Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки 6 жовтня запрошує на прем’єру — виставу «Насмішкувате моє щастя» (Л. Мілюгіна). Із 1966 по 1984 рік постановка з такою назвою вже йшла на київській сцені, майже два десятиріччя збираючи незмінні аншлаги. У цьому сезоні лесинківці вирішили по-новому прочитати цю цікаву п’єсу, хоча над виставою працювала стара команда: сценограф Давид Боровський (Москва), режисер Михайло Резникович, у ролі Чехова — В’ячеслав Єзепов (нині актор Московського малого театру), Кніппер-Чехова — Лариса Кадочникова, брата письменника Олександра грає Микола Рушковський. Є і новачки — Наталя Доля та Ірина Новак, які по черзі грають Ліку Мізинову. Дана стаття художнього керівника Російської драми, з якою ми знайомимо читачів «Дня», присвячена Чехову, спроба розгадати таємницю особистості письменника, його драматургію. Роздуми Михайла Юрійовича про життя, час і театр.
Антон Павлович Чехов відкрився для мене у своїх листах. Вчитавшись у них, глибше і повніше я усвідомив його великі п’єси, ті болісні драми в них, коли люди п’ють чай, а в цей час розриваються їхні серця — ознака драматургії XX століття. Чехов-оповідач залишився тим самим, що й в отроцтві. Ось Іонич, Бєліков, ось Місюсь, Душечка...
В оповіданнях Чехова звучало саме життя, і я сприймав їх як життя, не більше і не менше. У них відкривалися мені людські слабкості, те, як люди можуть або не можуть кохати, їхня безкорисливість та егоїзм, здатність до самопожертвування або примхлива химерність, здатність співчувати людському стражданню. Я дивувався і обурювався, співчував або залишався байдужим. Але моє життя не перетиналося з героями оповідань Чехова. Ми існували паралельно. Вони були для мене частиною досвіду людства, я його пізнавав — але поза собою...
Інша річ — листи... Прочитав я їх запоєм, не відриваючись, майже випадково, коли мені не було ще тридцяти, і стали вони для мене, без перебільшення, другою Біблією.
У театрі ми тоді, в середині шістдесятих, тільки-тільки приступили до роботи над «Насмішкуватим моїм щастям», — виставою, в основу якої лягло листування Антона Павловича з Ольгою Кніппер, братом Олександром, Лікою Мізиновою, Максимом Горьким.
Листи Чехова примусили і більш уважно, і більш скептично вдивитися в життя і в самого себе, задуматися: хто ж я — в безкорисному, егоїстичному, жахливому?.. Чи щедрий я душевно?.. І якою мірою?.. Чеховські листи та його записники допомогли краще зрозуміти життя, людей, професію, творчість і... себе, і що є добро і зло, і що є етичне й аморальне.
Я усвідомив — тоді це стало для мене відкриттям, — що чоловік за тисячоліття мало змінився: «те ж вічне крутіння білки в тому ж старому, не підновленому колесі» — думка І.С. Тургенєва.
«Я не можу працювати не від утоми і навіть не від бідності — чуєш і читаєш безперервно брехню, і брехню дрібну. У Москві немає жодної щирої людини, яка говорить правду...» Написано брату Олександру сто двадцять років тому. Особливо вразили мене слова про Москву і правду. Я наївно вважав, що удавання, фальш, брехня, нахабство, тупість, безсердечність різного роду чиновників — від влади, від преси — виключно доля нашого тогочасного нещасного режиму, і апогею вони досягли в ті роки. Виявилося — ні.
Значить, і тоді, у вісімдесяті роки тепер вже позаминулого сторіччя, брехня і безсовісність у тому середовищі, що оточувало Чехова — а значить, передусім, у газетній журналістиці, — були нормою. «Брехня ображає і доводить до етичної блювоти від перенасичення вульгарністю...»
Стикаючись на різних рівнях із представниками державної машини, впадаючи у відчай від неможливості пробити тупу стіну відсталості та байдужості, я, тридцятирічний, не зміг висловити свої відчуття. Виявляється, їх давним- давно висловив Чехов. «Невже наша молодість пропала ні за гріш?.. Невже доля не стане до нас милосерднішою?..»
Але і я в шістдесят восьмому міг це сказати: вже усунули видатного режисера А.В. Ефроса від театру, ним створеного, — «Ленкому», примусили піти з Театру Станіславського Б.А. Львова-Анохіна, Юрій Любимов тремтячими пальцями перебирав листочки свого виступу-заяви на зборах творчої інтелігенції Москви — він боявся сказати зайве слово — його також знімали, а наші танки вже стояли в центрі Праги.
Виявилося, біль Чехова був моїм болем, його відчай відгукувався в моїй душі, і тільки тоді я усвідомив смисл пророчих слів Ніни Зарічної з «Чайки»: «Неси свій хрест і віруй!» Неси, всупереч горю, біді, несправедливості, неси, коли тобі затискають рот, як затисли його в ті роки Олександру Вампілову — за життя він не побачив у Москві жодної зі своїх грандіозних, що залишилися в золотому запасі російської драматургії другої половини XX століття, п’єс, неси, коли не дають ставити, як нам не давали ставити, говорити зі сцени про те, що наболіло, неси, тобто працюй, трудися всупереч обставинам, чини опір середовищу і віруй, що в тому, що ти робиш, є смисл.
Листи Чехова відкрили, як, по суті, небагато знав я про природу людини, про її психологію, хоча вже кілька років ставив вистави, як легковажно і приблизно часом судив про театр, про людей театру.
У той час я вже зіткнувся з першою особистою серйозною несправедливістю — розгромну, зубодробильну статтю-донос про мою виставу «Сповідь молодої людини» за романом Ф.М. Достоєвського «Підліток» опублікувала «Московская правда», мимохідь знищивши виставу, роботу артистів, найталановитішу сценографію Давида Боровського — нині ескіз цієї декорації можна побачити в музеї Федора Михайловича Достоєвського в Санкт-Петербурзі... Це був удар нижче пояса, і якби не заступництво відомого дослідника творчості Достоєвського Валерія Яковича Кирпотіна, виставу було б знято з репертуару. А в пам’яті моїй дзвеніли рядки з листа Чехова Кніппер із приводу розгрому, вчиненого петербурзькими критиками Художньому театру: «Не читай газет, а то зовсім зачахнеш. Це звіринець. Це зграя голодних, що кусають один одного за хвости, шакалів. Це біс знає що... Нічого, згодом звикнеш...»
Але ні Чехов не міг звикнути до цього торжествуючого шабашу войовничої посередності («Три сестри» і «Дядя Ваня» — «бліда неміч... несміливо... рідко, слабко, боязко... Чехов — поет незрілих, напівзадушених бажань, які знаходяться під владою ідеї нікчемності... Ниття їх (героїв) для нас стає нестерпним, а часом просто відштовхуючим...»), ні Кніппер («її Маша — безпринципна, чуттєва баринька, незважаючи на все її ниття...»), та й мені, чесно кажучи, звикання давалося важко: все одно вібруєш, як вібрує від явно тенденційно-несправедливої критики кожен, хто чесно хоче щось зробити у своїй справі, затративши на цю справу максимум душевних і фізичних сил. Не втішало навіть розуміння того, що це було і до мене, і буде після...
З іншого боку, знання того, як шельмували Чехова (знову не можу втриматися від прикладів: «П’єса «Чайка» справляє враження жабки, яка прагне роздутися у вола... З усіх поглядів — ідейного, літературного і сценічного — п’єса абсолютно безглузда, вимучена... У ній все первісно, примітивно, потворно і безглуздо»), — трохи загартовувало: «Неси свій хрест і віруй...» На жаль, і нині планка волаючої вседозволеності та некомпетентність деяких газетних публікацій так само низька. Дійсно, «замість знань — нахабство і зарозумілість...» Рядки з іншого, не менш гіркого листа Антона Павловича.
Чехов став мені близький і дорогий, зрозумілий і відчутний, тому що думки його викликають безодню емоційних асоціацій із тим, що нині здійснюється у нас на очах, вдома, в наших рідних стінах. Приголомшливе відкриття, і водночас так просто — виявляється, він свого часу пережив багато що з того, що переживаємо — проживаємо — ми зараз.
Листи Чехова примушували тверезіти, більш пильно вдивлятися в реалії життя, у вчинки тих, хто тебе щодня оточує, з ким спілкуєшся, від кого залежиш... «Я не вірю в нашу інтелігенцію, лицемірну, фальшиву, істеричну, невиховану, ліниву, не вірю навіть тоді, коли вона страждає і скаржиться, бо її гнобитель виходить з її ж надр... Я бачу порятунок в окремих особистостях...»
Сказано безпощадно різко. Спочатку думка приголомшує і... примушує задуматися. Коли згадуєш, як блискучі, «найпередовіші» представники теперішньої нашої інтелігенції роки й роки втрачали на те, аби проштовхувати свої вистави — «ленініана» — на державну премію, а потім, в інші часи, в прямому ефірі на телебаченні спалювали свій партійний квиток і далі, через певний час, знову ж прилюдно, каялися в цьому, — мимоволі переконуєшся в істинності чеховських слів. У них застереження кожному, хто прираховує себе до цього прошарку суспільства. Можливо, не зайвим буде всім, хто вважає себе інтелігентом, хоч зрідка співвідносити свої вчинки з безпощадними чеховськими прикметниками.
До речі, схожі думки про інтелігенцію можна знайти у Горького. Практично їм присвячена вся його п’єса «Дачники». Я ставив її в молодості у Києві — там чудово грали істеричних лицемірів, що вибилися в інтелігенцію, Ю.М. Мажуга, М.М. Рушковський, А.Г. Решетников. Тільки пізніше я замислився, чому з усієї російської класики, (коли директор театру Леонід Тимофійович Куропатенко попросив мене подумати про неї) я назвав «Дачників». Може, у мене виникли асоціації з моїм навчанням у Ленінграді, з постановкою переддипломної вистави в Москві, де я вдосталь надивився і відчув на собі нещиру, лицемірну елегантність тих, із ким доводилося стикатися по життю. Їхні вчинки були для мене відкриттям — ніби все так інтелігентно, і все так фальшиво...
Окремі листи із Сахаліну. «... Я бачив усе. Я вставав щодня о шостій ранку, зробив перепис усього сахалінського населення, говорив із кожним. Бачив покарання батогами, після чого мені ночі три чи чотири снився кат і огидна кобила, розмовляв із прикутими до тачок...»
Хто ще з російських письменників здійснив такий, без перебільшення, безприкладний подвиг, відправившись на Сахалін, який, за висловом О. Суворіна, «нікому не потрібен і ні для кого не цікавий», — адже так вважав багато хто, — відправившись після шести років весняного кровохаркання — сухот, які розпочалися — не афішуючи поїздку, не створюючи навколо неї галасу... Вдумаємося: перетнути всю Росію, трохи не потонути, переправляючись на човні через крижану Том, вставати о шостій ранку і — одному! — зробити перепис всього населення Сахаліну?.. Можливо, це було етичним очищенням після атмосфери загальної журналістської фальші в Москві?..
«Люди тут гарні. Боже мій, яка багата Росія на гарний люд. Якби не чиновники, що псують селян і засланих, то Сибір був би найбагатшою і щасливою землею...»
Після цієї поїздки подвійно гірко було Чехову читати про те, що він поет присмеркових настроїв, сірих і невеселих людей, «рабів і рабинь свого кохання, своєї вульгарності та ліні, своєї жадібності до благ землі», читати: «... пану Чехову однаково, що людина, що її тінь, що дзвоники, що самовбивці...»
Очевидно, в усі часи драматичною є доля будь-якої чесної, освіченої людини в Росії. Принаймні, такий напрошується висновок, коли перечитуєш листи Чехова, замислюєшся над його долею, фіксуючи те, що щодня здійснюється на наших очах.
Хто ще в особистому листуванні міг так написати про свій громадянський біль: «Гарний Божий світ. Одне тільки недобре — ми... Ми, кажуть і пишуть в газетах, любимо нашу велику батьківщину. Але в чому виражається ця любов?.. Замість знань — нахабство і зарозумілість. Замість праці — лінь і свинство. Справедливості немає...» І як делікатно він пише — зазначте, не ВИ, не ВОНИ, а МИ...
