«Норовистий кінь політичних симпатій виборців може вибрикнути в будь-який момент і викинути фаворита iз сідла»
Почувши нещодавно прогноз керівника однієї соціологічної служби, що В. Янукович здатен перемогти вже у першому турі президентських виборів (і це за нинішнього рейтингу, що становить 10%), я пригадав одну примітну історію.
Кілька років тому я мав нагоду поспілкуватися з патріархом радянської й російської соціології В.О. Ядовим. Я розповів йому про результати одного дослідження, які, на мій погляд, мали вельми парадоксальний характер. Вислухавши мене, Володимир Олександрович запитав: «Як ви інтерпретуєте ці дані?». Я висловив свою версію. У відповідь мій іменитий співрозмовник, недовго думаючи, сформулював ще кілька можливих інтерпретацій тих даних, про які я йому розповів.
Історію цю я навів для того, щоб проілюструвати одну важливу тезу — рейтинги, якими нас регулярно годують різні соціологічні служби, і супроводжуючі їх коментарі (інтерпретації), слід сприймати окремо один від одного. У першому випадку йдеться про вимірювання «температури», «тиску» й інших характеристик, що показують об’єктивний стан «політичного тіла», у другому — про високопрофесіональні оцінки авторитетних фахівців, які, проте, є їхнім суб’єктивним поглядом (що стосується відвертих квазісоціологічних маніпуляцій громадською думкою — це окрема історія).
Річ у тiм, що в абсолютній більшості випадків соціологи вимірюють лише сам рейтинг, але не досліджують чинники, які впливають на динаміку цих рейтингів. Висновки нерідко роблять тільки на основі одномірних розподілів. Інакше кажучи, коли ви чуєте або читаєте про те, що рейтинг кандидата «А» змінився тому і тому, ви найчастіше маєте справу не більше ніж зі здогадками. Дослідницьких процедур (крім вимірювання самого рейтингу) за цими заявами, як правило, немає.
Сказане не означає, що потрібно уникати інтерпретацій політичних рейтингів. Навпаки, це необхідно робити, але тільки спираючись на якомога ширше коло даних, які можна зіставляти між собою. При цьому бажано нагадувати споживачу політико- соціологічної інформації про здогадницький характер ваших інтерпретацій.
У багатьох випадках динаміку, а іноді й рівень рейтингів, однозначно інтерпретувати просто неможливо. Ось лише кілька прикладів.
Лідером довіри (і підтримки) серед суспільних інститутів уже давно є армія. І це, попри стрілянину по цивільних літаках і житлових будинках. Тільки трагедія у Скнилові призвела на деякий час до помітного погіршення ставлення населення до Збройних сил. Але потім рейтинг довіри до армії знову підвищився.
Масштабна й інтенсивна піар-кампанія Сергія Тігіпка сприяла збільшенню його рейтингу всього до 3,1% (за даними вересневого опитування Центру Разумкова). Але при цьому понад 40% опитаних не підтримують його дій і в жодному разі не мають наміру голосувати за нього на президентських виборах. Начебто зусібіч хороший Сергій Леонідович. Звідки така нелюбов українських виборців? Загадка…
Як пояснити деякі коливання у рівні популярності в найстабільнішого рейтингоносця В. Ющенка? Піку популярності цього року Віктор Андрійович досяг наприкінці квітня (тут і надалі для забезпечення порівнянності даних надано результати опитувань Центру Разумкова, окрім тих випадків, коли вказано дані досліджень інших організацій) — 26,1%. Але вже в травні він знизився до нижчої позначки у цьому році — 20,1%. Що ж такого сталося спочатку в квітні, а потім у травні? Жодних суперзначних подій, пов’язаних із лідером «Нашої України», у цей період начебто не було. У травні народ узагалі майже два тижні відпочивав, також i від політики та політиків. І, проте, спостерігалися такі істотні стрибки.
