«Політична еліта України: чи здатна вона виконати свою суспільну місію на сучасному етапі?» — так звучала тема організованого УЦЕПД ім. О. Разумкова спільно з представництвом Фонду Ф.Еберта «круглого столу», в якому взяли участь політологи, експерти та журналісти. Необхідність такої дискусії, на думку її учасників, назріла з декількох причин. З одного боку, зокрема, — через близькість у часі президентських виборів-2004, з другого — через такі виклики сьогодення, як, наприклад, «тузлинська» проблема.
Розпочалося обговорення, як і належить, з визначення основного терміна дискусії. Комуніст Георгій Крючков нагадав усім присутнім, що широко вживане у нас слово «еліта» означає «краще, добірне», додавши при цьому, що українська еліта дуже далека від закладеного в це поняття змісту. «При згадці про вітчизняну еліту перед моїми очима постають бійки у Верховній Раді та восьмиразові переходи депутатів із фракції до фракції», — зауважив Г.Крючков. Він додав також, що не має впевненості в тому, що еліта при владі й еліта, яка рветься до влади, здатні виправити ситуацію. Інший опозиціонер — Анатолій Матвієнко — теж зазначив, що інтелігентної еліти в суспільстві бракує, а її представники, зокрема з опозиції, дуже часто діють за принципом «моя хата скраю».
Оцінки декого з виступаючих були ще гострішими. Зокрема, політолог Володимир Малинкович заявив, що ніякої еліти, а особливо політичної, в Україні взагалі не існує. Людей, які належать до «політичного класу», він назвав «істеблішментом, що сформувався на основі колишньої партноменклатури». На думку пана Малинковича, якісні зміни в суспільстві не відбудуться без серйозної політичної реформи. Акценти в дискусії розставив і єдиний представник від провладної коаліції — есдек Нестор Шуфрич. Звернувшись до присутніх з риторичним запитанням: «Чого ж хочуть еліти?» — він спершу сам відповів на нього. «Будьмо відвертими, — сьогодні еліти хочуть бути при владі. І я розумію тих, хто відлучився від владних важелів 1,5 — 2 роки тому… У них ми маємо вчитися, як не треба бути при владі…», — резюмував Н.Шуфрич.
Певне, дискусія так і залишилася б на рівні теоретизувань, якби не «тузлинське питання». Чи розуміє наша еліта свою функцію? На думку політолога Володимира Фесенка, лише формально. Вона, за його словами, насолоджується процесом, а не вирішує політично й стратегічно значущі завдання. Ця «елітарна батарейка» працює сама на себе, не заряджаючи своєю енергією суспільство. І навряд чи вітчизняна еліта зміниться після виборів 2004 року. Водночас пан Фесенко наголосив, що українська еліта повинна консолідуватися і ситуація з Тузлою значною мірою відобразила можливість такої консолідації. «Останні події навколо Тузли, коли український політик довів, що є політиком незалежної держави, вселяють оптимізм», — так вважає і Олександр Литвиненко, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень.
КОМЕНТАРІ
Іван ДЗЮБА, академік НАН України:
— Основна причина виникнення «тузлинської» проблеми, як мені здається, у нечіткості української позиції в міждержавних відносинах з Росією. З українського боку замість твердої позиції відстоювання своїх національних інтересів було переважно пристосування до тих чи інших вимог східного сусіда. Водночас ми виявляли й абсолютно слушне прагнення зберегти добросусідські відносини з Росією, що вимагало, однак, постійних поступок з нашого боку. Очевидно, це дало певним силам в Росії підстави думати, що тиск можна продовжувати й надалі. А як відомо, кожен успішний політик в Росії вважає найвигіднішим шансом для себе можливість зіграти на ультрапатріотичних шовіністичних настроях суспільства. Дуже важко зрозуміти, що стоїть за задуманою операцією «Тузла». Здавалося б, самій Росії невигідно псувати стосунки з Україною саме тоді, коли врешті-решт досягнуто домовленостей в рамках єдиного економічного простору. З другого боку, однією із версій, що пояснює таку поведінку східного сусіда, є та, що створення зовнішніх територіальних претензій до України стане проблемою останньої при вступі до НАТО. Окрім того, мають місце, очевидно, й економічні інтереси, адже Тузла, хай там що, — це фактично контроль над Азовським морем з його економічним та енергетичним потенціалом. Що ж до наслідків, то, думаю, до збройного конфлікту, звичайно ж, не дійде. Це було б надто безглуздо. Буде якесь замирення, якийсь фальшивий компроміс. Але глибока рана залишиться надовго. Принаймні для українського суспільства. Це, очевидно, змусить багатьох задуматися, на яких засадах будувати відносини з Росією.
Ростислав ПАВЛЕНКО, політичний оглядач:
— Російська сторона зі свого боку вирішувала кілька питань, пов’язаних зі статусом акваторії Азовського моря. Думаю, тут ішлося радше про певну демонстрацію можливостей Росії в своєму найближчому сусідстві. Як наслідок, можна говорити про переосмислення відносин із Росією, падіння довіри до східного сусіда, а також значне зниження популярності (принаймні на найближчий час) теми інтеграції двох країн.
