосадовців, байдуже, де — в державній адміністрації, науці, мистецтві — то все гаразд, вакансії заповнено. Але ясно, що маємо повсюдно щось не те.
Математики часто вживають вислів «необхідна, але недостатня умова». Я схильний вважати, що абсолютно необхідним для представника еліти є високий культурний рівень, а достатнім — фаховий вишкіл. Гляньмо в ретроспективі, як ця формула спрацьовує стосовно нашої еліти в усіх її сенсах. Що, власне, було визначальним для неї.
Російське дворянство, з якого в «золотий вік» — добу Пушкіна — формувалася еліта, намагалося вирізнитися серед «маси» насамперед французькою мовою. Вважалося, що своя — груба, недорозвинута, не надає можливостей вишукано висловлюватися про високі матерії. Отже, визначальною рисою тоді була мова спілкування в колі «своїх». Зазначу водночас, що для підпанків з малоросів за «панську» правила все ж російська. Як те виглядало — мотив, досить обіграний у нашій літературі.
Проте на момент «срібного віку» російської культури (синхронно — доби «Українського відродження») іноземні мови, які непогано вивчалися в класичних гімназіях, втратили свою сакральну місію. Імперія гомоніла російською. А визначальною ознакою еліти під ту пору стали манери — вміння рухатися, вклонитися, жестикулювати (і не рухатися — приміром, сидіти, стояти) — загалом, поводитися. До цього додавався мовний етикет — спосіб, вміння володіти своєю ж мовою. Пригадуєте зауваження киянина Олександра Вертинського в його пісенці «Пани Ирена»: «И акцент Вашей польской изысканной речи»? Але ж визначальною в усіх випадках була не мова як така, а стиль мовлення!
Тут (а медіа таки приносять часом щось корисне) пригадав телепередачу Євгена Кисельова. Його із знімальною групою занесло якось до Франції, де він провідав нащадків Романових. І теж, що було очевидним і для нас — телеглядачів, звернув увагу на стиль і характер мови учасників передачі. Ніби зрозуміла російська, та якась не така, яку можна почути на просторах від Балтики до Охотського моря. Для тих теренів більш характерною є говірка, яку вивчав і нотував, сидячи в таборі на Соловках, майбутній академік Дмитро Ліхачов. Іншим словом — «феня». Але це вже доба, уламки якої ми застали, серед яких бабраємося й досі.
Отже, наша еліта повинна була б вирізнятися, окрім посад, ще й за мовною ознакою. Але вона не лише не користається вишукано, ба часом взагалі нехтує національною (державною) мовою! Для неї панська (на глум сусідів!) — це та, якою гомонить натовп на численних базарах, включаючи ненормативну лексику (і з полтавською вимовою на додачу). Все те незле відтворює Вірка Сердючка.
Риюся в пам’яті, чи часто (а чи взагалі) доводилося чути мені аристократичну українську мову? Чисту, натуральну, побутову серед простого люду десь на Волині чи Поділлі — так, а щоб систематично інтелігентну в столиці — щось не пригадую. Може, не поталанило? Мабуть, я пізно народився, бо в першу третину ХХ століття такі стилі мовлення ще існували. У другу третину вони вимирали (їх добивали). А зараз ми розводимо руками й промовляємо: «Маємо те, що маємо!» Але продуктивніше було б замислитися над тим, чого ми не маємо.
Якщо спертися на тин, що відмежовує нас від Європи, й кинути оком на всі боки, то різниця краєвидів не впаде у вічі. На сході України, хоч тину там нема, картина відмінна. Цитую з книги М. Цапенка «По равнинам Десны и Сейма» (М., Искусство, 1967, 1970). Автор, зокрема, ділиться враженнями від подорожі: «В России — вытянутые вдоль дорог типично русские тёмные деревянные избы, растительности в деревнях мало, но зато к самым деревенским околицам примыкают леса, большей частью хвойные… В общем, типично русские деревни…
Но за час езды на автомашине, как по волшебству, всё меняется. Украинские сёла раскинуты широко, они образуют сложную и запутанную сеть сельских улиц со своеобразными сельскими площадями. Эти сёла буквально утопают в зелени, и, конечно, всюду вишни, тополя, по низинам — верба, а около белых хат — столь милые украинцу мальвы всех цветов. И лишь изредка на горизонте синеет лес».
Це я веду до того, що за рівнем побутової культури ми вже близькі до Європи. З манерами та мовою справи гірші. Але найгірше те, що ми втратили зразки для наслідування.
Пам’ятаєте пораду В. Маяковського юнакам, які замислюються, до кого уподібнитися? Поет підсував у якості зразка Ф. Дзержинського. Про смаки, як то кажуть, не сперечаються! Але тотальне винищення нашої інтелігенції відкинуло нас до ситуації в Росії початку ХIХ століття. Лише всі, хто вибивається в люди, прагнуть говорити не по-французьки, а «по-городському», себто відомо як. Чи можна тут чимось зарадити — не знаю, не певен. Для початку нашій еліті було б незле принаймні усвідомити свою недовершеність, прагнути чогось вищого, більшого. Але на першому плані — все ті ж «халяви». Може саме тому не надто помітні зусилля тих, хто ще міг би посприяти справі, — окремих гуманітаріїв. Не помітно й того, щоб їх поважали, рахувалися з ними. «І так ми всі йдемо в одну громаду скуті…»
Щодо мови, то я б наголосив на значенні праці перекладачів. Творення модерної лексики та мовних формул «природним шляхом» — справа надто тривала. Так ми можемо, не створивши нові мовні прошарки, втратити й ті, що маємо на сьогодні. Професійні перекладачі, готуючи до випуску твори сучасних західних авторів та митців, краще дають раду тій проблемі. Адже ми переглядаємо на телеекранах цілком пристойно дубльовані українською фільми й серіали про життя сучасного Заходу. Отож, як радив той же В. Маяковський: «Глазами жадными цапайте!» Тим більше, «теле », окрім мови, демонструєй навички поводження. (На жаль, і негативні також, через ті ж бойовики). Усе це спрощує нам завдання. Просто мотайте на вус здобутки наших драгоманів!
А коли прищепиться, стане звичкою досконало говорити по-своєму, то зросте й рівень державницького мислення, культурний рівень і протоеліти, й простолюдинів. Ще й через трансляцію традицій і понять, накопичених нашими предками в мові, літературі, мистецтві протягом сотень років.
