Едмонтон зустрів снігом. Після теплого Лос-Анджелеса я якимось дивним чином ще в літаку відчув неосяжний холодний простір степів. Уже підлітаючи до Канади, чомусь подумав, а що я, власне, робив півмісяця в Сполучених Штатах? В принципі — зрозуміло: брав участь у різного роду акціях з нагоди 70-річчя голодомору в Україні в 1932 — 1933 роках. Одначе, чому саме тут, у США? Для чого, скажімо, в центрі Лос-Анджелеса з його голлівудською розважальною містерією пам’ятник українцям-жертвам голодомору? Навіщо американцям наш голод, про який ми самі все ще сперечаємося (геноцид — не геноцид, штучний — не штучний, мав українську специфіку — не мав)?
Мені довелось бути в Чикаго, Лос- Анджелесі, Бостоні, Кембріджі, Філадельфії, Нью-Йорку й Вашингтоні. Різні міста, в яких були різні за характером, метою та змістом імпрези, але їх об’єднувало одне — прагнення розібратись в подіях початку 30-х в Україні, не дати людству забути про той свого часу фактично проігнорований західним світом український голокост.
Всюди, де відбувалося наукове обговорення, я підкреслював, що тема голодомору займає окреме місце у російсько-українських взаєминах. І в Росії, і в Україні надруковано багато документального матеріалу. Однак наростання фактографії й наративу не йде паралельно із проясненням, а якими насправді були взаємини наших народів в рамках СРСР. Неупередженому осмисленню цього питання заважає припинення наукових контактів, обміну літературою, доступу до серйозних московських архівних джерел, відсутність широкої концептуальної дискусії російської та українських історіографій. Тим часом потреба в цьому велика, оскільки політика почала втручатись у ту роботу, що її мають робити дослідники.
Ще восени минулого року Президент України, згадуючи трагедію 1932 — 1933 років, зайняв чітку й зрозумілу позицію: «Маємо визнати — це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спрямований геноцид проти українського народу». Вже цього року, виступаючи на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, Леонід Кучма апелював до світової громадськості, пропонуючи вшанувати пам’ять загиблих під час голодомору.
Одначе коли восени цього року у Сенаті США розпочався збір підписів законодавців на підтримку ухвали, яка визнає події 1932 — 1933 років в Україні геноцидом проти українського народу, стало зрозуміло, що певні сили протидіятимуть цьому. Прес-секретар Посольства Росії в США в одному з інтерв’ю тоді ж заявив: «Ми категорично не погоджуємось з такою оцінкою... Багато видів виконання політики радянського керівництва на чолі із Сталіним були трагічними для багатьох народів на території СРСР, не тільки для українців... У даному випадку американські законодавці досить довільно дають політичні оцінки з далекосяжними наслідками. Це свідчить про нерозуміння американськими законодавцями самої юридичної суті терміну геноцид».
Понад те, російський дипломат, який, зрозуміло, «співав» не лише зі свого голосу, підкреслив: «Ми не погоджуємося з формулюваннями становища у Радянському Союзі 30-х років, голоду в Україні та тих процесів, що проходили в період колективізації, та з тлумаченням цих подій як геноциду».
Прочитавши це, я здивувався, оскільки події 70-річної давнини — це ж не Тузла... Не говорячи вже про те, що цитовані слова можна потрактувати і як спробу виправдати варварську за методами сталінську модернізацію, Молоху якої принесли в жертву мільйони селян. Подальші події показали, що для Росії це була принципова позиція, оскільки саме Росія активно протидіяла прийняттю ООН резолюції з оцінкою «українського» голодомору як геноциду. Натомість раптом з’явилась спільна заява України, Росії, Казахстану та інших країн у зв’язку із 70-ю річницею великого голоду (голодомору) 1932 — 1933 років в Україні. І все було б нічого, але в цьому документі немає ані слова про засудження сталінського/комуністичного режиму. Отже, російська дипломатія виявилась напрочуд ефективною: ні слова про геноцид, ні слова про те, що його насправді спричинило.
10 листопада на міжнародній конференції в Колумбійському університеті в Нью-Йорку посол Валерій Кучинський, який очолює Представництво України при ООН, переконував слухачів у тому, що в прийнятті такого документа слід убачати лише перший крок вперед і що це вже є прогрес для такої «консервативної» структури, як ООН. Сидячи в залі й слухаючи це, я не лише зайвий раз здивувався «гнучкості» нашої дипломатії, а й тому, як аргументовано вона вміє відступати від речей насправді принципових для того, що називається колективною пам’яттю народу.
Увечері того самого дня ми були в ООН, де відбулося офіційне відкриття виставки, присвяченої голодомору й зробленої в українській діаспорі (зокрема, за участю професора Тараса Гунчака). І в цьому справді був конкретний крок, хоча б тому, що виставку розташовано при вході до будинку ООН. Отож той, хто захоче її оглянути, сам переконається в суті режиму, що був винуватцем трагедії, й у тому, чим насправді були події початку 30-х для нашого народу.
Найбільш фундаментальна розмова навколо цих проблем відбулася 13 листопада у Вашингтоні на конференції під вельми прозорою назвою «The Ukrainian Man-Made Famine of 1932 — 1933» (Український штучний голод 1932 — 1933 років). Її було організовано за сприяння Посольства України в США, Інституту Кеннана, Українського Конгресового Комітету Америки, а також Фундації «США — Україна». Найбільш цікавими для мене були виступи фахіців, які професійно займаються дослідженням і типологією геноциду, що його зазнали чи зазнають народи. Це були, зокрема, постійний автор і консультант «Дня» професор Джеймс Мейс, професор Френк Чок, який є співдиректором Інституту з дослідження геноциду та прав людини в Монреалі а також Грегорі Стентон, президент Фундації «Genocide Watch». Вони аналізували те, що відбулося в Україні на початку 30-х років у широкій порівняльній перспективі та одностайно «вписали» дії кремлівсько-сталінського істеблішменту щодо українців у поняття «геноцид».
Надзвичайно важливими були також виступи, які торкалися позиції офіційного Вашингтона безпосередньо в 1932 — 1933 роках. І Юджин Фішел, працівник державного департаменту США, і Леонард Лешук, незалежний дослідник, дали направду неупереджений аналіз поведінки президента Франкліна Делано Рузвельта та «різновекторних» впливів на нього. Чим ті впливи закінчились, відомо: у листопаді 1933-го США дипломатично визнали Радянський Союз, який через 50 років президент Рональд Рейган охрестить «імперією зла» й санкціонує роботу комісії Конгресу, що спеціально буде займатися вивченням питання про причини й наслідки голодомору в Україні. Що ж, в історії своя логіка, й хочеться вірити, що цього разу ніякі різновекторні впливи не дозволять США, а разом з ними всьому західному світу ігнорувати уроки минулого. Бо, як це колись зауважив Мартін Лютер Кінг, «несправедливість будь-де загрожує справедливості всюди». Правда, влучно сказано?
...Едмонтон не просто зустрів снігом. Він зустрів також інтересом до подій 70-річної давнини в Україні. На прохання Канадського інституту українських студій і громадських організацій нам з професором Києво-Могилянської академії Олексієм Гаранем довелось розповідати про те, що нового ми знаємо сьогодні про голод 1932 — 1933 років і як ця тема дискутується в сучасній Україні. Вже після виступу, який тривав доволі довго, я, дивлячись на вечірні едмонтонські вулиці, вітрини, будинки, раптом подумав: «Господи, для чого канадцям наш голод, про який ми самі ще сперечаємось?»
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
