Рока Хадсона, Бреда Дейвіса, Ентоні Перкінса, Роберта Ріда, Аманду Блейк, Фредді Мерк’юрі і ще майже 22 млн. людей пригадають післязавтра без перебільшення у всіх країнах. У день боротьби з ВІЛ/СНІД, за традицією, біля меморіалів у вигляді зав’язаної червоної стрічки відбудуться мітинги. Їхні учасники запалять свічки і вимовлять уже багаторазово проголошені, але не порожні слова: життя триває, і завдання людства — якщо не перемогти ВІЛ, то хоч би знизити темпи його поширення.
Щодня в світі стає на 14 тисяч більше ВІЛ-інфікованих. Ще не закінчений 2003-й поповнив рахунок на 3 млн. та забрав 5 млн. життів. Україна, яка ще півтора року тому заявляла про 36 тисяч ВІЛ-позитивних, сьогодні називає цифру 60 тисяч. ВООЗ, дивлячись на нас, каже про 400 тисяч. Здавалося б, ці цифри і термін — 16 років ВІЛ в Україні, — мали б ліквідувати «білі плями» в цьому питанні. Але це зовсім не так. Опитування, яке провела всесвітня служба Бі-Бі-Сі, показало, що половина українців і не здогадується, що від СНІДу помирають. Маючи в 90% випадків досить просторове уявлення про те, що ж це за хвороба, вони, насамперед, стурбовані власним фінансовим благополуччям.
Напередодні дат, присвячених ВІЛ/СНІД, зазвичай активізуються опозиційні думки, а саме — що СНІДу може і не бути зовсім. Мовляв, діагноз «синдром набутого імунного дефіциту», поставлений у 1981 році американським лікарем Майклом Готтлібом своїм пацієнтам гомосексуалістам-наркоманам, нещадно експлуатували при описі перебігу таких хвороб, як рак, туберкульоз та малярія. Та й нині деякі лікарі прославляються висловлюваннями, що ситуація зовсім не така, як її змальовують, і суми, які відраховують на боротьбу з вірусом, у багато разів перевищують потреби. Проте факт залишається фактом: у всьому світі (й Україна — не виняток) ВІЛ/СНІД перестає бути долею, так би мовити, недоброчесних громадян і перетворюється на інфекцію, з якою може зіткнутися кожен. Психологи називають ВІЛ синдромом відсутності перспективи. Вони кажуть, що люди з цим діагнозом належать вірусу, а не собі. ВІЛ-інфіковані не знають, як перебороти злість до тих, кому пощастило більше. І дізнавшись, що захворіли, вони живуть в очікуванні смерті.
Проте буває й інакше. Дуже багато ВІЛ-інфікованих демонструють рідкісну комунікабельність та оптимізм. Вони не проти поспілкуватися і навіть провокують: мовляв, ставте запитання, навіть нескромні. Але всі вони мають одну особливість: ніколи не називати своїх імен. ВІЛ-інфіковані кажуть, що записане в паспорті було раніше. А тепер все інакше.
Олені цього року виповнилося 25 років. «Змінила ім’я» вона два роки тому після того, як втекла до Києва. Втекла, ні з ким не попрощавшись, зі свого дому в селищі міського типу. Там, розповідає Олена, люди не знали, що таке ВІЛ і звідки він береться. Знали тільки те, що захворіти на нього може лише грішна жінка. Тоді як по телевізору і в газетах уже активно проводили ВІЛ-лікнеп, у маленькому містечку людину з таким діагнозом, по суті, піддавали анафемі. Оскільки Олена працювала в магазині, їй кололи очі докорами, що тепер «повинні їздити за хлібом за тридев’ять земель». Оскільки «не можуть брати з рук проклятої жінки те, що стане потім їжею». Подібні висловлювання супроводжували Олену повсюди. Сусіди майже щогодини поливали зi шланга ганок, а крім того, волали до ікон про порятунок себе та покарання грішниці. Про те, щоб підтримати Олену, не могло і йтися. Батьки напружено мовчали: їхня єдина донька їх зганьбила. А доньці нікому було висувати претензії. Відпустка юнака, який, як у кращих традиціях телесеріалів, обіцяв щасливе спільне життя під сонцем, давно закінчилася.
Сьогодні Олена згадує, що в перші дні після того, як вона довідалася про діагноз, її весь час мучила думка: навіщо чекати смерті так довго. Про те, що приречена, вона думала без перебільшення 24 години на добу, оскільки один час взагалі не могла спати. У мозку постійно «вертівся» список власних втрат: мене ніхто не покохає, я не матиме друзів, не матиму роботи, а отже, і коштів для існування, я вже не маю дому, куди хотілося б повернутися. І найголовніше — не маю сил, щоб жити. «Напевно, цей стан мені дуже скоротив життя, — говорить нині Олена. — Приїхавши до Києва, я дізналася, що стрес прискорює перебіг хвороби приблизно вдвічі».
У столиці її підтримали і переконали, що життя не тільки не закінчується, навпаки — тільки починається. Усвідомити це вдалося людям, які пережили й обурливіші реакції на їхній діагноз. Наприклад, нинішній подрузі Олени трудовий колектив організував найсправжнісінькі партзбори. На них обговорювали «аморальну поведінку співробітника і справедливу за неї розплату». Природно, закінчилася нарада «урочистим» звільненням із «дружнім» напуттям та коментарями у стилі: «Ми навіть не здогадувалися, кого в себе пригріли».
«Може, це й неправильно, — розмірковує Олена, — але я на своїх родичах поставила хрест. Те, що часу залишилося мало, дає мені імпульс. Ні, я не думаю, що в житті потрібно спробувати все, швидше — спробувати себе в усьому». Сьогодні Олена почала писати вірші, притому дуже навіть непогані. Вона зрозуміла, що може бути лідером, організатором та ідейним натхненником. «І нарешті зрозуміла — я дуже сильна і цілеспрямована людина, а не недовірлива дівчинка, котра не знає, чого хоче в житті, якою сприймали мене батьки».
Сьогодні в щоденному графіку Олени відсутні «вікна», все розписане на хвилини. Зранку — робочі зустрічі, тренінги, презентації, потім курси англійської, ввечері — вже дружнє спілкування, а ночами — іноді вірші. Найбільша мрія Олени — дитина. Довідавшись про те, що завдяки грошам, які надає Глобальний фонд, усіх вагітних ВІЛ-інфікованих безкоштовно забезпечують ліками (це означає, що шанси передачі ВІЛ дитині зводяться до нуля) — вона зараз всерйоз про це думає. А крім того, вона тепер знає на власному досвіді, що повноцінно жити з ВІЛ можна.
ДО РЕЧІ
За даними заступника головного лікаря Житомирського обласного центру профілактики та боротьби із СНІДом Інни Товкач, тільки за останні півроку ряди ВІЛ-інфікованих збільшились на 62 людини і на 1 листопада їхня кількість складала 657 чоловік. За цей же період на СНІД захворіло ще 3 жителі області, й тепер цей показник складає 61 чоловік, а з початку року від цієї хвороби померло 42 чоловіки. Майже 60% ВІЛ-інфікованих — це молоді люди у віці 20—29 років, і абсолютну більшість їх складають чоловіки. Лідером серед шляхів передачі цієї інфекції є ін’єкційне вживання наркотиків (в такий спосіб заразилось 496 осіб). Але характерною рисою останнього періоду, наголосила І.Товкач, стало збільшення випадків інфекції статевим шляхом. На її думку, найбільш негативну роль в проявленні названої тенденції є низька культура статевих стосунків наркозалежних людей, які або не знають про необхідність використання запобіжних засобів, або не бажають їх використовувати, або не мають коштів на їх придбання. Щоправда, в центрі їм міняють використані шприци на нові — звертається за ними приблизно по 10 чоловік на день. Для старшокласників кожен день працює тематичний відеолекторій про зв’язок інтимного життя із небезпекою зараження СНІДом і про способи зниження ризику інфікування. Нещодавно Глобальний фонд протидії СНІДу виділив грант, в рамках якого до центру будуть надходити спеціальні препарати для систематичного проведення так званої антиретровірусної терапії. Загалом відібрано 17 ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, які будуть лікуватися за програмою згаданого гранту. За медико-соціальною термінологією, це громадяни з категорії «збережених» людей. Тобто свідомих, таких, що мають умови для лікування й бажання виконувати настанови лікарів, повідомляє Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День».
