6 листопада
Всі під Богом ходимо. Вчора я пересвідчився в цьому ще раз. Повертався з роботи електричкою. Вагон був старим, але ретельно відремонтованим і прибраним. Одна незручність: саме над моїм сидінням не горів плафон, а в портфелі лежала цікава книжечка.
Після Мерефи, коли багато пасажирів вийшло, я пересів на інше сидiння, хоч зі старим якось не хотілося розлучатися, знизу ласкаво гріла пічка. Поїзд пройшов станцію Мжу, наступна зупинка — моя, і я подумки вже насолоджувався домашнім теплом. Електричка рушила. Раптом почувся різкий звук і дзвін скла. Якийсь подвійний дзвін. Нечисленні пасажири, які сиділи в нашому четвертому вагоні, посхоплювалися з місць. У лівому по ходу поїзда вікні чорніла невелика дірка, в правому навпроти зяяли дві дірки більшого розмiру.
Перша думка була — хлопчаки кинули в поїзд камінь. Але скла на підлозі було мало, дірка — круглої форми. Каміння розбиває скло інакше, та й немає такої сили в хлопчаків, щоб обидва скла відразу. Та ще цей звук. Це ж постріл, дробом, з близької відстані, тоді він летить купчасто, як камінь.
Загалом я себе почував Натом Пінкертоном, який розслідує місце злочину, поки не огледівся. І ось що виявилося. Друге вікно з двома дірками, з яких уламки вилетіли назовні, було саме в тому купе, з якого я пересів десять хвилин тому. Якби піддався принаді теплого сидіння, то вже лежав би на підлозі з пробитою головою або закривавленою щокою. Так, всі під Богом ходимо!
