До полемічного обговорення на шпальтах «Дня» входження України до ЄЕП із Росією, Білоруссю, Казахстаном дуже слушну тезу долучив 30.09.03 проф. Дж.Мейс у своєму дописі з промовистою назвою: «Консервація». А саме: в основі підтримки цього ЄЕП лежать інтереси, пов’язані зі збереженням значення застарілих підприємств, а заради того — відновленням колишнього «єдиного економічного простору», закритого для решти світу (яким був СРСР), де тільки й можна розраховувати на збут продукції таких підприємств, що їх проф. Мейс радить «продати на брухт», пустити під бульдозер. Скільки б не запевняли наші керманичі, що ЄЕП не є альтернативою європейській інтеграції, але сприймають його саме як таку альтернативу, як «порятунок» від інтеграції в західному напрямку, до відкритої світової економіки. А висуваючи гасло «до Європи разом із Росією», дехто насправді сподівається, що Росія врешті-решт до Європи не піде і нас «не пустить».
До цього лише б додати три уточнення. По-перше, ті застарілі підприємства колись відіграли таки неабияку роль, отож інерція тогочасних уявлень про їхнє значення багатьом заважає зрозуміти, що часи змінилися, а ті підприємства — ні, і що сьогодні вони справді варті лише «бульдозера». По-друге, зацікавлені в їхньому збереженні не лише їхні найвищі керівники (тоді проблема була б незрівнянно простішою), але значно ширше коло людей, що воліють зберегти або повернути свої звичні робочі місця саме на тих підприємствах, і ще чимало інших. Раніше прямо чи опосередковано пов’язаних із тими підприємствами. По-третє, і це, мабуть, найістотніше, в Україні місцем зосередження таких підприємств і, відповідно, таких настроїв, став обмежений регіон, що його цілком слушно визначають як «індустріальний Схід і Південь» (хіба що краще було б замінити означення «індустріальний» на «заіндустріалізований»). Отже, в Україні зацікавленість в ЄЕП саме як в альтернативі інтеграції до світової економіки є суто регіональним інтересом, що його, однак, намагаються подати як загальноукраїнський, нав’язати прагнення обмеженого регіону всій Україні.
Під час великих зламів у будь- якій країні населення буває розділеним. Але в Україні склалося так, що цей поділ має чіткий територіальний вияв.
Переважно в східних та південних наших регіонах за радянських часів було зосереджено так звані базові галузі, важку промисловість. Сотні тисяч, мільйони працювали там: від робітників до найбільших начальників та найвпливовіших воротил. З успішністю саме цих галузей для всіх них пов’язаний був їхній добробут, усталений «рівень життя». Дарма, що для робітників та для начальства цей рівень дуже різнився, але те, що ті й ті вважали за добробут, для всіх них немислиме було без цих галузей, і це об’єднує їхні інтереси проти «зазіхань чинити цим галузям зле». Окрім безпосередньо зайнятих у такому виробництві, навколо нього «годувалося» незрівнянно більше людей: по-перше, працівники суміжних галузей (варто окремо наголосити на його «науковому обслуговуванні» — чи не тому серед викладацького складу старих дніпропетровських, наприклад, вузів така ностальгія за СРСР?), по-друге, всі мешканці регіонів розміщення такої промисловості, де, почасти завдяки її активності, почасти завдяки штучно створюваним союзною владою регіональним привілеям, був вищий рівень життя, ніж у решті України. А ще — постійно наголошувана значущість цих галузей та регіонів «для всієї країни» (тогочасної) спонукала багатьох гнути кирпу перед рештою України: мовляв, у нас масштаби всесоюзні, і столиця наша в Москві безпосередньо, а не у «вашому» Києві. Навіть і «шукачі кар’єри» з цих теренів намагалися потрапити одразу до Москви, а не, як із решти України, спочатку до Києва, а то вже згодом колись...
То, може, значно ширше, ніж прийнято, слід тлумачити поняття «донецький клан», «дніпропетровський», «харківський» тощо? Не як купку місцевих «олігархів», а як цілі регіони України, зі спільними регіональними інтересами різних верств їхнього населення, що виявляються протилежними інтересам цілої України; регіони, які звикли протиставляти себе решті України, усвідомлювати свою спільність радше з московським «центром» (на той час) і саме через те радше з Росією, ніж з Україною.
Їм треба, щоб знов «запрацювали підприємства», їхні підприємства — по-старому запрацювали, зберігши старі міжгалузеві співвідношення щодо кількості та значущості підприємств, зайнятих на них працівників, на старій технічній базі, випускаючи стару продукцію зі старою ефективністю (сміховинною в порівнянні зі світовою), і по-старому, державним або монополістичним диктатом (обмежуючи конкуренцію, насамперед з боку імпортерів із розвинених країн), нав’язуючи її споживачам. І, ясна річ, на старих ринках, на відтвореному спільному з Росією економічному просторі, бо ж на світових ринках «ми» нібито «нікому не потрібні» (насправді ж непотрібні там такі наші товари).
Якщо вже справді існує поділ України на «самостійницьку» проєвропейську західну та «проросійську» східну, то лінія цього поділу пролягає аж ніяк не між Галичиною та рештою України, а значно східніше — між отими «заіндустріалізованими» кількома областями та всією Україною; грубо кажучи, пролягає не по Збручу, а по Дніпру. Не Галичина протистоїть «усій Україні», а навпаки, інтереси «проросійських» староіндустріальних областей, які з провалля дивляться не вперед, а назад, об’єктивно протистоять загальноукраїнським інтересам, а не лише галицьким, «бандерівським», як подеколи кажуть. Між іншим, у нас на Дніпропетровщині, буває, називають «бандерами» вихідців із Хмельниччини, Вінниччини, Житомирщини тощо; тобто для тутешніх чи не вся Україна, окрім «індустріальних» регіонів, — одне з галичанами, одне й недобре.
І якщо вдасться ідея ЄЕП як альтернативи євроінтеграції, то це буде кричуще нехтування національними інтересами на догоду вузькорегіональним.
