Президент Сербії й Чорногорії Светозар Марович попросив вибачення в Сараєво у громадян Боснії і Герцеговини за все те зло, яке пережили народи двох країн через війну, що тривала з 1992 до 1995 року, коли було підписано Дейтонські мирні угоди. Раніше Марович попросив вибачення у громадян Хорватії. Таким чином, можна вважати, що, можливо, найсумнішу сторінку повоєнної європейської історії — розпад «тітової» Югославії, внаслідок якого вибухнули війни в Хорватії та Боснії, кошмари Косова, конфлікти та проблеми Македонії, буде нарешті перегорнуто.
Безумовно, заяви президента Маровича — сміливі самі по собі, оскільки ненависть, викликана війнами, ще далеко не вщухла. За його словами, відповідати за заподіяне зло повинні окремі особи, а народи мають зближуватися в своїх сподіваннях на майбутнє. Не зайвим буде сказати, що Марович, колишній голова Скупщини Чорногорії, може вважатися представником нового покоління керівництва нового державного утворення. Немає більше Югославії, під судом Гаазького трибуналу перебуває екс-президент Югославії Слободан Мілошевич, якого міжнародна спільнота схильна найбільше звинувачувати в останніх балканських війнах, померли екс-президент Хорватії Франьо Туджман, ступінь вини якого саме в такому результаті розпаду Югославії важко применшити, і Алія Ізетбегович, який прагнув перетворити Боснію і Герцеговину на країну, де панує виключно іслам. Загалом війна, як свідчать різні приблизні підрахунки, коштувала майже 200 тисяч людських життів і близько 2 мільйонів людей, що змушені були залишити домівки. За кілька останніх років виявилося, що люди всіх країн колишньої Югославії, які пережили війну, втомилися від стану непевності, розрухи, тяжких спогадів. Необхідність відновлення стає дедалі актуальнішою. З’ясувалося, що, власне, справжніх причин для воєн чи конфліктів немає. Необхідність у співпраці — існує. Кожна з цих країн — Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Хорватія — долає болісний шлях трансформації. Можливо, Хорватія виявилася найуспішнішою в тому, щоб вибудувати підвалини нового устрою, залучити закордонні інвестиції, розвивати туризм — традиційно вельми прибуткову галузь. Країну визнано кандидатом на вступ до НАТО, розробляється регламент переговорів її можливого вступу до Європейського Союзу. Проте все ще залишається невирішеним питання з поверненням біженців-сербів. До того ж країна зараз напередодні виборів, які вважаються чи не вирішальними. Складніше з Боснією і Герцеговиною: незважаючи на масштабну міжнародну допомогу, там відчуваються наслідки війни. Три спільноти країни — сербська, мусульманська, хорватська — все ще не без складнощів знаходять спільну мову. Найскладніше — Сербії й Чорногорії. Союз після виборів 2000 року, на яких тоді переміг Воїслав Коштуніца, перебуває в стані перманентної політичної кризи, ускладненої як сильним прагненням Чорногорії до повної самостійності, так і зруйнованою економікою, що не витримала постійного воєнного стану. Розпуск сербського парламенту став одним із наслідків вельми складного загального становища, коли було, зокрема, не лише видано до Гааги колись надзвичайно популярного Мілошевича, але й убито Зорана Джинджича, чи не першого сербського керівника, який намагався грати за правилами західної демократії. Із карти світу повністю зникла Югославія — тепер її останні залишки називаються союзом Сербії і Чорногорії.
Водночас серби, хорвати, боснійці дедалі частіше називають мову, що колись звалася сербсько-хорватською, «наша мова» — що само по собі може свідчити: перші рани вже почали загоюватися. Хорватія починає готуватися до переговорів зі вступу до ЄС, Сербії і Чорногорії пропонується підключитися до процесу стабілізації й асоціації з ЄС, який незабаром має бути випробувано на Боснії і Герцеговині, Македонії, Албанії. «Європейська перспектива», обіцяна країнам регіону з Брюсселя, може стати саме тим фактором, де суспільства, народи мають шанс знайти спільні цілі й, імовірно, спільне майбутнє. ЄС визначився щодо «європейської перспективи» для балканських країн — і очевидно, в цьому є й певне відчуття вини. Адже ЄС iз самого початку не зміг нічого вдіяти проти виникнення війни в Європі, а потім — для її закінчення. В усякому разі, є всі причини сподіватися, що Балкани поступово втратять роль «порохової бочки» Європи. Далі — залишаються поки що чужі для ЄС проблеми Східної Європи.
