Уміння ставити перед собою найскладніші завдання, очевидно, відрізняє хороший театр від поганого. Поганий театр, звичайно, може взяти в постановку «Гамлета» чи «Вишневий сад», але для нього це зробити легко — оскільки поставлять як звичайно, як звикли, без виклику власнiй бездарності. Проте бездарність тому і є такою, що існує в надто комфортних умовах.
У кожній своїй новій виставі Львівський театр імені Леся Курбаса кидає виклик самому собі. Ось і їхня остання вистава, показана на сцені київського ТЮГу, стала таким випробуванням: головний режисер Володимир Кучинський та його колеги по трупі взяли в роботу текст, із яким (не хочу нікого образити, але все-таки) навряд чи впорався б який-небудь із київських репертуарних театрів: діалог Платона «Бенкет».
Складність, передусім, полягає в самій структурі тексту. Філософська бесіда, нехай застільна, пересипана жартами й афоризмами, цілком позбавлена динаміки, властивої навіть найгроміздкішій п’єсі. По суті, це ланцюжок монологів, які проголошують по черзі учасники бенкету. Ні ремарок, ні характеристик персонажів, ні просторових прикмет. Звичайно, видовищний потенціал є, але дуже глибоко схований.
Кучинський і його актори знаходять вихід способом, який найкраще вдається цьому театру, — перетворюючи філософський диспут на забаву (перша частина має підзаголовок «філософська комедія», друга — «плагіат Академічної забави»). Обидві вистави за «Бенкетом» — це безперервна гра, у якій вчені мужі, пустуючи і веселячись з юнацькою енергією та безпосередністю, шукають відповіді на найважливіші, фундаментальні істини: хто такий Ерос, у чому його сила, яка об’єднує людей; у чому загадка кохання, мудрості; як досягти гармонії між першим і другою, та на багато інших щоденних, але незмінно важливих речей.
У кожної частини цього феєричного бенкету своє вирішення, свій вигляд. «Хвала Еросу» підноситься в атмосфері справжнього бенкету, під музику і танці, з безліччю вставних, фонових пластичних мініатюр, в антуражі умовної розкоші — це нібито багатофігурна давньогрецька фреска. «Silenus Alscibiadis» мінімалістичніша, суворіша, камерніша, проходить в абсолютно умовному, майже порожньому просторі. Якщо перша частина — нібито банкет мудреців, то друга ближча до класу, в якому Сократ (Олег Стефан) дає свій неоціненний урок про природу кохання і мудрості, що зріднилася з ним.
Дивлячись ці вистави, розумієш, що серед усіх видів мистецтва час найжорстокіший до театру. Багато що в постановочних рішеннях виглядає, на жаль, архаїчним, належним тому сценічному святу 1990-х, у якому Театр імені Курбаса не мав собі рівних. Пластичні мініатюри, які становлять такий собі «ритмічний підклад» вистави, здаються прикро недотягненими, часом і вторинними. Не завжди вдале розставляння акцентів у сценографії, в русі виконавців, поява фонограмної музики (бич наших безпорадних академічних театрів- фабрик), чого раніше у Кучинського не спостерігалося, — все це явні й тривожні ознаки якщо не кризи, то дефіциту ідей точно.
На щастя, курбасівці мають свій, найміцніший підмурок, на якому вони зможуть пережити багато знегод, і зовнішніх, і внутрішніх: чудові, вивчені, вельми обдаровані актори. Саме сьогодні ще раз підтверджується вірність установки, спочатку прийнятої театром, на зрощення своєї акторської школи, на поглиблене, за Гротовським і Васильєвим, розкриття можливостей кожного виконавця. Будь-які проколи обох вистав із лишком компенсують прекрасні акторські роботи, оригінально і талановито прописані малюнки їхніх ролей. Експресивний трагікомічний Олег Цьона (Аристофан у «Хвалі»), пластичний і яскравий Андрій Водичев (Федр), Олег Стефан, якому здається, ідеально личить роль геніального простака Сократа, а також Мар’яна Подоляк, Наталка Половинка та багато інших — ті, через кого львівському театру найзліший критик готовий вибачити всілякі огріхи.
Тому й хочеться назвати нові вистави курбасівців — високою, гідною давніх, хвалою актору.
