Минуло більш як рiк після заяви Президента України про необхідність проведення політичної реформи. Тоді Президент чітко висловився як щодо суті цієї реформи, так і щодо необхідності її системного та зваженого проведення.
Протягом минулого року, на жаль, суспільство не тільки не побачило «визрілого» і суцільного системного проведення політреформи, а й зіткнулося з фактом, що політична реформа, як і практично всі життєво важливі для розвитку України питання, фактично переходить до розряду «предмета торгу» у Верховній Раді. Постає запитання: чи тільки для депутатів ВР будується незалежна Україна? Адже якщо ВР обиратиме нового Президента України в 2006 р., що подавали автори третього за рахунком проекту ПР як такий собі компроміс, то навряд чи його реалізація буде іншою, ніж це описала у своєму листі Галина Александрова («День», № 150). Невже наші політики («цвіт нації»!) не розуміють того, про що переконливо сказала Г. Александрова: «Дуже тонка субстанція — демократія — функціонує тільки у комплексі всіх її складових»?
Сьогодні модно говорити про економію державних, а по суті, — коштів платників податків на проведення виборів й утримання нашої, досить громіздкої, політико-владної системи. Але чи варто «економити» на виборах Президента, якого і за будь-якого розкладу політреформи, і через нестабільність політичної ситуації, а також з урахуванням ментальності народу України повинні всенародно обрати главою держави? Навряд чи автор «шокує» читачів тим, що реальна економічна ефективність діяльності ВР за 12 років незалежності України ледь перевищує 20%. Чи не тут невичерпне джерело економії коштів? Чи так і чи за тими законами ми обираємо ВР? У чому ж суть стратегії розвитку України, окрім того, що ми хочемо якнайшвидше стать членами СОТ, НАТО та ЄС? Яка може бути стратегія без внутрішніх системних змін?
Парадоксально, але, прагнучи до Європи, ми забули, що головним джерелом благополуччя і стимулом держав є громадянське суспільство. І якщо Президент і народні депутати — за системне проведення політреформи, то всі законопроекти повинні спиратися на цю основоположну тезу. Вважаю, що причиною «байдужості» до переваг громадянського суспільства в Україні є те, що з 1991 року наш головний лозунг такий: «Політика тільки для професіоналів!» Але чи настільки вже й професіональні наші політики?
Найважливішим у заяві Президента щодо проведення політичної реформи було те, що він загострював увагу на необхідності посилити контроль із боку народу за діяльністю політико-владних структур. А що ми бачимо в новому узгодженому законопроекті? Виявилося, що владу і політику хочуть ще більше віддалити від народу шляхом обрання Президента Верховною Радою. А тут ще й потенційна можливість проведення виборів у ВР за «пропорціоналкою». У результаті «верховодити» розвитком України будуть тільки партійні та депутатські структури. То ж куди ми прийдемо такими способами? Навряд чи до Європи.
Річ зовсім не у тому, що входження до Європи вимагає від нас становлення громадянського суспільства. Цього вимагає сама стратегія розвитку України. Громадянське самоврядування і реальний контроль за діяльністю структур влади і політиків — це саме те, чого нам катастрофічно бракує і чого чомусь так бояться наші численні партії й депутати. Чи варто нам чекати чергових дорікань із боку європейських структур перед вступом до них, чи, можливо, ми нарешті самі наважимося створити у нас дієві структури громадського самоврядування?
Українці — дивний народ для Заходу саме з того погляду, що не так давно — у період розквіту Запорізької Січі — подавали Європі приклади громадянського самоврядування, а назва органів самоврядування була також суто українська — Громади. То, може, не варто винаходити «європейський велосипед», а заснувати на всіх рівнях громадянського самоврядування саме Громади, замінивши ними Ради народних депутатів? Сьогодні ми шукаємо в Європі зразки для наслідування, адже скільки авторитетних європейських політиків багаторазово говорили нам: «Рятуйте себе самі!» І вони мають рацiю саме у тому, що «сліпе наслідування Європи» ще більш віддалить нас від неї. Тільки дотримуючись своїх кращих історичних (та й наукових!) традицій, ми зможемо не тільки «увійти до Європи», а й незабаром передати їй наш досвід суспільних і державно- структурних реформ, якщо додержуватимемося принципу системності у проведенні політичної реформи.
У рамках здійснення політреформи «категорично» стоїть питання щодо проведення виборів у ВР тільки за пропорційною системою. Не будемо тепер говорити про «зрілість» або «європейськість» наших партій, але слід сказати, що така система виборів не залишить громадянам України шансів на представництво у ВР як у вищому законодавчому органі управління державою інтересів громадських об’єднань, а також територіальних громад. Мало того, що представлені у ВР партії, а також тi, хто прагне до отримання такого статусу, не мають, по суті, науково обгрунтованих ідеологій (готовий довести це будь-якому фахівцю. — Т.Ф. ), але вони ще фактично претендують на повне представництво «партійних інтересів» у ВР і категорично не довіряють «нерозвиненим» структурам громадянського суспільства представляти у ВР маси громадян. То як тоді — в умовах суто пропорційної системи виборів — народ зможе реалізувати ст. 5 Конституції, згідно з якою він є єдиним джерелом влади в Україні? Очевидно, потрібен оптимальний баланс між політичними партіями і представниками територіальних громад. І цей баланс у нас уже склався, але проблема в тому, щоб за мажоритарними округами «прохідними» ставали кандидати від Громад, а не від «бізнес-груп».
Усе, що необхідне Україні, — це матеріальний і духовний розквіт її громадян, а також ствердження у світі як однієї з найавторитетніших держав, що найшвидше розвиваються. І слід тверезо усвідомити, що на цьому шляху Україна зустріне безліч перешкод, основні з яких криються у її кордонах. Історія не знає умовного способу, і те, що не зроблено сьогодні, нема сенсу пояснювати непереборними обставинами. Серед наших політиків, безумовно, багато таких, які хочуть бачити Україну, що процвітає, і такою вона реально може стати вже через 5 — 10 років після проведення системної політичної реформи. Тому хочеться, щоб ефективну роботу з її проведення вони розпочали «вже вчора».