Такі самі загадкові коливання (як вгору, так і вниз) ми без великих зусиль виявимо й у відносно стабільному рейтингу лідера КПУ П. Симоненка та в Ю. Тимошенко. У Юлії Володимирівни, наприклад, після новорічних свят рейтинг довіри підскочив до 18,4% (за даними опитування фонду «Демократичні ініціативи» та компанії «Тейлор Нельсон Софрез Україна»). Для порівняння, після вересневих (минулого року) акцій опозиції такого різкого зростання не було, хоча рівень довіри до Юлії Володимирівни виріс до 14,7%, а потім знову впав. Навряд чи це можна пояснити за допомогою якихось чітких причинно-наслідкових схем. Тому краще робити висновки на основі аналізу стосовно довгострокових тенденцій, а не щомісячних коливань рейтингу.
І ще одна важлива обставина. Пояснюючи рівень і динаміку політичних рейтингів, коментатори найчастіше вдаються до раціональних пояснювальних моделей. І це може завести їх у глухий кут. Звідси і здивування щодо парадоксального начебто факту — «чому після літнього ажіотажу на продовольчому ринку круп та борошняних виробів рівень довіри до прем’єра, та й загалом до уряду, не «обвалився», як того можна було чекати, а, навпаки, виріс?» («Соціологічний успіх» Януковича», «День», 2 жовтня 2003 р.). Насправді, парадокс тут лише на поверхні. У свідомості багатьох респондентів, як буде показано далі, емоційне ставлення до конкретного політика (у цьому випадку до прем’єра) може існувати окремо від раціональної оцінки його діяльності, а вже тим більше — від оцінки діяльності очолюваної ним установи. До речі, саме ця обставина зводить нанівець зусилля критиків Віктора Ющенка. В основі його високого рейтингу не стільки раціональне бачення лідера «Нашої України», скільки суспільні очікування, що базуються на «міфі Ющенка».
Навіть на благополучному Заході політичну поведінку не визначають тільки раціональні чинники. Тоді як у нас політична свідомість абсолютної більшості виборців є химерною, еклектичною сумішшю з обривків старих (марксистських) і нових (почерпнутих переважно зі ЗМІ) політичних знань, ідеологічних бачень, вельми мізерної інформації про українську політику і політиків, особистих і групових емоційно забарвлених оцінок і, в останню чергу, з раціонального (проте вельми спрощеного) бачення власних інтересів, інтересів інших людей та країни загалом. І все це існує у вигляді відносно невеликого набору політичних стереотипів.
Загалом у політичній свідомості наших громадян домінують ірраціональні складові. Часто це призводить до парадоксальних наслідків. Наведу кілька прикладів.
За даними опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на початку березня 2002 року, в загальній масі електорату блоку В. Ющенка 13,2% становили прихильники возз’єднання України і Росії в одну державу, 14,8% вважали, що російську мову слід зробити другою державною мовою України. Як відомо, і В. Ющенко, і «Наша Україна» вельми далекі від подібних переконань. Але в цьому випадку відзначений парадокс ще можна списати на особисту популярність В. Ющенка. А ось як пояснити той факт, що згідно з тим самим опитуванням КМІС, 6,6% електорату КПУ виступали за те, що необхідно усунути російську мову з офіційного спілкування по всій Україні? За даними опитування, проведеного фірмою «Юкрейніан соціолоджi сервіс» у грудні 2002 року (кількість опитаних — 1800, статистична похибка — 2,3%), серед прихильників соціалістичної ідеології 13% проголосували за «Нашу Україну», і навіть серед прихильників комуністичних ідей 1,1% виборців віддали свої голоси блоку В. Ющенка. У свою чергу за КПУ проголосували 5,7% прихильників християнсько-демократичних поглядів і навіть 3,6% ліберально налаштованих виборців.
Звичайно ж, виборці з такою «кашею у голові» не відіграють вирішальної ролі. Проте неоднозначний та суперечливий характер політичних установок наших громадян позначається і на їхньому виборі, й на ставленні до інститутів влади.
Однією із загадок громадської думки, що давно бентежить уми соціологів і політологів, є рейтинговий феномен прем’єрів. Вважається, що саме посада прем’єра є кращим стартовим майданчиком для боротьби за президентський пост. І щойно політик стає на чолі уряду, його рейтинг одразу починає зростати, автоматично виводячи свого носія до найпопулярніших політиків країни.
