Нам, простим смертним, часто буває страшенно важко продертися крізь наукову термінологію економічних трактатів та коментарів. Проте для тих із нас, хто живе з власного заробітку, вони є життєво цікавими, оскільки стосуються нашого економічного виживання. Тому варто хоча б спробувати розібратися в цьому аж ніяк не розважальному чтиві. Чудовий приклад — стаття професора Анатолія Гальчинського «Зростаємо?», яку опубліковано в «Дні» 10 грудня ц.р. Головна її думка — нинішній високий темп економічного зростання в Україні навряд чи виявиться стійким, а інвестицій явно недостатньо, щоб підтримати темпи зростання, які дозволять Україні наблизитися до рівня розвинених країн Європи, в яку вона хоче інтегруватися. Для цього є декілька причин. Головна з них — Україна має потребу в реіндустріалізації, оскільки промислову базу, що iснує в нiй, необхідно оновити, щоб досягнути конкурентоспроможності. Проте для цього потрібно набагато більш високе пропорційне співвідношення між інвестиціями та споживанням, ніж те, що є на даний момент. Все це вірно, проте професор не згадав ще про декілька моментів.
1994-го видавництво «Основи» випустило брошуру «Україна: соціальна сфера в перехідний період. Аналіз Всесвітнього банку», в якій говорилося, що Україна витрачає більше, аніж може собі дозволити, зокрема в соціальній сфері. Однак споживання — це щось набагато більше, ніж просто споживчі витрати. У широкому значенні воно має на увазі, що люди, які виробляють товари та послуги, підтримують тих, хто їх не виробляє чи виробляє менше, ніж споживає. Маються на увазі не лише пенсіонери, яким часто ледь вистачає на хліб, але й урядовці, у яких було цілих десять років, щоб вигадати обгрунтування потреби в своїй посаді, та керівники радянських «підприємств» (яких здебільшого не варто плутати з бізнесом). Вони беруть кредити, витрачають їх в основному на премії керівництву, а згодом виявляють, що підприємство нездатне повернути гроші. Гроші йдуть і на приховані субсидії заводам, побудованих за неринкових умов і внаслідок цього доволі часто вкрай неефективних; на корупцію чиновників, які дуже численні, щоб держава могла платити їм достатню зарплату для запобігання корупції; на дезінвестиції, тобто переказ того, що вдалося вичавити з української економіки, на офшорні рахунки. Потребу в реіндустріалізації, про яку говорить професор Гальчинський, викликано не лише тим, що виробничі потужності застаріли й потребують заміни, як це було в країнах-піонерах промислової революції. Річ ще й у тому, що навіть на момент їх спорудження вони існували у світі фіксованих цін, тобто спочатку були сконструйовані без урахування реальної собівартості продукції.
1994-го я писав у часописі «Політична думка», що потрібно зробити дві речі. Перша — промислове «сортування» за зразком французької методики сортування поранених під час Першої світової війни. Їх ділили на три групи: ті, хто помре незалежно ні від чого, ті, хто в будь-якому випадкові виживе, і ті, чиї життя можна врятувати, зосередивши на них зусилля медиків. У економіці перша група має збанкрутувати, другій потрібно дозволити заробляти гроші, а до третьої треба докласти всіх зусиль з метою порятунку цих підприємств. Друга річ — фундаментальне переусвідомлення ролі держави в суспільстві та її зменшення відповідно до того, скільки ж насправді може витримати економіка. Це має означати не лише припинення прийому на державну службу нових людей (спроби звільнити бюрократа частіше за все даремні!) і заповнення вакансій шляхом переведення працiвникiв з інших відомств, але й різке скорочення надмірного регулювання, яке гальмує економічно продуктивний бізнес. Також потрібен розрив зручних приятельських взаємин між представниками влади та промисловості, найменш ефективних із погляду продуктивності і найбільш ефективних у обдиранні західних інвесторів, які виявилися досить наївними, щоб довіритися місцевим партнерам.
Однак насправді ніхто не чекає, що в рік виборів політики стануть говорити всю правду, ризикуючи поразкою. Не варто навіть і намагатися почати робити щось добре, доки політики в основному стурбовані тим, щоб говорити те, що від них хочуть почути. Зазвичай, із політичного погляду завжди простіше заощадити на тих, хто відносно безсилий — на пенсіонерах, охороні здоров’я, освіті, науці, простих робітниках, — аніж на тих, у кого доволі сили та впливу, щоб захистити свій шмат пирога. Однак те, що правильно з економічного погляду, і те, що легше зробити з політичного погляду, рідко збігається. Навіть за кращих часів політики завжди обмежені політичними реаліями, з якими вони змушені мати справу. Тому часто виявляється, що вчинити об’єктивно правильно просто неможливо з політичних причин. Більше того, як я спробував зазначити в часописі «Сучасність» за 1997 рік, український політичний і соціальний процес визначають глибоко дисфункціональні структури, успадковані від радянського періоду. Однак уже настав час починати працювати з тим, що ми маємо, — хоча б після виборів. Можливо, варто навіть почати думати про те, що потрібно зробити, щоб у перспективі збільшити спектр політично можливого.
