Впродовж останніх чотирьох років українська економіка демонструє стабільно високі темпи росту. У 2000 — 2002 рр. зростання ВВП становило 20,9%, а за 10 місяців поточного року — 7,2%. Ще більш динамічно розвивається промисловість, обсяги виробництва якої зросли відповідно на 38,4 та 15,7%. Загалом, за темпами зростання всього комплексу економічних показників у 2000 — 2003 рр. Україна ввійшла до групи країн, які сьогодні лідирують у світі. За оцінками ЄБРР, середньорічний темп зростання ВВП країн Центральної Європи та Балтії, які раніше лідирували, за відповідний період становитиме 3,3%.
Яка природа зазначеного феномена? Чи можна вважати, що головним чинником зростання української економіки залишаються процеси суто відтворювального характеру, чи йдеться про утвердження інвестиційної моделі, яка спроможна забезпечити не лише стійкий (тривалий) ріст, а й у перспективі структурно-інноваційне оновлення економіки? З великою обережністю я б все-таки наважився стверджувати про вихід української економіки (особливо у поточному році) на нову якість розвитку — на траєкторію інвестиційного оновлення та зростання. Цей погляд заперечується багатьма фахівцями. Тому спробую аргументувати його більш грунтовно.
ЗАГАЛЬНІ ОЦІНКИ
Насамперед потрібно розставити чіткі акценти на визначенні специфіки економічної кризи 1991 — 1999 рр. Йдеться про кризу трансформаційного змісту, пов’язану із демонтажем деструктивної командно-адміністративної системи і утвердженням фундаменту ринкової економіки. Можна висловлювати сумніви стосовно системної завершеності цього процесу, його якісних характеристик, але очевидним є й те, що сама по собі криза виступала інструментом розвитку, а не деградації, — засобом радикального інноваційного оновлення системи економічних відносин, що існувала раніше, омолодження всього комплексу господарських зв’язків. Такою є функція будь-якої кризи, зокрема й трансформаційної.
Зазначена закономірність підтверджується всіма країнами з перехідною економікою. Україна не могла стати у цьому винятком. Я економіст, і для мене найголовнішим аргументом є статистика. Статистичним відображенням якісних зрушень, які відбуваються в українській економіці, є швидке зростання продуктивності праці, насамперед у промисловості. За даними Держкомс тату, відповідний індекс становив: у 1997 р. — 107,1%, 1998 р. — 103,9, 1999 р. — 109,6, 2000 р. — 113,2, 2001 р. — 114,2 і 2002 р. — 107,0%. Радянська система, для якої «продуктивність праці була найголовнішим чинником перемоги нового суспільного ладу», не могла забезпечити аналогічні темпи зростання. Підраховано, що лише у 1995 — 2001 рр. продуктивність праці у промисловості України зросла на 74,5%. Це більше як утричі перевищує темпи радянського періоду — 1985 — 1990 рр. (21,1%). Причому нинішній рівень продуктивності праці у промисловості майже на третину перевищує показник докризового 1990 р.
У зв’язку з цим навряд чи можна заперечувати очевидне — ми вже пройшли значний відрізок шляху системної модернізації української економіки, яка була започаткована вже на старті економічних реформ. Економічне зростання 2000—2003 рр. — це, з одного боку, природній результат цієї модернізації, з іншого, — стимул її поглиблення. То ж будь-які намагання обмежити цей процес суто відтворювальними характеристиками пов’язані з серйозними методологічними прорахунками.
У цьому контексті варто привернути увагу і до некоректності порівнянь існуючого рівня виробництва з виробництвом докризового періоду — 90-ми чи 91- ми роками. У роки входження України до складу СРСР української економіки як системної цілісності взагалі не існувало. На території України діяли виробничі об’єкти так званого єдиного народно-господарського комплексу, 82,1% продукції яких реалізовувалося через міжреспубліканську торгівлю. А це означає, що з виробленої в Україні продукції на задоволення потреб внутрішнього ринку йшло лише 17,9% вартості власних виробів. То ж структурна модернізація української економіки утримувала в собі й зазначений аспект — аспекти її становлення як системної цілісності, як економіки суверенної держави. Особисто я надаю цьому процесу, а він був чи не найскладнішим, першочергового значення.
На старті економічного зростання стимулюючу функцію відігравали екстенсивні чинники — нарощування економіки за рахунок завантаження вільних виробничих потужностей, використання наслідків глибокої девальвації гривні у 1997 — 1998 рр., погашення боргів із заробітної плати та пенсій тощо. Однак за три попередні роки ці чинники себе фактично вичерпали.