Що стосується «стартового майданчика», то з цим твердженням навряд чи варто сперечатися. А ось стосовно «автоматичної сили» прем’єрського рейтингу є певні сумніви. І справа тут знов-таки у розділенні раціональних та емоційних оцінок наших громадян.
Щорічний моніторинг громадської думки, здійснюваний Інститутом соціології НАН України, показує, що рівень цілковитої і часткової довіри уряду в період із 1994 р. по 2001 р. був досить низький (рівень цілковитої довіри коливався від 2% до 4%) і дещо поступався рівню цілковитої і часткової довіри Президентові. А в цілому сальдо довіри до всіх інститутів влади мало негативний характер. Менше ніж уряду довіряли тільки Верховній Раді. За даними досліджень фонду «Демократичні ініціативи» і центру СОЦИС ситуація частково змінилася, починаючи з січня 2001 р., коли за сальдо довіри Кабмін уперше обігнав Президента. Але це, швидше за все, було пов’язане з «касетним скандалом». А загалом немає вагомих підстав стверджувати, що рівень довіри до Кабінету Міністрів, рівень підтримки його дій як інституту влади дає певні особливі переваги політику, який обiймає пост прем’єр-міністра. Справа, очевидно, в іншому. Широкі маси населення знають про вельми обмежене коло політиків. Політичний діяч, який стає прем’єром, опиняється у центрі суспільної уваги, про нього щодня говорять у ЗМІ, тому він щонайменше збільшує рівень своєї популярності.
Аналіз показує, що оцінки діяльності уряду та прем’єра не збігаються, рейтинг цілковитої підтримки прем’єра вищий за рейтинг цілковитої підтримки уряду (див., зокрема, дані таблиць 1 та 2). Таке становище спостерігалося за трьох останніх прем’єрів. Це, здавалося б, підтверджує тезу про «щасливу силу» прем’єрського крісла. Проте підтримка дій прем’єра зовсім не обов’язково сприяє збільшенню його президентського рейтингу. Про це свідчать дані таблиць 1 та 2, що дають порівняльну характеристику динаміки рейтингів двох прем’єрів — В. Януковича та його попередника — А. Кінаха (за даними опитувань Центру Разумкова). Під «президентським рейтингом» мається на увазі частка виборців, готових проголосувати за конкретного кандидата на президентських виборах.
Наведені дані показують, що в динаміці трьох рейтингів аж ніяк не завжди простежується прямий зв’язок (особливо у випадку А. Кінаха). Очевидне й інше — В. Янукович тільки сьогодні виходить на той рівень підтримки діяльності прем’єра, який мав А. Кінах. Та президентський рейтинг прем’єра вже нині вдвічі вищий, ніж у його попередника (в період керування урядом). Отже, річ не тільки у прем’єрському пості.
До речі, дані опитувань Центру Разумкова показують, що літня криза на продовольчому ринку все-таки вдарила по уряду і частково по прем’єру. Серпневий спад рейтингів В. Януковича швидше за все пов’язаний саме з цією обставиною. Інша річ, що кризу швидко подолали.
Позитивна динаміка президентського рейтингу прем’єра справді дозволяє розглядати його як одного з реальних претендентів на пост глави держави. Є дві обставини, які вже сьогодні ріднять природу рейтингів В. Януковича і В. Ющенка. Перша — об’єктивні характеристики діяльності обох політиків мало впливають на динаміку їхніх рейтингів. Друга і дещо важливіша обставина — президентський рейтинг цих політиків майже збігається з рівнем цілковитої підтримки їхніх дій. Загалом це свідчить про стабільність електоральної бази двох Вікторів. Щоправда, у Віктора Андрійовича останнім часом окреслилася тривожна тенденція — кількість тих, хто абсолютно підтримує його дії, поменшала порівняно з тими, хто готовий проголосувати за нього на президентських виборах. Зазвичай буває навпаки. А це означає, що серед його нинішніх прихильників збільшується кількість виборців, досить критично налаштованих стосовно лідера «Нашої України». У таборі Віктора Ющенка їх, очевидно, втримує відсутність прийнятної альтернативи.
Чи можна говорити вже сьогодні про те, що В. Янукович має всі шанси на перемогу? Думається, поки що зарано. Зовсім не однозначна навіть перспектива його виходу до другого туру. Не слід думати, що П. Симоненко так і застряне на своїх 11 — 13%. У жовтні 1998 р. у лідера КПУ президентський рейтинг узагалі становив 4,3%, через рік (жовтень 1999 р.) — 14,8% (наведено дані опитувань центру СОЦИС), а у результаті в першому турі президентських виборів 1999 р. за П. Симоненка проголосували 22,24% виборців. Досвід і президентських виборів 1999 р., і парламентських виборів 2002 р. показує, що в ході виборчої кампанії комуністи нарощують свій електоральний потенціал. Думається, і нині лідер КПУ спроможний набрати на президентських виборах близько 20% голосів. А якщо КПУ та СПУ підуть на президентські вибори у тандемі, то за їхнього спільного кандидата проголосує не менше чверті виборців. У будь-якому випадку лідер КПУ є надзвичайно складною проблемою для В. Януковича, зокрема, і з того погляду, що їхні електоральні бази перетинаються. Обидва кандидати претендують переважно на голоси виборців східних і південних регіонів країни. Отже, електоральні симпатії жителів цих регіонів виявляться роздробленими.
Узагалі представник центристських партій може реально претендувати на вихід до другого туру президентських виборів тільки тодi, якщо це буде їхній єдиний консолідований кандидат. Але навіть у цьому випадку неминучі втрати. Наприклад, за даними червневого опитування КМІС у разі неучасті в президентських виборах В. Литвина, В. Медведчука та С. Тігіпко третина голосів їхніх потенційних симпатиків відійде опозиційним кандидатам (В. Ющенку, П. Симоненку, О. Морозу та Ю. Тимошенко).
Не все так просто і з другим туром. Певним індикатором у цьому випадку слугує частка виборців, які в жодному разі не голосуватимуть за конкретного кандидата. Так от, у В. Ющенка цей показник становить 32,3%, у В. Януковича — 37,0% (за даними опитування Центру Разумкова в серпні 2003 р.). При цьому слід брати до уваги, що в другому турі на користь В. Ющенка відійде велика частина голосів опозиційно налаштованих кандидатів, у тому числі й частина голосів виборців П. Симоненка. Березневе опитування КМІС показало, що у разі виходу до другого туру В. Ющенка і В. Януковича, перший отримує 39,3% голосів, а другий — тільки 10,5%. На сьогодні рейтинг В. Януковича виріс, й у другому турі він напевно отримав би більше голосів, проте загальна розстановка сил принципово не змінилася. Точнішу картину покажуть нові соціологічні виміри можливого голосування в другому турі.
Але в будь-якому разi робити категоричні й поспішні висновки про реальні шанси потенційних кандидатів на виборах, які відбудуться тільки через рік, ще надто рано. Це стосується всіх кандидатів, також i В. Ющенка. Пригадаємо, знов-таки, ситуацію перед президентськими виборами 1999 р. Із грудня 1998 р. по травень 1999 р. у гонці президентських рейтингів лідирувала Н. Вітренко, тільки в червні її обійшов із відносно невеликою перевагою Л. Кучма, а вирішальної переваги в цій боротьбі Президент досяг уже напередодні виборів — у вересні-жовтні 1999 р. (за даними опитувань Центру СОЦИС і Центру «Соціальний моніторинг»). Аж до голосування наприкінці жовтня 1999 р. Н. Вітренко в гонці рейтингів випереджала П. Симоненка, але на фініші була лише четвертою. Перебіг виборчої кампанії, особливо її заключний відрізок, може дуже багато змінити у розстановці сил основних претендентів на пост глави держави.
Соціологічні рейтинги — загадковий і підступний феномен. Норовистий кінь політичних симпатій виборців може вибрикнути в будь-який момент і викинути фаворита з сідла. Тому експертам не варто поспішати з прогнозами, а потенційним претендентам на пост президента не варто розслаблятися.
