Живучи в двомовному середовищі сучасної України, кожному з нас доводиться, залежно від обставин, розмовляти українською чи російською мовами. Ця незручність призводить до того, що обидві мови втрачають чистоту, словникове розмаїття та милозвучність. Але навіть за бажання почати розмовляти і мислити лише однією мовою, зробити це не зовсім просто. Адже важко наважитися виявити раптову принциповість щодо мовного питання в колі знайомих, які впливають на зовнішній вияв власної індивідуальності. Публічні ж діячі перебувають у стані ще більшої особистої несвободи, бо мають відповідальність прямо пропорційну впливові, та і залежать вони від значно більшої кількості чинників.
Але ж людина, яка вирішила стати провідником суспільства, має бути з твердою волею та послідовною у своїх переконаннях. Чому б політикам і чиновникам не продемонструвати свою непохитність та принциповість і, незалежно від ситуації, розмовляти рідною мовою? Це, крім іншого, сприяло б і вдосконаленню вимови та скороченню часу для перекладу думок на потрібну мову.
Коли чуєш, з якими довготривалими паузами вимовляють слова не найскладніших речень чимало українських політиків, складається враження, ніби між собою вони спілкуються іншою мовою чи діалектом. Розуміючи ціну необережного слова, політики мусять дуже ретельно добирати слова. І взагалі, наскільки українські політики є українськими, якщо навіть у публічних промовах надають перевагу мові, більше схожій на російську? Чому навіть до офіційних заходів чиновники залучають представників іноземної церкви? Замість того, щоб розвінчувати міф про «меншовартість українського», далеко не останні люди в країні самі перебувають під впливом цього виплеканого сторіччями колонізації комплексу.