Завершується весь сахалінський період коротким сумним висновком: «Самолюбство і зарозумілість у нас європейські, а вчинки — азіатські...»
Але навіть Чехову, при всьому його критичному ставленні до влади в Росії, не могло і в страшному сні привидітися, що губернатор Чукотки може за сотні мільйонів доларів купити англійський футбольний клуб, замість того, щоб вкласти ці гроші в економіку своєї країни.
Прочитати листи Чехова варто хоча б для того, щоб познайомитися з його вчинками, бо ніщо так не говорить про особистість людини, як її вчинки. Чехов відмовився від звання почесного академіка на знак протесту проти того, що імператор Микола II, прикриваючись думкою академіків — жахливо знайомий мотив, — не затвердив обрання Горького почесним академіком. Пояснення Чехова просте, ясне і природне: «...Я поздоровляв сердечно (маючи на увазі поздоровлення, яке він надіслав Горькому після його обрання — М.Р. ) І я ж визнав вибори недійсними. Така суперечність не укладається в моїй свідомості. Примирити з ним свою совість я не зміг...» З усіх російських академіків ще тільки В.Г. Короленко зважився на такий крок. Дискусій на політичні теми про майбутній устрій Росії Антон Павлович уникав. Тільки раз, по- моєму, в листі до Суворіна, він зазначив із приводу можливих виборів до Державної думи, тобто до російського парламенту: «Хочуть багато, але здібних знайти нелегко. Говорити у нас уміють». Згадується наш парламент...
Зараз досить відомий заклик Чехова в листі до брата Миколи: по краплині видавлювати із себе раба. Але тоді, в кінці шістдесятих років уже минулого століття, коли духовне рабство в країні було нормою, слова ці і зачіпали, і розбурхували.
Ось поради, які давав сімнадцятилітній Антон Павлович молодшому брату Михайлу — йому було дванадцять років: «...Нікчемність свою усвідомлюй... перед Богом, мабуть, перед розумом, красою, природою, але не перед людьми, серед людей потрібно усвідомлювати свою гідність. Адже ти не шахрай, чесна людина?..»
Прості слова ці тоді ще запали в моє серце, але як же непросто усвідомлювати свою гідність, відчувати її, слідувати їй у вчинках, коли щодня доводилося змирятися, і, щонайбільше, мовчати, зустрічаючись із партійною демагогією і брехнею. Як складно примусити себе не йти на компроміс зі своєю совістю, ризикуючи втратити роботу, як непросто виробити для себе ту планку, ту ватерлінію у взаємовідносинах із владою, нижче якої не слід опускатися.
Я аж ніяк не герой, і всі ми тоді йшли на компроміси — без них було не вижити, але все-таки я не зміг, відмовився ставити графоманські опуси — «Есть такая партия!» І. Рачади й «Хозяйка» М. Гараєвої. Відмовився тому, що душа не сприймала, навалювалося отупіння, тому що все одно нічого путнього з цього б не вийшло. Читаючи хорошу п’єсу, переживаєш приплив творчих сил, читаючи бездарну — раптом чомусь відчуваєш власну бездарність, і нічого не можеш вигадати... Хто на мене вплинув тоді?.. Можливо, й Чехов, і його листи... Можливо... Гарних сучасних п’єс мало, поганих — безліч, і хочеться їх оминути. «...На одного розумного припадає тисяча дурних, на одне розумне слово припадає тисяча дурних, і ця тисяча заглушає...» А от як зладити з собою, щоб не заглушала, як боротися проти течії — це вже кожний вирішує за себе.
Листи Чехова можна перечитувати постійно й завжди знаходити не просто щось нове, а те нове, що особливо дзвінко звучить сьогодні.
«...Якби тепер раптом ми здобули свободу, про яку ми так багато говоримо, коли гриземо один одного, то попервах ми не знали б, що з нею робити, й витрачали б її лише на те, щоб викривати один одного в газетах у шпигунстві й пристрасті до карбованця й залякувати суспільство запевненнями, що в нас немає ні людей, ні науки, ні літератури, нічого, нічого!.. І... перш ніж засяє зоря нового життя, ми перетворимося на злих стариганів і перші з ненавистю відвернемося від цієї зорі й пожбуримо в неї наклеп».
Здається, що це написане сьогодні, разюча анатомія національного характеру — про сьогоднішній стан суспільства. Прочитавши це вперше, відчуваєш, гадаю, певне заціпеніння, а потім хочеться закричати: «Так! Так! Це про нас! Як правильно! І як точно!» Важко уявити, що Чехов більш як століття тому, спостерігаючи характери й стосунки людей, міг так пророче бачити майбутнє. Проте це так. Ми й гриземо один одного, й не знаємо, що робити із цією свободою. Ми її здобули. Але виявилося, що свобода, відірвана від моральності, доброго серця, справжньої інтелігентності, стає страшною, злою істотою, обертається на фарс, дешевий балаган. Ми, дійсно, викриваємо — багато хто багатьох, і теревенимо, теревенимо... Важко уявити, що цим думкам понад сто років.
Цікаво, ті, хто має реальні важелі влади, чи читали вони листи Чехова?.. Чи замислювалися над ними?.. Чи робили висновки?.. Вже вкотре ми найболючіші проблеми, що ставить перед нам час, залишаємо наступним поколінням. Знову після нас хоч потоп?! Мені на все життя запам’яталися прості слова з листа Чехова, але як непросто їх реалізувати: «Бажання служити загальному благу має стати нагальною потребою душі, передумова й особистого щастя...» У цій фразі, як на мене, головне слово — МАЄ, тобто цього бажання поки немає, але воно має — Чехов хоче — з’явитися в майбутньому.
Як виховати цю обов’язкову для громадянина потребу душі?.. Як зробити так, щоб люди серйозно, щиро й безкорисливо замислилися хоча б про свою землю, про справу, якій служать?.. Можна, звісно, відмахнутися, припустити, що Чехов — романтик (це Чехов!), що природа людини за своєю суттю егоїстична, що ego — було, є й буде неодмінно на першому місці. Так, напевно. Але є-таки межа?.. Чехов страждав тому, що ці суто людські риси служіння загальному благу не виховуються суспільством, устроєм. Але якщо суспільству, устрою це не потрібно, якщо це не стало постійною, головною турботою тих, хто відповідає за стан людських душ, то, можливо, варто — пропонував Чехов — вихованням душі зайнятися кожному окремо. Хтось прочитав і дослухався до його заклику. У когось ця ПОТРЕБА жила в душі природно, не дозволяла душі байдикувати. Хтось від цього заклику іронічно відмахнувся. Невже «завжди так було на світі...» — пророча фраза Ф.М. Достоєвського і є тією константою, від якої людству відійти не вдасться?.. І Чехов знав це?..
Адже навіть Ліка, розумна, витончена, совісна Ліка Мізинова — кореспондентка Чехова, його захоплення, можливо, кохання — могла дивним чином не реагувати на найгостріші громадські події тих років: смерть Олександра III, початок процесу Дрейфуса, вбивство французького президента Карно, коли всі друковані періодичні видання світу в статтях і портретах мало не волали про це...
У листуванні Чехова мені наприкінці шістдесятих, тобто в молодості, відкрилася приголомшлива байдужість більшості людей до всього, що особисто їх у цю мить не стосується. Чехов допоміг мені дуже чітко усвідомити й іншу страшну думку Федора Михайловича: «Чи світу провалитися, чи мені чай пити...»
Листи Чехова обпалюють гострим людським болем. Вони допомогли мені зрозуміти в людських стосунках те, про що я раніше навіть не підозрював: «Кохати неодмінно чистих — це егоїзм. Шукати в жінці те, чого в мені немає, — це не кохання, а обожнювання». Коментарі до цих двох рядків можуть вмістити не одну історію стосунків чоловіка й жінки. Або ось іще: «Кохання — залишок чогось, що вироджується, колись величезного, або частина того, що в майбутньому розвинеться в щось величезне. А нині воно не задовольняє. Дає набагато менше, ніж очікуєш...»
Якщо замислитися, ці слова, записані лише для себе, багато чого пояснюють щодо самотності письменника. Темою самотності буквально просякнуті листи Чехова. Тут не лише фізична самотність у Ялті. Він гостро відчував свою самотність у світі людей, можливо, тому, що добре їх знав. Його втомлювала каламутна піна людської вульгарності, ярмарок пихатості — всього цього в житті й навколо письменника було аж занадто — критична маса, й не вдасться відгородитися, й марно зводити мур — усе одно дістануть. «Учора були гості. Приходила начальниця гімназії, як завжди сиділа довго й обурювалася нелюдськістю гостей, які сидять надто довго. Коли вона пішла, я майже серйозно думав покінчити життя самогубством... П’єса проситься на папір, але щойно я беру аркуш, відчиняються двері й вповзає яке- небудь рило...» Він потерпав не лише від отруйних стріл газетярів, а й від лицемірних, брехливих, піднесених на котурнах похвал, з претензіями, прикрасами й гіперболами: «Мене щохвилини б’ють по обличчю добрими словами».
Гіркий запис, що став відомим навіть близьким Антона Павловича лише після його смерті: «Як я лежатиму в могилі сам, так, власне, я й живу самотній». І це при тому хороводі жінок, журналістів, акторів, видавців, та й просто численних знайомих, що кружляв довкола нього. Може, тому що «мене маленького так мало пестили». Адже всі ми родом з дитинства.
А поряд, у записниках, гумор Чехова, сумний, іронічний, веселий: «Ви повинні мати пристойних, добре вдягнутих дітей, а ваші діти — хороші квартири й дітей, а їхні діти — також дітей і хороші квартири... А задля чого це?.. А біс його зна... У Пермі всі візники схожі на Добролюбова».
Якось у листі О.Л. Кніппер назвала його надлюдиною. Листа у відповідь Чехов підписує: «Твоя надлюдина, що часто бігає в надватерклозет». Хоча це аж ніяк не тема для жартів у людини, яка страждає на туберкульоз не тільки легень, а й кишковика.
Чеховські листи допомогли мені зрозуміти, можливо, головне в його п’єсах — перпендикулярність, тобто невідповідність значення фрази й слова, вимовленого героєм, його почуттям.
Колись, на другому курсі інституту, наш вчитель Георгій Олександрович Товстоногов застерігав нас не довіряти тексту хороших п’єс. «Там, за текстом, —казав він, — сховане зовсім інше, часто протилежне». І наводив як приклад Ніну Заречну. Вона в останній дії «Чайки» говорить, що щаслива, грає з насолодою, із захватом... А вона геть не щаслива, й на сцені їй важко, кар’єра артистки не відбулася...
Я запам’ятав слова вчителя, але зрозумів їх справжнє значення набагато пізніше. Допомогли листи Чехова. Тому в «Трьох сестрах» не можна вірити Чебутикіну. Він, повідомляючи про смерть Тузенбаха, повторює: «Чи не байдуже, чи не байдуже...» А пізніше: «Байдуже...» Йому аж ніяк не байдуже. Ця смерть перевернула його душу, але вираження відчаю — словесне вираження — у чеховських героїв особливе. Вони приховують біль душі, ховають почуття, сильні, глибинні. У цьому полягає одна з таємниць драматургії Чехова, що чудово розумів Анатолій Ефрос, коли ставив «Трьох сестер» у Театрі на Малій Бронній.
У драмах Чехова «мовчання серця», тобто суху констатацію життєвих явищ, те, чим докоряли йому сучасники, могли вбачити люди недалекі й обмежені. Між рядків тексту його п’єси насичені потужними електричними розрядами найсильніших людських пристрастей і конфліктів. Весь рух драми перенесено всередину героя. Талант тих, хто береться ставити й грати Чехова, в тому й полягає, щоб вгадати, роздивитися це вирування життя у формах самого життя і втілити театральними засобами. Від режисера вони вимагають правильного, точного, докладного розбору, тобто проникнення в таємниці людських душ, в найпотаємніші імпульси бажань. Грати їх з успіхом можуть лише яскраві акторські індивідуальності, передусім зламавши сталість амплуа, тому що головне в його драмах — не сюжети, а життя, захоплене зненацька. «У житті немає сюжетів, у ньому все переплетене — глибоке з дрібним, велике з мізерним, трагічне зі смішним».
Листи Чехова допомогли мені усвідомити, відчути головну особливість його п’єс. У них особливо важливими є не фабула, не сюжет, навіть не вчинки героїв, а те, що стоїть за вчинками, — архіпелаг постійно пульсуючого в потоці життя, захопленого зненацька вразливого й нерозривного людського «я», тобто душі.
Де народжується наша душа?.. Куди вона зникає, таємнича й загадкова, не підвладна ні простору, ні часу? І як її виразити на сцені без слів?.. Слова — лише пунктир. У кожному його слові я почав уловлювати почуття. І це почуття пульсує, дихає. Воно гаряче. Це відчуття з’явилося не відразу. Але тепер, коли воно є, повторюю, я дедалі більше замислююся: як виразити засобами театру його почуття, вкладене в слово?.. Через що?..
Чехов змусив мене переусвідомити відому формулу: «Стислість — сестра таланту». Він писав про прозу: «Треба мати не тільки талант писати, а й талант скорочувати». Так само можна віднести це й до театру, до народження вистави. На випуску в режисера обов’язково має з’явитися почуття цілого, й заради цього цілого варто жертвувати окремими деталями, хоч би якими цікавими вони не були самі по собі. Тут потрібна безпощадність. Рука повинна, зобов’язана піднятися навіть на найтаємніше з вигаданого, якщо воно порушує внутрішню гармонію вистави, її строгу стрімкість, легкість, летючість. У не-до-мов-ках завжди криється певна таємниця принаджування читача, глядача. Чехов знав секрет цієї таємниці й, на мою думку, гостріше за своїх сучасників, навіть найталановитіших, відчував психологію людини XX століття.
Чеховські листи унікальні. Адресовані одній конкретній особі, коли їх читаєш, з’являється приголомшливий ефект звернення особисто до тебе. Здається, Чехов розмовляє з тобою тет-а-тет, довіряє лише тобі щось своє, таємне, інтимне, й твоя душа вдячно відкривається назустріч.
Я часто перечитував його останні листи з Баденвейлера. Йому було зле. Він вмирав. І чудово розумів, що вмирає. Але писав своїм близьким, що почувається добре, все краще й краще: «Я видужую, навіть зовсім уже видужав. Здоров’я входить у мене не золотниками, а пудами». Приклад високої людської делікатності: не хоче викликати у своїх близьких негативних емоцій, не нав’язує оточуючим ні своїх турбот, ні бід, ні проблем, дбає про них.
Чехова завжди відштовхували люди, які думають лише про себе, помічають лише чужий успіх і свій неуспіх, а там хоч трава не рости. «Хто не вміє бути слугою, тому не можна дозволяти бути паном; хто не вміє радіти чужим успіхам, той не переймається проблемами громадського життя й тому не можна давати в руки громадську справу». Він написав це зовсім молодим, 1888 року, в листі до О.М. Плєщеєва.
Скільки людей рвуться сьогодні до влади, маючи лише свій особистий інтерес, прагнучи пристосувати громадську справу для задоволення лише своїх амбіцій, а часом і своєї кишені...
Чехов писав свої листи не для друку. Він і гадки не мав, що їх видадуть, що ними зачитуватимуться мільйони людей. Невдовзі після його смерті рідні видали шість томів його листів. С. Рахманінов писав: «Читаю листи Чехова. Прочитав уже чотири томи й з жахом думаю, що їх залишилося дише два». Ці листи увійшли до скарбнички духовного надбання людства й зайняли там своє законне місце. Час довів: епістолярний доробок Чехова є не менш значущим, ніж його твори. Його листи є посланням світу. Добра порада. Застереження... Й кожний розпорядиться цим рідкісним духовним багатством, як зможе.
Дуже шкода, що за життя А.П. Чехов не почув навіть малої частки тих добрих слів про себе, про те, що і як він писав, які лавиною покотилися після його смерті.
Михайло РЕЗНИКОВИЧ, генеральний директор — художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки
