Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Між двома інтеграціями: куди нам йти після реформ?

12 листопада, 2003 - 00:00

Дискусія щодо ЄЕП, напевне, запам’ятається українцям як унікальний епізод вітчизняної історії. Чи не вперше наш уряд розколото через різні погляди на напрям інтеграції. Було всяке — через тиск з боку Вашингтона чи Москви йшли міністри, зал засідань залишали цілі фракції. Та ще ніколи політична еліта України не сходилась у такому клінчі між потужними групами прихильників Європи та Євразії. Отже, підійдемо до розрекламованих принад членства в ЄС об’єктивно.

По-перше, будемо відверті: Європа приваблива для пересічного українця високими заробітками, для підприємця — багатим споживчим ринком, звідки надходить «тверда валюта». З молоддю — та сама історія. Адже європейський диплом надає можливість залишитися, не повертатися до України з її копійчаною заробітною платнею. Західні європейці плекають інші плани, мрії та надії із поглибленням і розширенням процесу розбудови (знову будемо відвертими!) цієї нетипової європейської наддержави. Хоча б надію на звільнення з-під невсипущого американського контролю над європейськими справами. Багатьом європейським політикам хотілося б забути про цю зверхність США, але допоки немає спільної європейської армії, допоки не має дійсно спільної та твердої зовнішньої політики ЄС, військова база США в Німеччині Рамштайн, як і десятки інших, буде нагадувати європейцям про реальний стан справ і їхню вже півстолітню слабкість.

Висновок перший: не можна казати про українську інтеграцію до Європи, адже слабкий із сильним такі стосунки не будують.

Можна казати про поглинання України об’єднаною Європою. Ця різка дефініція усуває підміну понять: ми не США та Канада, які об’єднуються між собою. Сьогодні ми можемо лише приєднатися до ЄС, причому тільки по виконанні детальної, рафінованої системи умов. Залишимо поки що за кадром ці умови і подивимося на іншу графу балансу — що ми отримаємо?

Вільне пересування територією ЄС. Евфемізм чи ні? Близько сорока відсотків населення України сьогодні за межею бідності, вони вирушають до Європи, сподіваючись знайти роботу. Левова частина належних до середнього класу також залюбки «вільно пересунулась» би туди, де не треба працювати на трьох роботах, аби належати до забезпеченого прошарку. Усі інші, себто заможні українці, і так вільно пересуваються всюди, де їм заманеться, хіба іноді виникають проблеми із тими настирливими західними правоохоронцями. Але отримання «білої» роботи регламентується іншими правилами.

Право рівного доступу до ринку праці, легалізація. Будь-хто із досвідом життя за кордоном знає, як важко навіть (і навіть особливо важко) легальному іммігранту знайти роботу за фахом у найпривітніших щодо цього Сполучених Штатах та Канаді. Що ж казати про Європу з її величезним тягарем соціальної політики, в якій іноді відверто нахабні члени профспілок страйкують більше днів на рік, аніж працюють? Не в останню чергу ці страйки спалахують через більшу й більшу кількість легалізованих іноземців, які відбирають роботу в «місцевих». Беззахисних нелегалів вітають всюди — і це логічно. Зрозуміло, легалізація нашим громадянам за кордоном необхідна. Але до чого тут інтеграція? Це їхня справа і... наш сором? Приєднуючись до ЄС, ми водночас втратимо частину населення, що поїде (без особливих успіхів) шукати роботу й почне легально об’їдати бюджети фондів з безробіття. На той момент, коли їм обіцяють за умов легалізації і/чи української інтеграції ті європейські пенсії, пенсійне забезпечення може зникнути взагалі. США вже впритул наблизилися до цієї межі — кажу про це з власного досвіду участі в дослідницьких проектах з цього питання. Час від часу європейські країни проводять «амністії» нелегалів — ефект від цього той самий. Люди отримують рівний доступ до всіх програм, але дорожчають для свого роботодавця, через що можуть швидко опинитися на вулиці. Певна частина українських заробітчан вже почала жити з інвестицій, вкладених ними в Україну. Про це сказав навіть заступник голови Нацбанку Арсеній Яценюк. Бог їм на поміч. Це справжні піонери відродження України з руїни.

