Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Корпоративна Біблія

Заповiдi для капiтана
8 листопада, 2003 - 00:00

Навмисно або мимоволі люди роблять вчинки, які завдають шкоди іншим людям. Аби суспільство функціонувало, воно має надати людям стимули для того, щоб не робити цього, за допомогою нагород і покарань, правил і штрафів. Забруднюючи повітря, одна людина шкодить усім, хто дихає. У цьому важливу роль відіграє правова система. Якщо я завдам вам шкоди, у вас має бути можливість пред’явити мені позов.

Звісно, люди несуть моральну відповідальність за те, щоб не завдавати шкоди іншим. Справді, це, можливо, основний моральний обов’язок — ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб вони ставилися до вас, і не ставитися до них так, як ви б не хотіли, щоб вони ставилися до вас. Імануїл Кант із його категоричним імперативом надав філософські основи тим, хто хотів створити альтернативну основу етиці, представленiй релігійними афоризмами. Але сучасне суспільство не може і просто не розраховує на те, що люди чинитимуть «правильно».

Спонукати корпорації чинити правильно ще важче. Зрештою, корпорації не мають совісті; це тільки совість тих, хто керує корпорацією, і як показали нещодавні американські корпоративні скандали, совість часто займає місце в задньому ряду відносно прибутку. Американська правова система стежить за тим, щоб фірми, які виробляють неякiсний і, особливо, небезпечний товар, несли відповідальність за наслідки. Фірми перебувають у вигіднішому становищі, ніж споживачі, коли треба оцiнити безпеку свого товару; нам усім піде на користь усвідомлення того, що наша правова система надала корпораціям стимули для того, щоб вони звернули увагу на безпеку товару, який вони виробляють.

Так само закони навколишнього середовища покладають відповідальність на фірми за їхні токсичні викиди, і багато країн, включно зі Сполученими Штатами, дотримуються як святині принципу «забруднювачі платять», тобто компанії повинні платити за збитки, яких вони завдають. Це справа і стимулів, і соціального правосуддя.

В інших сферах, проте, ми тільки починаємо думати про те, що має означати корпоративна відповідальність для нашої правової системи. У Другій світовій війні всі німецькі корпорації дуже хотіли отримувати прибуток від рабської праці тих, хто був у концентраційних таборах, а швейцарські банки були щасливі покласти в кишеню золото єврейських жертв нацистського терору. Нещодавні позови принаймні примусили їх виплатити частину того, що вони забрали.

Нещодавно нафтові компанії продемонстрували недалекоглядність, надаючи гроші, які витрачають на підтримку партизанських рухів — допоки не порушено їхні власні інтереси. Коли в Анголі одна хоробра фірма BP хотіла вчинити правильно, намагаючись пересвідчитися в тому, що плата за право видобутку нафти справді йде уряду, а не корумпованим чиновникам, інші нафтові компанії відмовилися підтримати її.

Прибуток видобувних компаній допомагав останньому президенту Мобуту із Заїру, нині Конго, зберігати владу протягом десятиріч — дозволяючи йому грабувати свою країну, чому нібито сприяли секретні банківські рахунки, на яких спеціалізуються такі країни, як Швейцарія, Кайманові Острови та Кіпр. Гроші Світового банку та МВФ також допомагали підтримувати Мобуту. Ці установи знали або мали знати, що їхні позики та допомога не допоможуть вкрай бідним людям країни. Вони б тільки ще глибше зав’язли у боргах.

Зараз ми вважаємо, що люди, корпорації та установи мають нести відповідальність за свої дії. Але що це має означати, якщо це більше, ніж пусті слова? Для початку, це означає прощення боргів: міжнародні кредитори, можливо, не зможуть цілком компенсувати збитки, завдані в той час, коли їхні гроші допомагали мерзотним диктаторам зберігати владу, але принаймні жертви не мають бути обтяженими тяжкою фінансовою спадщиною.

Є підстави припускати, що у Південній Африці економічний тиск санкцій зрештою зламав расистську систему апартеїду; але з тієї же причини, економічна підтримка ззовні — включно з позиками багатонаціональних банків — так довго підтримувала систему. Багато що з цього може бути правдою і стосовно Іраку впродовж 90-х рр.

Ті, хто зробили внесок у підтримку апартеїду, — і особливо ті, хто не дотримувався санкцій після того, як їх схвалила ООН — мають нести відповідальність. Процес Правди та Примирення може допомогти, але може й не допомогти вилікувати рани Південної Африки, але якщо корпорації потрібно забезпечити стимулами для того, щоб вони чинили правильно, корпорації повинні зараз заплатити за прибуток, який вони пожинали від тієї огидної системи.

Якби корпорації мали совість, вони б діяли так без примусу: вони б оцінили свій прибуток від системи апартеїду та виплатили б його країні з відсотками, бо зникнення апартеїду не вирішило глибоких економічних проблем країни, включно з рівнем безробіття, що становить понад 25 %. Поки що, здається, ніхто не поспішає виплачувати компенсації Південній Африці, і, як і скрізь, докази існування корпоративної совісті мізерні. Але варто сподіватися на те, що правові системи Заходу забезпечать альтернативний ресурс, той, який не тільки частково відшкодовуватиме за несправедливість у минулому, але й забезпечуватиме стимули для корпорацій, щоб вони подумали двічі, раніше ніж отримувати прибуток від звірячих режимів у майбутньому.

Джозеф СТІГЛІЦ — лауреат Нобелівської премії з економіки, професор економіки Колумбійського університету.

Джозеф СТIГЛIЦ. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: