Відгукуючись на запрошення до дискусії, хочу поділитися своїми думками з приводу статті Анатолія Тихолаза «Україна, яку ми не знайшли» («День» від 23.09.2003).
«Україна є країною, існування якої викликає протест у чверті її населення і не викликає жодних почуттів майже у половини громадян». До такого висновку дійшов автор статті, аналізуючи результати всеукраїнського опитування, проведеного в серпні 2003 р. («День» від 23.09.2003 р.). Наведені в ній цифри шокують, в них важко повірити. Виявляється, 74,6% українського населення ставляться до незалежності України негативно або байдуже! Статистичні факти української патріотичності мимовільно змушують замислитись над причиною виникнення тотальної байдужості українців до української державності.
Загальновідомо, що протягом 12 років існування України як незалежної держави, що прагне вступити до ЄС, керівництво Євросоюзу з вражаючою наполегливістю відводило їй лише місце ізгоя, не залишаючи надій навіть на асоційоване членство. На мій погляд, ця обставина стала тією деструктивною силою, що зламала багатьох громадян, які колись пишалися своєю незалежністю, перетворивши їх на байдуже населення, для якого факт незалежності тепер не має принципового значення, бо бути патріотом на голодний шлунок — дуже важке випробування для української ментальності.
І все ж, у душі кожного з нас, напевно, є ніша з патріотизмом, місткість якої прямо пропорційна нашій духовності. Щоправда, в інертному тілі замало духу, бо дух — категорія, властива людям діла, що живуть з любов’ю в серці до своєї Вітчизни, що ревно ставляться до всіх процесів, які відбуваються в ній, і переконані, що Батьківщина або Вітчизна — це священні поняття, незалежно від національності, раси, статі, віросповідання або партійної приналежності. Батьківщина — це той край, в якому ти народився і виріс, до якого прикипів душею. Людину, що велінням долі кинула цей край, гризе невиліковна хвороба, яку можна зрозуміти і пояснити, — ностальгія. Іноді вона передається з покоління в покоління і слугує спонукальним чинником створення на чужині етнічної діаспори, що зберігає традиції, звичаї, обряди і мову своєї Вітчизни.
Якби соціологічне опитування А. Тихолаза здійснювалося десь у Канаді або США, то його результат, напевно, був би зовсім іншим. Я упевнений, що індекс байдужості до Вітчизни там завжди буде нижчим, ніж у нас, хоча б тому, що рівень життя там вищий від нашого, а матеріальний чинник буття, на жаль, поки ще домінує над свідомістю.