Освіта. Дуже гарно, що за умов інтеграції українська молодь отримає шанс фінансувати своє навчання в Європі за європейські гроші і українські шкільні атестати почнуть визнаватися. Наразі ці можливості обмежені. Але, по секрету всьому світу, додамо: всі, хто хоче і/або може вчитися в Європі, і так добивається цього сьогодні. Існує безліч програм, обмінів із перспективою продовження навчання. Ті ж, хто особливими успіхами не відзначений, але спирається на фінанси заможних батьків, — так само за великого бажання потрапляє до європейських ВНЗ. І знову інтеграція тут ні до чого... адже що отримує наша освіта? На тлі спільних стандартів лише спливе на поверхню той іноді есхатологічний стан кризи, в якій перебуває вітчизняна академія. Широкий доступ на ринки ЄС. Ця тема вже стільки обговорювалась як в експертних колах, так і на сторінках газет, що зупинятися на ній серйозно не варто. Повірити в таку красиву казку можна лише тоді, коли ми побачимо завалені польськими або чеськими промисловими товарами німецькі чи французькі супермаркети. Ринок інтелектуальної продукції існує взагалі в іншому вимірі, європейська інтеграція на нього не надто впливає. Аби був Інтернет.

Фундаментальна наука. Програми підтримки розвитку науки справді нам необхідні. Але соціальне становище вчених від цього серйозно не поліпшиться. Крім того, відкриття належать тим, хто їх фінансує. Грузнути далі в дискусії навколо етичних аспектів цього явища — неконструктивно. Ми не можемо ані закрити кордони, ані піднести державні витрати на науку до рівня країн ЄС. Сьогоднішня Україна поступово займає місце інтелектуального інкубатора і подеколи — підпільної лабораторії для першого світу. Єдина надія — на всеосяжну комерціалізацію дослідницької сфери. Приклади високоприбуткових НДІ і КБ в Україні ще не дуже численні, але вже яскраві.

З усього вищенаведеного вимальовується певною мірою абсурдна конструкція. Європейська інтеграція України в перспективі вигідна українцям, але невигідна Україні. Як демократія Україна мусить ставити інтереси окремого українського громадянина вище національних. Отже, український уряд, «здаючи» свої позиції, інтегруватиме своїх українців до Європи. Аби їм там було ліпше чи ще якось...

Звісно, це дещо однобічне бачення. Європа не дасть нам так просто до себе інтегруватись. Покладаючись на європейську фінансову підтримку та залучення інвестицій, Україна буде зо дві декади «вирівнюватись». Її «вирівняють», а потім вона із радістю відмовиться від уже не надто потрібної зовнішньої політики й усього, із чим вона асоціюється. Можливий інший варіант — на момент дозрівання України до вступу ЄС вже буде являти собою щось на зразок федерації. Білорусь ввійде до складу Росії, Україна до складу Європи і наступить для східних слов’ян кінець історії за Френсісом Фукуямою.

Сьогоднішня Україна — вже не та, що її можна з усіх боків лаяти. Фундаментальні реформи завершено. Із них Україна вийшла як із позитивом, так і з негативом. Позитив: склалася конкурентна всередині й назовні ринкова економіка, рекордними є як темпи зростання, так і монетарна стабільність, збережено частину комплексу стратегічних виробництв, почався обережний контрнаступ України в світовій політиці з метою повернення гідних позицій на міжнародній арені, втрачених через депресію та капітулянтську політику перших років незалежності. Негативу, звісно, більше. Соціальна політика в усіх її проявах в Україні майже відсутня — порівняємо 25% ВВП у малій європейської країні та приблизно 9% ВВП у нас. Реформи бюджетних систем в освіті й медицині, страхуванні, пенсійному забезпеченні (щоправда, тут недавно стався прорив), захисті прав трудящих залишаються або неіснуючими, або тупиково-безглуздими, косметичними. В Україні не можна бути безробітним чи хворим — це все рівно, що вже померти...

