Вийшла нова книга найславетнішого нині московського письменника Віктора Пєлєвіна під назвою «ДПП(нн)». Тобто «Диалектика Переходного Периода из Ниоткуда в Никуда».
Найбільший твір там — роман «Числа». Езотеричні мудрування автора в даному випадку торкнулися магії чисел. Головний герой, банкір Стьопа, все життя молиться певному числу, вибудовуючи по ньому долю.
Слід сказати, книжка досить цікава й читається швидко. Вона є непрямим продовженням роману чотирирічної давності «Generation «П», про піар.
І все-таки хотілося повторення Пєлєвіним успіху іншого його твору — «Чапаева и Пустоты». Відмінність останньої речі від згаданої полягає в тому, що знову в творі Віктора Олеговича нема кому симпатизувати, зокрема й головному герою.
Це щось схоже на фільм «Жорстокий романс» Ельдара Рязанова. Усе дуже натуралістично й природно, жорстко, з певною часткою сарказму. Але не хочеться нікого любити. Ні Ларису в Рязанова, ні Стьопу в Пєлєвіна. І через це, і через загальну атмосферу непривабливості, а отже відсутності краси — відчуття безвиході.
Але слід віддати належне Пєлєвіну щодо сучасності вибору теми: він примудряється в цьому сенсі бути «попереду всієї планети». З огляду на відносну недавність езотеричного вибуху в масовій книжковій свідомості. Актуальність прози Пєлєвіна полягає й у тім, що він першим написав про зміну суспільної мережі Росії у зв’язку з приходом до влади Путіна. Заміну чеченського «даху» на ФСБешний. Кримінальна пора змінилася агентурною, часом тотального стеження та зйомки.
Сатира Віктора Олеговича дещо сумнівна, хоча й не без дотепності. Приміром, один iз персонажів нетрадиційної орієнтації, щоб відеозйомку його інтимних сцен не можна було привселюдно використовувати як компромат, ставить у такі моменти поруч iз ліжком портрет Володимира Путіна в кімоно. Або погруддя президента Росії, що возить із собою. ФСБ знімає його, скрегочучи зубами через неможливість дати хід справі.
З позитивних моментів можна відзначити, що цього разу Пєлєвін не вколошкав головного героя (в чому мене звинувачує Бузина). Трагічна розв’язка характерна для багатьох його творів.
А тут він Стьопу розорив, повісив на нього багатомільйонний борг, але все-таки дав накивати п’ятами. Сентиментальним став Віктор, ох сентиментальним! Воно й на краще.
Чотирирічне чекання нової великої речі Пєлєвіна, не сказав би, що виправдалося, але й не розчарувало. Щось посередині. Прочитується швидко, але перечитувати, як «Чапаева и Пустоту», не тягне.