Український політикум зараз зайнятий «глобальними» проблемами. А люди запитують: «Куди нам іти із своїм наболілим?» Немає віри в обіцянки влади про те, що завтра усе буде добре. Немає й підстав сподіватися на опозицію, яка жодного конкретного наболілого питання не підняла і не відстояла. І нікому не цікаво, що думає простий громадянин України. А без цього громадянського суспільства нам не збудувати.
Діалог між владою і народом мав би розпочатися через ЗМІ. Зрештою, здавна відомо: преса — теж влада. Однак небагато видань в Україні, як газета «День», ведуть діалог із читачами, надають місце для висловлювання різних поглядів, думок читачів. На місцях доводиться чути: «У нас свої професійні журналісти». Опозиційна преса заявляє: «У нас своя національна концепція». У старі часи такий (хоча часто спотворений) діалог відбувався бодай у вигляді інтерв’ю із ткалями, доярками, шахтарями, токарями — майстрами «золоті руки». Сьогодні навіть теоретично, навіть концептуально не ставиться питання культу людини праці, інтелекту, правди. А без цього громадську активність, ініціативу не підняти.
Обережно відношусь до всяких іноземних грантів. Але якщо все-таки гроші на підтримку демократії, свободи слова в Україні виділяються, то мали б вони служити всім українцям, а не окремим виданням чи групам. А саме для фінансування програми розвитку діалогу в суспільстві через ЗМІ (всі такі видання мали б виділяти частину газетної площі для думок «з низів»).
Дивлячись на сьогоднішню українську політичну кухню, думаю: як би у сварках, атмосфері зневіри ми не полегшили дорогу до найвищих постів посланцям криміналітету або чужинницького капіталу?
Якій політичній силі віддала б перевагу?
Тим, хто каже, що маючи трішки влади, може здобути більше лише конкретними справами. І сторонюсь тих, хто політизує найменшу дрібницю.
Система підбору кадрів за принципом «ваг і противаг» відходить у минуле. Майбутнє України — за командною «грою». Велич лідера якраз і полягає в здатності підібрати команду фахівців, здатних спільно нести тягар усіх проблем, розділити відповідальність за стан справ у державі перед своїм народом, гідно представляти державу в світі.
А може, справді треба чекати на зміну поколінь? Цю думку «успішно» поширюють серед людей старшого покоління. Замість того, щоб вчитися у них навичкам до порядку, відповідальності за доручену справу, поваги до старших, до людей праці. А ще — того неповторного мікроклімату міжлюдських взаємин.
Радію освіченості, інтелекту, розкутості нашої молоді. І співчуваю обмеженій можливості для реалізації своїх здібностей — обставлені віхами протекцій, безробіття, відсутності чітких правил змагальності, чесної конкуренції. Тільки молодеча енергія, ініціатива, зважена мудрістю досвіду, забезпечували гармонійний розвиток, рух вперед в усі часи, в усіх народів, тим більше нині.
Окрім нових ідей, досвіду, міжнародного авторитету, вміння підняти ініціативу мас знизу, за лідером нової доби мають стояти його конкретні справи. Ми стомилися від випробувань всілякими виборчими технологіями, від закликів, чвар. Хочеться правди, конкретності, більше діла. Тому найбільшу довіру матиме той із лідерів, хто не втягнутий у міжпартійні розборки.
Тож, може, для виконання місії об’єднання народу слід шукати Лідера поза нинішнім парламентом?..
