У Москві на цьому тижні завершується п’ятий NET — міжнародний фестиваль Новий європейський театр, що відкрився виставою Харківського театру ім. Т. Шевченка «Один день Івана Денисовича». Одна з останніх робіт режисера Андрія Жолдака, який не рахується з театральними пристойностями, викликала скандал, про який вважали за потрібне висловитися провідні російські видання і телеканали. Наприклад, в «Известиях» одна з присвячених гастролям харків’ян статей вийшла під недружелюбним, погодьтеся, заголовком: «Це ми і вважаємо дикунством».
Скандал навколо вистави за повістю Солженіцина ваш покірний слуга передбачив харківським акторам ще коли вони привозили «Один день Івана Денисовича» до Києва на фестиваль «Мистецьке березілля». Щоправда, з самим Андрієм Валерійовичем думкою про те, що Солженіцин може обуритися самим фактом постановки повісті, яка стала класикою, без його на те дозволу, я не подiлився. По-перше, програма московського фестивалю була давно складена, і ніхто її змінювати не збирався. По- друге, навряд чи Жолдак, який звик до скандалів, до цього застереження прислухався б. Нарешті, по- третє, у режисера були підстави сумніватися, що Олександр Ісайович, його дружина і частина російської інтелігенції, яка співчувала їм, раптом піднімуть шум навколо вистави, поставленої більш ніж півроку тому. Про виставу, в основу якої покладено відому повість про злочини ГУЛАГу, писали не тільки українські, але й російські газети. Але ніякого галасу тоді не виникло. Чому? А тому, що Москву, за винятком мізерної частини її творчої інтелігенції, таких, як організатори NETу Роман Должанський і Марина Давидова, українська культура не особливо цікавить. Схоже, куди більше, — чужі землі. Так завжди, мiж iншим, у провiнцiалiв.
У самому факті вільного поводження українського режисера з російською класикою деякі московські критики побачили дикунське, варварське вторгнення чужоземців на їхню територію. Проблема не в тому, що порушили авторські права Солженіцина (ніхто не збирався у нього красти належні йому гонорари). І навіть не в тому, що у нього не запитали дозволу на постановку, за що Жолдак перед письменником уже просив пробачення. Проблема в тому, що «провінціали» з’являються на фестивалі європейського театру з виставами, які викликають роздратування і сум’яття у розумах. «Що треба зробити провінційному українському режисеру, щоб потрапити до Москви на міжнародний фестиваль?» — з такого запитання під гучне гавкання випущених на сцену для створення атмосфери концтабору собак почала свою розмову з Жолдаком журналістка одного з московських телеканалів. «Це мій десятий європейський фестиваль. Москва — це лише одне з міст, яке відвідав провінційний український режисер», — відповів їй Жолдак, назвавши міста і країни, якими йому останнім часом довелося подорожувати зі своїми виставами. І далі пояснив, що він «режисер планетарного напряму, який по-справжньому займається пошуком великого експериментального театру», і що Москва, на відміну від інших європейських міст, «надто консервативна театральна столиця».
Свою, м’яко кажучи, некоректну поведінку москвичі продовжували демонструвати і під час самої вистави — на початку публіка раптом почала хiхiкати. Українська мова, «славу» якій, роз’їжджаючи містами і вісями, додає Вєрка Сердючка, здалася москвичам у додатку до класики настільки смішною, що навіть представлені на сцені жахи ГУЛАГу відступили на другий план. Сміялися над мовою і на іншій виставі, «Гамлет. Сни», зіграній на сцені МХАТ ім. А. Чехова — а як іще накажете реагувати на те, що висока класика звучить хохлацькою мовою? Хамську цю реакцію, якої харківські артисти не зустріли ні у Франції, ні в Нідерландах, ні в Польщі, ні в інших європейських країнах, що їх відвідали цього літа, хоч якоюсь мірою спокутували гучні оплески і крики «браво» у фіналі вистави.
Жолдак — не перший український режисер, який відвідав фестиваль Нового європейського театру. Його організатори зарахували до числа режисерів цей новий театр таких же творчих Володимира Кучинського та Владислава Троїцького, які побували на фестивалі в попередні роки. Але, звичайно ж, справжньою знахідкою для NETу є нинішній керівник колишнього «Березоля», бо нічиї інші вистави, як роботи Андрія Жолдака, такими гучними скандалами нині в Україні не супроводжуються. Скандал же цьому фестивалю, як ніякому іншому, необхідний. Бо яка ж це нова режисура, якщо вона не викликає обурення у суворих охоронців класики та традицій? Новизна, що провокує в суспільстві конфлікт батьків та дітей, — головна ідея розвитку європейської цивілізації. Новий унітаз, диван, автомобіль, нова мода, дружина, нова літературна, театральна, музична мова покликані розвіяти нашу нудьгу і безвір’я, дати ілюзію руху вперед, ілюзію своєї принципової відмінності від того, що вчора ще також обіцяло оновити наше життя, але сьогодні втратило свіжість і привабливість для ненаситних почуттів. Щоб допомогти нам позбутися цього синдрому новизни, яку шукаємо не в глибинному, що не відає нудьги, пізнанні таємниць нескінченного творіння, не у сповнених справжнього кохання стосунках, а у безглуздому маніпулюванні формами мертвої матерії, організаторам NETу по мірі дорослішання фестивалю слід би привозити до Москви «старі нові» вистави, які колись були окрасою фестивалю, але зараз виявилися застарілими у своїй мові і спростованими новими театральними бунтарями.