Інтеграція будь-куди не здатна вирішити ці найголовніші для сучасної України проблеми. Бідні залишаться бідними, багаті — збагатіють. При цьому Україна залишилася чи не єдиною країною між Німеччиною і Росією, яка ще здатна впливати на свою долю. Тут, звісно, існує ієрархія: на три чверті за нас вирішують Європа (чиїм кістяком є Німеччина), США та Росія. На Росію впливають США, Європа та Китай. На Європу впливають США. На Китай трохи впливають США. На США може впливати лише вся «сімка» та підпільні організації. Все досить відносно...

На даний момент ми не можемо домовлятися з ЄС на рівних. Через це нам потрібні з ЄС спеціальні стосунки — система обмежених візових режимів, на кшталт сьогоднішнього польсько-українського і домовленого угорсько-українського. Багато європейських фірм уже не бояться України і розгортаються тут — ними міцнішає наша європейськість. Наша система освіти мусить віддано добиватися визнання свого рівня в Європі — ліцензувати програми, підтримувати спільні проекти. Є дві галузі, яким український уряд мусить сьогодні приділити абсолютну бюджетну допомогу — це соціальна політика та сільське господарство. Надто вже показовим був недавній штурм шахтарями резиденції польського кабінету міністрів — привіт, Європо! Ці шахтарі приєднаються до фермерів і популістів, а це означатиме новий успіх польської «Самооборони».

Хтось може розцінити всю наведену критику та скептику як підґрунтя для закликів до євразійської інтеграції. Ще одна блакитна мрія «прагматиків»! ЄЕП нам теж не допоможе здихатися тих проблем, що обсіли наш іноді занадто демагогічний парламент і уряд країни із молодим капіталізмом а ля двадцяті роки.

Крім того, зрозуміло, на порядок краще бути країною-засновником, аніж набридлою євромухою, але ж Москва не виглядає відвертою в своїх інтеграційних мотивах. Замість гармонізації енерготарифів і торгівлі без виключень, заради яких нам і потрібний ЄЕП, нам намагаються нав’язати митний союз, валютний союз і інші союзи, деякі — аж до Радянського. Яким чином ми будемо вільно торгувати з антиринковою Білоруссю? Яким боком усядеться наша відносна демократія поряд із О.Лукашенком, «харизматом» Путіним і великим і мудрим вождем Казахстану? Скількома акціями голосуватиме Україна в цій спільноті? Усі три інші парламенти ручні, а наша Верховна Рада, як пообіцяв Володимир Литвин, голосуватиме ратифікацію лише один раз на поточній сесії?

Резюме: ЄЕП викликає більше запитань, аніж надає відповідей. Взагалі, євразійський наш вектор розвивається сьогодні якось кособоко, переривчасто та всупереч переконанням тих, хто його підтримує й обґрунтовує. Чого Тузла є зайвим підтвердженням.

Переходячи до висновків, мусимо зазначити основне: так само, як нам довелося свого часу вилікуватися від міфів про капіталізм із людським обличчям, зовсім недавно — від віри в «демократичне міжнародне співтовариство», наразі будемо амбулаторно оздоровлятись від нестримного потягу інтегруватись абикуди за будь-яку ціну. Будь-який крок у цьому напрямку, навіть вступ до «асоціації захисників плям на сонці» передбачає діставання бухгалтерської книги і ретельне вивчення обох граф балансу.

На жаль, євродопомога — не план Маршалла. На щастя, єдиний економічний простір — не Радянський Союз. Та все це не впливає і навряд чи змінить латиноамериканську соціальну структуру нашого суспільства, розвіє безпросвітність, у якій звикла жити частина населення, змінить самих українців, які перетворилися на небачених індивідуалістів, цинічну мляво-зверхню громіздкість нашої бюрократії.

Інтеграція на Схід чи на Захід повинна розвиватися лише у фарватері розвитку самої України, зміцнення її позицій на світовій арені, зростання добробуту «маленького українця». Тому що поки маленьке лоша маленького українця звуть не Інтеграція, а Імміграція...

Максим МИХАЙЛЕНКО, Чернівці
Газета: 
Рубрика: