У Сполучених Штатах звучить дедалі більше критики на адресу адміністрації Джорджа Буша. Особливо уїдливі заяви президенту доводиться вислуховувати від опозиційних демократів. Найбільше влада потерпає через непродуману іракську політику. Опозиція, схоже, влучно виявила слабке місце в діяльності Білого дому. Останні опитування свідчать, що рейтинг Джорджа Буша значно впав після війни в Іраку. Нині популярність американського президента «оцінюється» у 50% (ще півроку тому цей показник становив 70—80%). Через рік у США відбудуться президентські вибори, а тому рівень довіри серед населення для багатьох політиків у країні є дуже важливим. Стаття Джеффрі Сакса — до речі, також представника Демократичної партії — своїм стилем і аргументацією багато в чому нагадує передвиборні виступи багатьох претендентів на президентське місце в Штатах. Чим більше американський електорат буде прислухатися до подібних ідей, тим менше шансів матиме Джордж Буш утриматися на своєму посту.
Америка хоче, щоб світ пообіцяв виділити мільярди доларів на іракську реконструкцію на зустрічі донорів, яка відбудеться у жовтні в Мадриді. Світовою відповіддю має бути категоричне «Ні!» Довгострокова реконструкція Іраку не потребує іноземної фінансової допомоги. Чого вона потребує — то це політичного врегулювання. Воно стане можливим тільки з виведенням американської окупаційної армії. Мільярди доларів, яких шукають Сполучені Штати, слід спрямувати на вирішення справжніх глобальних надзвичайних проблем, наприклад, на боротьбу зі СНІДом і голодом.
Адміністрація Буша, напевно, розв’язала війну з Іраком тому, що вона хотіла зробити цю країну новою базою для проведення довгострокових військових операцій у Перській затоці. Після терористичних нападів на Сполучені Штати у вересні 2001 р. вона хотіла вивести війська із Саудівської Аравії, і мабуть, обрала Ірак своєю новою довгостроковою базою для проведення операцій. Ось чому, на мою думку, Америка виступає проти швидкої передачі суверенітету іракцям. Дійсно суверенний Ірак цілком міг би сказати Сполученим Штатам забиратися із країни.
Поки Америка залишається окупаційною силою в Іраку, політична стабільність там є малоймовірною. Без політичної стабільності економічне відновлення Іраку також є малоймовірним. Багато іракців вважають Сполучені Штати колоніальним загарбником, і тому вони є об’єктом нападу не тільки для лоялістів Саддама Хусейна, але й різних іракських націоналістів, а також арабських бойовиків із сусідніх країн.
Напади на війська Сполучених Штатів руйнують іракську економіку так само, як і життя. Нападники успішно зупинили потік великої частини іракського нафтового експорту. Нафтопровід на півночі на кордоні з Туреччиною зазнавав неодноразових атак, і функціонує час від часу, якщо функціонує взагалі. Нафтовим родовищам на півдні не вистачає електрики, щоб працювати на повну силу, оскільки енергосистема також є об’єктом частих нападів. Справді, Ірак качає вдвічі менше нафти, ніж міг би в мирних умовах.
Цей дефіцит у нафтовому доході, а не брак іноземної допомоги, є справжньою причиною фінансової кризи в Іраку. Кожне скорочення на один мільйон барелів на день переводиться на втрачені прибутки, що відповідають приблизно $30 мільйонам на день за нинішньою ціною на світовому ринку $30 за барель. Це має на увазі, що якби Ірак збільшив свій нафтовий експорт на один мільйон барелів на день — чого він міг би швидко досягнути з припиненням нападів на його інфраструктуру — у нього було б близько $10 мільярдів додаткових прибутків на рік для того, щоб розпочати реконструкцію.
Іракське виробництво нафти, імовірно, могло б зрости приблизно до п’яти мільйонів барелів на день протягом трьох років. Це означало б додаткові 3—4 мільйона барелів на день крім сьогоднішньої продукції або, грубо кажучи, $30—40 мільярдів на рік — що достатньо не тільки для того, щоб відновити основні послуги, але й досягнути значного покращення рівня життя й економічного зростання за недовгий термін. З таким рівнем виробництва Ірак був би країною середнього доходу з валовим національним продуктом, що становить кілька тисяч доларів на людину на рік, включно з іншими галузями виробництва. Коротше кажучи, Ірак взагалі не потребував би офіційної допомоги для свого розвитку.
Найбільші витрати в Іраку йдуть не на реконструкцію, а на солдатів Сполучених Штатів. Америка платить вражаючу суму $51 мільярд на рік за те, щоб розмістити 140000 солдат у країні, приголомшлива сума витрат на одного солдата становить близько $360000 на рік. Сполучені Штати самі могли б зекономити десятки мільярдів доларів на рік, вивівши свої війська з Іраку. Якби тоді Сполучені Штати надали усього лише частину фінансових заощаджень Іраку в 2004 р., було б багато прибутків для того, щоб управляти іракським урядом та підтримувати відновлення виробництва нафти.
На додачу до огидної розтрати життів і грошей у війні з Іраком, Америка завдала світові інших значних збитків. Зосередивши глобальну увагу на економічній кризі, якої насправді не існує, вона відвернула увагу громадськості від серйозних криз, які дійсно існують. Світ встав би і привітав, якби Сполучені Штати закликали на зустрічі донорів у жовтні зайнятися справжніми питаннями життя і смерті, такими, як боротьба зі СНІДом і голодом.
Подумайте про боротьбу зі СНІДом, туберкульозом і малярією. Близько восьми мільйонів бідних людей помруть від цих трьох хвороб, яким можна запобігти і які піддаються лікуванню, у 2004 р. У 2001 р. світ створив Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією. І все ж таки у бюджетному 2004 році адміністрація Буша виділяє $71 мільярд Іраку і тільки $200 мільйонів Глобальному Фонду. За кожний долар, який вона дає Глобальному Фонду, адміністрація Буша виділяє $350 Іраку. Це гротескно спотворені пріоритети. Гірше того, Сполучені Штати переконують інші країни-донори також марно витрачати гроші.
Настав час для всього світу повідомити Америці деякі неприємні новини. Інші країни не платитимуть за захоплення Іраку Америкою. Сполучені Штати мають ясно дати зрозуміти, що вони планують вивести своїх солдатів швидко і повністю. Більше того, Сполучені Штати мають припинити викидати так багато грошей на військові витрати та спрямувати свої зусилля на надання допомоги найбіднішим людям світу. Це — фінансове зусилля, до якого світ може й повинен приєднатися.
Джеффрі Д. САКС — професор економіки і директор Інституту землі в Колумбійському університеті.
