Навряд чи розумно не помічати небезпечні або просто неприємні речі. А поміж тим, будь- яка згадка про те, що за умов багатовекторності української політики переважання симпатій до західного або ж до східного «векторів» в Україні досить чітко зосереджено територіально, одразу ж наражається на докори. Нібито підняття питання якраз і творить той поділ, а не лише відображає його. Не уник такого докору й мій матеріал у «Дні» №189 від 22.10.03 «Не вперед, а назад» — у двох коментарях до нього.
Автор одного з них — директор Донецького інформаційно-аналітичного центру Євген Копатько і сам вдається до поділу України на Схід і Захід, але в старих радянських традиціях — для приниження ролі Західної України та звеличення свого регіону. Підставою для останнього він вважає більш розвинену «промислову базу». Отже, Є. Копатько вочевидь проігнорував слушні твердження професора Дж. Мейса, що ця «промислова база» годиться нині лише «на брухт» і «під бульдозер», дарма, що колись у минулому вона таки справді відігравала визначну роль. До речі, тепер у світі більш розвиненими вважаються ті країни й регіони, де скорочується частка промислової продукції у ВВП, а не навпаки, як то було 100—200 років тому.
Ми пережили болісну економічну кризу. За кризами, однак, попри всі їхні негативні наслідки, економічна теорія визнає також і оновлювальну функцію. На місці зруйнованих кризою продуктивних сил повинні поставати якісно нові, сучасніші виробничі потужності й технології, а не відтворюватися докризові, здебільшого застарілі. Люди, що гуртом опинилися на дні прірви, мають спільний інтерес — видертися нагору. Але одні воліють повернутися на той бік, iз якого впали до прірви, інші ж прагнуть на новий, протилежний її берег. В Україні всі без винятку прагнуть вибратися з кризової прірви нагору — до стабільності й зростання виробництва. Але одні розуміють потребу оновлення, а не простого відновлення докризового виробництва, інші ж ностальгують за минулим, де їм жилося краще за решту співвітчизників, а на «новому березі» вони небезпідставно побоюються втратити свої колишні переваги. Тобто мало б йтися про протилежність інтересів за фаховою та галузевою ознакою. Але в Україні ця протилежність має територіальний вияв.
За часів СРСР у кількох східних та південних областях України було зосереджено майже всю важку промисловість («базову» — за тогочасною термінологією та й за тогочасними реаліями, але аж ніяк не за сьогоденними!). І для цих областей союзна влада створила привілейовані умови. А в новій економічній ситуації саме ті підприємства виявилися і найбільш застарілими, і не потрібними в такій кількості. Туга за втраченими перевагами над рештою України, не тільки над Галичиною, протиставляє ці регіони більшій частині України, а не лише її крайньому Заходові, живить саме в тих «заіндустріалізованих» регіонах ностальгію за єдністю з Росією та за колишньою відгородженістю від світу, бо саме інтеграція до світової економіки, слушно гадають у цих регіонах, спричиняє такі небажані для багатьох їхнiх мешканців зміни.
Щоб поєднати Україну, мусимо визнати існування поки що поділу між усією Україною, з одного боку, та вельми специфічною її частиною, «індустріальним Сходом та Півднем» — з іншого. Але об’єднувати ціле й частину можна двома способами. Або частину приєднувати до цілого, або ж ціле до частини. Дехто запевняє, що частина — то Галичина, і нібито саме ця «частина» хоче «приєднати до себе» всю Україну, «нав’язати» всій Україні «свій» прозахідний вибір. Але значно ближчим до дійсності видається, що «частиною», відмінною та протилежною щодо «цілого» — України, є якраз «індустріальні регіони». Це наочно засвідчила після виборів 2002 року наведена багатьма електронними та друкованими ЗМІ карта, де області України було позначено різним кольором залежно від того, який партійний список дістав у них найбільше голосів. Не Галичина відрізнялася кольором від усієї України. Навпаки, вона «розчинилася» в суцільному одноколірному масиві від західного кордону аж до Дніпра, і навіть ще включно з двома областями на його східному березі. Там скрізь найбільше було віддано голосів за той виборчий блок, iз яким пов’язувався європейський вибір (інша річ, чи виправдано було саме з ним пов’язувати європейські сподівання!). Натомість вирізнялися кольором кілька областей на сході та півдні, де перемогли або безперечно антизахідні КПУ та СПУ, або блок «За ЄдУ!», що його також вважали проросійським (знов-таки, може й незаслужено, але тоді вважали саме так). Отже, хто є ціле, а хто частина?
І саме до цієї частини, яка, до того ж, найменш за всіх ідентифікує себе з Україною, намагаються приєднати ціле! І не вперше в нашій історії. 1917 року — два З’їзди Рад, київський український та харківський більшовицький, утворення УНР зі столицею в Києві та УСРР зі столицею в Харкові, а надалі — «приєднання Києва до Харкова», а не навпаки. А два православні Собори 1992 р., коли в Києві (не у Львові!) утворили незалежну УПЦ КП, а на Сході, в Харкові, зібралися ті, хто не міг змиритися з незалежністю від Москви; і саме до цього останнього «відлому» вдалося-таки приєднати основну частину православ’я всієї України. Якби декому вдалося подолати поділ України саме в такий спосіб — «приєднати» цілу Україну до її «індустріальної частини», — то вони зняли б для себе проблему, що «Україна — не Росія».
Той факт, що найзахідніші області було приєднано до України лише в роки Другої Світової війни, має наслідком усталений, але хибний погляд на них як на «частину», а на решту України — як на єдине ціле. Але ж інші регіони теж неодночасно, а почергово поглиналися Росією, отже, всі вони відмінні між собою за тривалістю перебування в самовідокремленій від Європи Російській державі, і, навпаки, — за віддаленістю та меншою тривалістю свого «європейського досвіду». І, зокрема Донбас та Слобожанщина ніколи не були в Європі. Тут немає ніяких європейських традицій, родинних споминів-переказів ані про геть чуже за духом для Росії-Московії Магдебурзьке право, ані про предків-козаків, що бували на службі чи не в усіх європейських королів, ані про те, як, сівши на потяг, без пересадок доїхати до Відня або й до Парижа. Тільки й спогадів, що про «велику державу» СРСР, «якої всі боялися в світі» (усі бояться пожеж, землетрусів, отруйних змій, скажених собак — і нас так само боялися, дякуємо за гарну компанію!)
А на закінчення, зазначу, що Є. Копатько помилково стверджує, нібито продукт Донецької області становить 20% у всеукраїнському. Як засвідчує «Статистичний щорічник України за 2001 рік» Держкомстату (К.: Техніка, 2002 — с. 47, 50), у 2000 році (свіжіших даних по регіонах ще не наведено) частка Донеччини таки найбільша, але становила лише 12,5% (17,3 зі 138,0 млрд. грн. по Україні), приблизно такою ж була ця частка і за даними п’яти попередніх років. А в підрахунку на душу населення взагалі перед веде Київ, і його «відрив» від Донеччини в 1996— 2000 рр. послідовно зростав. Якщо ж зважити на дотації на вугілля, сума яких теж входить у вартісні показники продукції регіону (!), то невідомо, чи Україна має бути вдячною Донеччині, чи навпаки? Звичайно ж, за однаковими цифрами на папері насправді стоїть різна праця, і я знаю з власного досвіду, наскільки праця промислового робітника важча за офісну. Але мінімізація такої праці, як і розв’язання згадуваних Є. Копатьком соціальних та економічних проблем Донбасу, досяжна лише на шляху європейської інтеграції. На протилежному ж напрямку на нас чекає лише консервація цих проблем (ще раз вдамся до вислову професора Дж. Мейса).
