У жовтні наш близький сусід Туреччина відзначає 80-річчя з того часу, коли з карти світу зник середньовічний оттоманський Султанат, а замість нього з’явилася Республіка Туреччина. Це було результатом багатьох факторів — історичного ослаблення колись могутньої Оттоманської імперії, капітуляції в Першій світовій війні, а також боротьби народу за незалежність країни, яку держави- переможці збиралися поділити на кілька частин, тобто зліквідувати. Ця боротьба (революція) розпочалася 1919 року та закінчилася звільненням території країни від окупаційних військ Антанти та підписанням Лозаннського мирного договору (1923), що закріпив сучасні кордони Туреччини. А 29 жовтня 1923 року турецький меджліс (парламент) проголосив Туреччину республікою, яку очолив Кемаль Ата-Тюрк (це ім’я — «Батько турків» — надав cвоєму вождю народ). Кемалісти взяли курс на забезпечення економічної та політичної незалежності країни, на культурні реформи, просвіту та на послідовну секуляризацію державних інституцій. І хоча 97% території Туреччини розташована в Азії, сьогодні вона є активним членом європейської спільноти, зокрема членом НАТО і кандидатом до вступу в ЄС.
Хоч як це дивно, але в середньовіччя Оттоманська імперія, її столиця Стамбул були до України значно ближче, ніж в часи радянської влади. По Дніпру та Дону туди ходили набігами козацькі чайки, Великим степом постійно снували посли та купці, а турецькі війська, бувало, перетворювалися із ворогів на союзників. Залізна ж радянська завіса так щільно відділила нас від світу, що Туреччина, до якої морем — рукою подати, перетворилася на щось далеке, нереальне, книжне, повністю відчужене. (Ну, нічого — зараз надолужили!)
Із приводу 80-річчя посол Туреччини в Україні Більге Джанкорель запросив гостей на концерт в Національній філармонії, в якому взяла участь відома турецька піаністка Гюльсін Онай. Багатьох присутніх дещо здивувала назва симфонічної поеми відомого турецького композитора Джемаля Решіта Рея у програмі концерту: «Султан Магомет II Завойовник». Прийшлося терміново «вправити собі мiзки», аби уяснити факт простий і очевидний — султан Магомет II є для турок однією із найвидатніших особистостей їхньої історії, таким самим героєм, яким для Франції є, наприклад, Наполеон або Фрідріх II Великий для німців. І тоді, як для православного світу падіння Константинополя стало історичною трагедією, для турок воно й сьогодні залишається блискучою перемогою геніального полководця. Або такий приклад — славну, з погляду росіян, Полтавську битву українці завжди будуть сприймати як гірку поразку (відповідний «перемикач», однак, у головах багатьох українців все ще не клацнув).
Минулий режим призвичаїв нас дивитися на світ під одним-єдиним кутом зору, викорінив із нас усвідомлення «відносності» оцінок історії, через що сьогодні ми багато чого не можемо збагнути. Наприклад, те, що всі так звані герої світової історії — то майже виключно завойовники, збирачі великих імперій, іншими словами — гнобителі й знищувачі інших народів, від імені яких історія ніколи не пишеться («Горе переможеним!»). Усі ж інші видатні люди — великі вчені, просвітителі, святі, митці є тільки другорядними діючими особами на підмостках театру, який зветься історією. Впевнена, зокрема, що в історичній свідомості турків завойовник Магомет II займає вищий ранг, ніж, скажімо, Кемаль Ата-Тюрк, який багато посприяв створенню та незалежності їхньої сучасної республіки, прийняттю демократичної конституції, розвитку економіки, виходу з під абсолютного панування шаріату.
Кожна епоха має свої погляди на історію, свої стереотипи, своїх кумирів. І не варто сучасній людини їх повністю засвоювати, приймати вироблені в середньовіччя формули, скажімо, жити сьогодні «історичною ненавистю». Як живе, наприклад, Російська православна церква — включно з УПЦ — імперською ненавистю до українських уніатів. Ненавистю такою «свіжою», наче зараз із ХVI століття. Попри навіть той історичний парадокс, що 400 років тому справи Київської митрополії аж ніяк не стосувалися Москви і на Унію вона майже не реагувала.
Невміння змінити історичні шаблони псує нам чимало крові; наприклад, у відносинах із поляками. На жаль, мало хто з нас тепер згадує про те, що українці зовсім не завжди були жертвами в тому протистоянні і що протягом століть ми таки залили полякам за шкуру сала — достатньо, щоб мати розум і бажання пробачити або, ще краще, забути кривди їхні. Ще один приклад — хрестоматійна й драматична нездатність багатьох росіян, навіть освічених, інтелігентних і «таких близьких» нам по духу людей, зрозуміти нашу історичну правду, наше право на незалежне від них існування. То ж давайте зійдемо з того горбка, з якого бачимо теперішнє та минуле, й подивимося іноді на світ із погляду опонента. Може, тоді й себе краще пізнаємо. Тим більше, що деякі інші народи вже обійшли нас у вмінні примиритися із своїми «споконвічними» ворогами, створили гідні наслідування прецеденти, яскравими прикладами яких є хоч би теперішні відносини Франції та Німеччини або стосунки учасників — з різних боків окопів — громадянської війни в Іспанії.
Пора, втім, повернутися до прекрасного музичного вечора, який влаштував для киян пан Більге Джанкорель, посол Туреччини в Україні. До програми концерту ввійшла «Романтична симфонія» Михайла Степаненка, Концерт №3 для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова та вже згадана симфонічна поема Джемаля Решіта Рея «Султан Магомет II Завойовник». Цей останній опус — вельми цікавий твір, що вражає як темами, так і багатством, красою, фантазією оркестровки. З дивовижною майстерністю композитор поєднав тут турецькі та європейські музичні стилі, створивши блискучу переконуючу гармонію Сходу та Заходу.