Інша справа — поточний рік. Навіть неозброєним оком видно утвердження нової якості зростання, пов’язаної, в основному, з початком інтенсивного оновлення основних виробничих фондів. Доказом цього є суттєве зростання інвестиційного попиту. Якщо за 10 місяців 2002 р. інвестиції в основний капітал зросли на 6,2%, то за відповідний період поточного року — на 32,5%. Паралельно з цим майже втричі — з 11,3% у 2002 р. до 33,6% — за 10 місяців 2003 р. зріс випуск продукції основної інвестиційної галузі — машинобудування. Крім того, у першому півріччі 2003 р. імпортні поставки машинобудівної продукції зросли на 39,6%, тоді як у першому півріччі минулого року — лише на 6,4%. Частка цієї продукції у загальному імпорті зросла до 23,7% проти 17,6% у 2000 р.
Ще раз хочу наголосити: закономірність, за якої трансформаційна криза формує достатньо вагомий потенціал зростання, підтверджується всіма країнами з перехідною економікою. Україна не є винятком. Але існує й інша закономірність — сформована трансформаційним процесом енергія зростання потребує адекватної економічної політики уряду. Якщо цього не станеться, то період високих темпів зростання (6 — 7%) може виявитися, як це сталося у більшості країн Центральної Європи та Балтії, нетривалим. Це небезпечно для країн з перехідною економікою, які, щоб подолати своє відставання, мають працювати на випередження.
У країнах, що наступного року стануть членами ЄС, це починають розуміти. Але втрачене надолужити навряд чи вдасться. Я не бачу економічних передумов, реалізація яких забезпечить, скажімо, Польщі чи Угорщині, перебуваючи в системі ЄС, розвивати власну економіку темпами у 2 — 2,5 раза вищими, ніж це відбуватиметься у «старожилів» Євросоюзу. Це ще одне принципове застереження щодо української євроінтеграційної політики, яка має враховувати не лише плюси, а й прорахунки країн Центральної Європи та Балтії, де період високих темпів зростання виявився занадто короткочасним.
РЕІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
Ще одне принципове застереження. Маємо подолати ілюзорні уяви щодо можливості забезпечення постіндустріальної трансформації української економіки вже на нинішньому етапі розвитку. Це чистої води романтизм. У дійсності мова має йти про структурну відповідність інвестиційної моделі, яка утверджується, завданням реіндустріалізації виробничого потенціалу держави, перед здійсненням якої зупинилася радянська економіка. Цей етап перескочити неможливо. До того ж постіндустріальний етап розвитку потребує, як мінімум, у 2 — 3 рази вищих параметрів ВВП на душу населення. Серйозні резерви індустріальної модернізації є основою потужного потенціалу зростання, який утримує українська економіка і який нині реалізується. Зростання у 2000 — 2003 рр. машинобудівної галузі майже на 70%, дві третини продукції якої йде на задоволення потреб внутрішнього ринку, — підтвердження цього принципового висновку.
У даному разі йдеться про потенціал не лише внутрішнього оновлення діючих виробничих потужностей, а й, що особливо важливо, — задоволення відповідних потреб зовнішнього ринку. Країни постіндустріалізму такого сегмента економіки не мають. Вони його фактично ліквідували. Їхня спеціалізація — постіндустріальна продукція. Однак країнам периферійної зони (а це — понад чотири п’ятих всього населення земної кулі), зокрема й країнам СНД, потрібна передусім продукція індустріального модернізму. Наш машинобудівний комплекс здатний працювати на те, щоб максимально заповнити відповідну нішу. Вступ нашої держави до СОТ може розширити відповідні можливості.
На аналогічну роль могла б претендувати і Росія. Але у неї формується зовсім інша модель зростання. Російські інвестиції концентруються у паливно-енергетичному комплексі. Машинобудівна галузь Росії розвивається в 2,0 — 2,5 раза нижчими темпами, ніж у нас. Не випадково частка продукції машинобудування у нашому експорті в Росію з кожним роком зростає. Нині вона сягнула 35%. Аналогічні тенденції спостерігаються і щодо інших країн СНД. Україна поступово перетворюється в центр машинобудування на терені відповідного простору. Цю тенденцію потрібно стимулювати відповідною державною політикою.
Сказане не означає можливості послаблення уваги до високотехнологічних галузей. Наша економічна політика має будуватися на подвійній основі: на підтримці індустріальної модернізації, плюс — на активному державному стимулюванні високотехнологічного потенціалу, який базується такою ж мірою на досить потужних пластах вітчизняної науки та накопичених знань. Однак у цілому потрібно виходити з того, що проблема утвердження постіндустріальних основ економічного процесу — це для України завдання на більш віддалену перспективу. Ще раз повторюю: в оцінці відповідних можливостей треба бути реалістами. Нині за дорученням Президента України розробляється стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004 — 2015 рр. Автори цього фундаментального документа виходять з того, що визначений період має стати етапним у підготовці інституційних, організаційних та матеріально-технічних передумов завершення індустріального етапу розвитку економіки України та початку її системної трансформації в структури постіндустріального процесу.
СУПЕРЕЧНОСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Акцентую на цьому питанні насамперед через необхідність внесення суттєвих коректив у діючу модель економічної політики. Вона залишається інерційною, не націленою на забезпечення якісно нових завдань економічного зростання. Нині формується ситуація, за якої порушується принцип адекватності цілей та механізмів економічної політики. Це небезпечно. Нам не потрібно чекати нових підказок західних експертів, копіювати принципи економічної політики країн постіндустріального розвитку. У нас абсолютно різні цілі — ми маємо завершити індустріальний цикл і водночас працювати на випередження. Більш близьким до нас є досвід країн Південно-Східної Азії, хоча і тут не може бути повної тотожності — у нас принципово інша, ніж у цих країнах вихідна база.
І все ж можна говорити про деякі найбільш принципові позиції економічної політики, які мають спільну з відповідними країнами основу і які у нас поки що не реалізуються. Це насамперед значно вищий, ніж в Україні рівень валового нагромадження основного капіталу. У нас він у 2000 — 2002 рр. становив 19,3 — 20,3% ВВП, а в переважній більшості країн Південно-Східної Азії — понад 30 і навіть 35%.
Привертає увагу й інша принципова позиція — значно нижчий, ніж у нас рівень державного споживання. Якщо у 1999 р. доходи державного бюджету, пенсійного фонду та фондів державного соціального страхування складали 34,6% ВВП, то у 2002 р. — 38,8%, а за наслідками першого півріччя поточного року — 43,5%. Такий рівень державного споживання можуть дозволити лише країни з розвинутою економікою. В країнах, які працюють на випередження, які стало забезпечують 6 — 7% щорічного зростання, а ми ставимо перед собою саме таку мету, рівень державного споживання не повинен перевищувати 20 — 25%. Там накопичені ресурси «не проїдають» (як це робимо ми), а інвестують їх в економіку.
І ще одна базова розбіжність стосується державних інвестицій. У країнах з розвинутою економікою відповідний показник вважається оптимальним на рівні до 3% ВВП. У нас же інвестиційний потенціал держави зведено до мінімуму — менш як 1% ВВП. Навіть фінансові ресурси, які отримуються від приватизації, йдуть на розширення фонду споживання.
Лише названі три базові позиції (а їх — значно більше) підтверджують висновок про неадекватність здійснюваної нині економічної політики цілям закріплення в Україні інвестиційної моделі розвитку. А далі — забезпечення на цій основі стабільно високих темпів зростання у більш тривалій перспективі. Доводиться констатувати і те, що нині в уряді відсутнє саме такого рівня макроекономічне осмислення перспективних проблем української економіки. Всі зайняті передвиборною риторикою.
Відсутнє відповідне розуміння порушених проблем і представниками так званої ліберальної опозиції. Коли під час затвердження бюджету-2004 В.Ющенко та В.Пинзеник, які свого часу були прибічниками відчутного обмеження рівня державного споживання, виступили за його суттєве зростання, автор ще раз переконався в особливій вразливості українського політикуму. Вона пов’язана з відсутністю в його структурі впливових політичних сил право-ліберального спрямування, які б могли на ділі виступити носіями не споживацької, а саме інвестиційної моделі розвитку. Якщо врахувати те, що нині наша держава виявилася вже фактично втягнутою у більш як дворічний період виборчих перегонів і що у цій ситуації ліва популістська фраза залишатиметься основною політичною домінантою, то стає зрозумілим, що перспективи так необхідної для нас дальшої пролонгації траєкторії економічного зростання на рівні 6 — 7% ВВП виглядають не такими вже й оптимістичними.
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
