Особисто засвідчую: у верхів’ях Десни поблизу Лушників та Чапліївки, серед пляшок, що постійно пливуть рікою, ще можна зловити щуку вагою два-три кілограми, значно рідше — пристойного сома. Правда, самим нам за два тижні так і не пощастило, всупереч усім намаганням. Задовольнялись дрібнотою та спогадами про те, як тут ловилось ще кілька років тому.
Про красу Десни, навколишніх озер і лісів на піщаних кручах можна писати безкінечно. Але це враження загальні, а конкретні — гнітючі — виникають майже на кожному кроці: це залишки великих і малих оргій в лісі і по берегах ріки. Тут є все, що витворила сучасна споживча цивілізація. Наслідки свого перебування залишають як місцеві жителі, так і колишні місцеві, які приїздять сюди влітку до родичів. А риби в Десні та озерах майже не стало, бо винищують її всіма засобами: довжелезні сітки-путанки та електровудки є в кожного, хто бажає, а найбільш винахідливі глушать рибу саморобними бомбами.
Та справжнє «свято» винищення риби відбувається навесні, коли Десна заливає просторі луги і риба йде на нерест. Б’ють рибу сотнями кілограмів, вибираючи найкрупніші екземпляри. Щучу ікру консервують у трилітрових банках. Забальзамовані голови щук, в пащу яких входять два кулаки, судака вагою п’ятнадцять (!) кілограм та таких же сазанів нам з гордістю демонстрував син хазяїна хати, де ми жили.
Ознаки духовної і матеріальної кризи села зустрічаєш на кожному кроці. Омріяну попередніми поколіннями селян свою землю дали, нарешті, але тим, хто вже не може і не хоче її обробляти. От і в Лушниках підписали, не читаючи, договори про оренду з худосочним приватним підприємством, яке створено на основі незмінної колгоспної адміністрації. Та й це підприємство не в змозі нічого зробити. За минулий рік «розрахувались» з орендодавцями вівсом разом із половою, а в цьому році взагалі нічого не дадуть — ні з чого. Органічні добрива, такі необхідні на цих бідних землях, відсутні, бо все колгоспне стадо місцеве керівництво давно пустило під ніж. По обидва боки розбитої дороги, аж до станції, стоять напіврозібрані колишні ферми. Церкву підірвали і розібрали ще в шістдесятих роках. У старших класах школи-восьмирічки вчаться по шість-вісім учнів. До другого класу перейшло двоє. До першого, можливо, піде один. По вулиці Котовського (до чого він тут?) половина хат стоять забиті — вже ніхто не живе.
Основна біда Лушників у відсутності роботи для молоді. Ті, хто повернувся з армії і не знайшов роботи в Шостці, не наважуються створювати сім’ї і поступово спиваються. Відношення до влади всіх рівнів формулюють, як правило, за допомогою ненормативної лексики, бо вважається, що тільки влада «в усьому винна». Проте жива надія, що з’явиться «справедливий начальник», який наведе лад і в селі, і в країні. В той же час ставлення до виборів байдужо-іронічне: всі там наверху однакові. А проголосують, як начальство скаже. Демократія, самоврядування, права людини — слова, які втрачають тут свій зміст.
Нічого нового в цій картині нема. Вона, на жаль, типова: стрімко вимирають колишні колгоспні села, які сформувались на руїнах традиційного українського села з його культурою відносин, обожнювальним ставленням до землі, до природи. За час існування колгоспного ладу виведено нову генерацію селян. Характерними їх рисами є нездатність до самоорганізації, до г ромадського життя та споживацьке ставлення до держави, до природи. Все, що в межах присадибної ділянки, — своє, кровне; все, що за її межами, — то нічиє, державне, яке можна красти та бездумно нищити. Характерним прикладом цієї свідомості є фраза, почута в тих же Лушниках відносно когось із місцевих керівників: «Що ж ти, собака, у своїх крадеш? Кради у держави, і ніхто тобі слова не скаже!» Життя змушувало красти десятиліттями з колгоспного поля. Потім, розпрощавшись із сільським життям, крали з «рідного» заводу в містах, а найбільш спритні, що пробились у різні посадовці, — безпосередньо у держави.
Важко уявити, хто і коли вкладе в голови колишніх колгоспників, які ще залишились у селах, що нищити все живе навколо — це красти у держави, а красти у держави — красти у себе, у наступних поколінь. Хто навчить колишніх колгоспників в містах і селах тому, що в Німеччині знають навіть діти: старі ліки здають в аптеки, а не викидають зі сміттям у навколишні ліси та парки; пляшки не кидають в ріки та не б’ють об дерева, а розкладають по спеціальних контейнерах в залежності від кольору скла; використані елементи живлення не викидають, а здають; серед рибалок Європи давно в пошані принцип «впіймав — відпусти»?
А що твориться на берегах Дніпра! Незліченні кошти йдуть на тотальне винищення природного середовища: нерестилищ, озер, лугів, островів. Все це засипається піском, заливається бетоном і увінчується багатоповерховими палацами-котеджами за кам’яними парканами. (До речі, проект Закону України про податок на нерухомість давно законсервований в архівах Верховної Ради.) Кожного, хто спробує вийти на берег, зустрічає охорона і щити з написами «Частная собственность! Причаливать, купаться и ловить рыбу запрещено!» Про те, що зухвало порушуються всі природоохоронні закони годі й говорити. Закони — не для нових «господарів життя». І при всьому цьому ми декларуємо своє прагнення об’єднатись з Європою. Але як можна сприймати країну, де не визнають законів, де не виконують свого суспільного призначення ні сім’я, ні школа, ні державні інститути?
Україні вкрай необхідні люди нового мислення, здатні жертовно і плідно працювати на всіх рівнях у відповідності з гаслами ХХI століття. Чи вистачить для цього людського ресурсу, адже прогнозується скорочення населення України майже в два рази? І чи не час створити умови для повернення в Україну (з наданням всіх громадянських прав) представників української діаспори, які не хочуть бути остаточно асимільованими? Саме ці люди є носіями національної ідеї та ментальності, сформованої в умовах ділового і прагматичного Заходу. Саме вони є носіями світового досвіду в усіх сферах життя і можуть стати живим прикладом успішної роботи у фермерстві, глобальному бізнесі, державному управлінні та геополітиці. Але для реалізації цієї дещо утопічної ідеї спочатку необхідно припинити від’їзд українців за кордон у пошуках кращої долі.
