Чи можливе громадянське суспільство без вільного потоку інформації? Ставлю таке запитання, прочитавши останніми днями дві блискучі розмови в газеті «День». Такі розмови щодо сучасного і майбутнього українського народу, які провели головний редактор та журналісти газети з Олександром Литвиненком, Сергієм Максименком та Іриною Рожковою, повинен почути і побачити на екранах телебачення кожен громадянин України, щоб краще зрозуміти проблеми країни, у якій він живе. Учасники розмови (див. «Убити дракона», «День» від 3.10.2003) обговорили та проаналізували багато питань, у вирішенні яких має брати участь суспільство, а не тільки уряд. Багато цікавих думок було висловлено про Єдиний економічний простір — договір, навколо якого «відбулось дуже резонансне обговорення на «круглому столі» Схід — Захід. Можна поставити риторичне запитання: чому питання такого значення, як ЄЕП, не було обговорене перед підписанням договору в Криму? Я провів у Києві цілий місяць і виїхав за три дні перед підписанням договору, одначе жодної дискусії чи коментарю на цю тему в пресі чи на телебаченні не побачив.
У розмовах багато думок присвячено темі ставлення державних діячів до суспільства, рівню громадської свідомості та відповідальності держави перед народом. Відома річ, що суспільство, яке не поінформоване і не бере участі в дискусії про своє майбутнє, стає інертною масою без політичного обличчя. Винні в цьому, на думку Ірини Рожкової, політичні гравці, які не діляться з народом політичними планами, а ставлять його перед доконаним фактом. Це стосується як ЄЕП, так і конституційної реформи. В усіх тих дійствах, які І. Рожкова називає «театром політичного абсурду», громадянин уже майже непотрібний — навіть як віртуальний споглядач.
Такий стан суспільно-політичних відносин суперечить ст. 5 Конституції України, яка визначає, що «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Мабуть, не всі політики дотримуються засад Конституції. Один з народних депутатів нещодавно в інтерв’ю сказав, що політики можуть взагалі позбавити народ необхідності перейматися цими політичними проблемами — ходити на президентські вибори, виявляти свою волю тощо. Живіть, мовляв, собі щасливо і не думайте ні про що — ми всю важку роботу за вас зробимо... Яка жахлива картина! Це дещо нагадує 1894 рік, коли представники Земства прийшли до нового царя Миколи II і запропонували йому співпрацю, а він відмовився, сказавши, що це тяжка праця, й він сам її виконає — не бажав ділитись владою.
Відносини, які існують в Україні, дуже негативно відбились на ставленні суспільства до політики та політичних рішень. Доказом цього є рівень байдужості, який досягнув 61% опитуваних. Невже таке суспільство може творити громадські цінності, які б стали основою у формуванні перспективної політичної еліти? Та проблема байдужості, а може, тільки інертності, стосується також інтелігенції, яка доволі пасивно ставиться до багатьох важливих питань. Лариса Івшина висловила таке важливе спостереження: якщо «еліта мовчить, стає зрозуміло — ми ще й досі не сформували публічну поведінку з погляду українських інтересів. І це мовчання говорить тільки про політичне виживання, а не життя в повному сенсі цього слова, — закамуфлюватися, пересидіти, перечекати, не поспішати щось виконувати, — може, воно провалиться. Але насправді це не логіка поведінки зрілої політичної еліти».
Коли зважити всі проблеми, про які йшлося, то стає ясно, що нічого не зміниться без якогось зрушення в засобах масової інформації. Мас-медіа мусять стати засобом створення громадянського суспільства на демократичних засадах. Дійсно, суспільство мусить переродитись, але так, щоб його світогляд відповідав потребам українського народу в XXI столітті. Це можна осягнути через освіту (див. статтю «Як зробити минуле своїм?», «День» від 3.10.2003) та через ЗМІ. Це добре розуміє Євген Марчук, який у дуже цікавій розмові з Миколою Олексієнком про місцеве самоврядування ще 1997 року писав: «Чому на телебаченні, навіть державному, мало не щовечора демонструють довжелезні зарубіжні архаїчні фільми, а те, що найбільше цікавить мільйони глядачів, скажімо, гострі проблеми суспільного реформування, утвердження місцевого самоврядування, приватизації тощо, як правило, залишається «за кадром»?» (Є.К. Марчук. Виступи. Інтерв’ю. Статті, с. 141) На жаль, з того часу на телебаченні нічого не змінилося. Думаю, що вже час, аби розмови, які я радо читаю в газеті «День», відбувались також на телебаченні, щоб дати нову конструктивну перспективу життя українському глядачеві.
