Уперше відчуття після фотовиставки «Дня» не чорно-біле, тобто контрастне, а кольорове. Й у прямому, й переносному значенні. Якщо судити про розмаїття та об’ємність образів, спійманих фотооб’єктивом, то, скоріше, ця виставка нагадує художню галерею. На другий план відійшли соціальність і політика. Це відзначило чимало гостей і відвідувачів V фотофоруму «Дня» (опис самого свята читайте в номері «Дня» за 23 вересня).
З’явилися роботи, не пов’язані безпосередньо в часом. Ця виставка відображала більше не цьогохвилинні риси буття України, що було б логічніше для щоденної газети, а, хоч як це парадоксально, набагато глибші речі, що стоять поза часовими рамками. Це, безумовно, якісно новий рівень. Фотороботи все більше почали «перетікати» в живопис...
Сім’я від малого до старого розташувалася в полі. Природне тло «рифмується» з їхніми рухами, й разом вони викликають у глядача відчуття гармонії та спокою («Поема про поле»). Така сцена могла відбуватися й двісті років тому. Або через двісті років.
Крім поетичного настрою, багато фотокартин випромінювали гумор і позитивну експресію.
Дівчина з натовпу щось емоційно кричить твердокамінному, наче брила льоду, постовому. Видно, ще трохи — й лід розтане («Потанцюємо»). Чоловік розстилає килимову доріжку перед приїздом начальства. Він нагнувся біля її краю в стартовій позиції легкоатлета («Низький старт»). Старт на дистанцію завдовжки з кар’єру!
Гумористичними барвами просякнута фотографія, де троє селян відпочивають біля пам’ятника першому трактору («Без коня»). Єсенінські страждання з цього приводу в двадцяті викликали біль, зараз — усмішку.
Сільські дівчата плескаються в бочці з молоком («Клеопатри»). Шкіра, напевно, після цієї косметичної процедури буде ніжнішою, ніж у коханки Юлія Цезаря й Антонія...
Стався перехід від гострих соціальних знімків минулих років, на зразок того, де хлопчик збирає картон на звалищі («Крок у бізнес») — до цілком щасливих малюків, які кумедно перелазять через паркан, та так, що штанці не витримали навантаження («Висока напруга»).
«Свята простота», «Женька» — сонячні дитячі портрети. Вони не потребують жодних пояснень. Ти просто не можеш не посміхнутися, дивлячись на дівчинку, яка весело розгойдується догори ногами!
Навіть такий важкий кризовий момент, як березневі заворушення 2001-го, відображено лірично: бабуся крізь дірочку в омонівському щиті розмовляє з міліціонером («Момент консультації»).
Призові роботи «Чому ми не в Євросоюзі?» та «Полювання на «тіньовиків» — в комедійній формі відображає соціально-економічні зрушення в суспільстві. Але загальну тенденцію ювілейної виставки, скоріше, відобразила «Приватна територія», де двоє молодих людей лежать під парасолькою на футбольному полі, не звертаючи уваги на проливний дощ. Приватні справи дорожчі за «загальні». Отже, ми загалом стаємо НОРМАЛЬНІШИМИ.
Саме відкриття виставки й нагородження переможців було заходом масштабним, з величезною кількістю віп-персон (якщо вам не пощастило туди потрапити, ви можете судити про нього з яскравих репортажних знімків), радісним, але дуже багатолюдним і гучним. Там можна було поговорити з багатьма зірками журналістики, політики й мистецтва. Але якщо ви хочете щільніше поспілкуватися із самими творами (таких блискучих майстрів, як Марків, Лазаренко, Старостенко, Медзик, Синиця, Шевчук та інших), наша порада — сходіть у галерею (Будинок художника, Львівська площа, 5) у будь-який зручний для вас день (крім вівторка), вхід безкоштовний. І в тиші ви відчуєте всю ту чарівливість (див. вище), яку випромінюють їхні по-справжньому талановиті роботи.
Клара ГУДЗИК, журналіст газети «День»:
— Чимало експонатів цьогорічної традиційної фотовиставки газети «День» можна без сумнівів віднести до образотворчого мистецтва — вони дійсно творять образ сучасної людини, показують нам у лаконічній формі наше власне життя. Заради цього у публіцистиці й навіть в літературі необхідно буває написати десятки й десятки сторінок. А тут — достатньо одного погляду і тебе пронизує відчуття краси або драми життя, почуття обурення чи симпатії.
За змістом нова експозиція дуже демократична — це не хіп-парад супермоделей, не картинки «красивого життя», не скандальні герої вищого товариства або естради. Це «тільки» той світ, де живемо: село, з якого багато хто з нас вийшов; молодість і старість («Золоте весілля» Бориса Корпусенка), проблеми спілкування і виживання, часто — заклик до милосердя («Між людей» Анатолія Медзика). На виставці представлені люди різного віку — від дитини («Залізна» леді» Леоніда Бакки) до дуже старих людей («Дав би Бог здоров’я» Людмили Зубко) і вся гама почуттів — щастя, радість, смуток за минулим («Балерини Київської опери» Володимира Гонтара), глибоке горе. Особливою нотою бринить тема самотності людини («Скрипаль» Анатолія Похилюка, «Своя земля» Валерія Соловйова). Не забути б природу — обов’язкового й важливого «героя» майже кожної роботи виставки (незрівнянна «Вівці мої, вівці» Богдана Барбіла, «Українська Венеція» Сергія Старостенка). Позитивом, на мiй погляд, є й те, що автори більшості фотографій зробили ставку на зміст, на розповідь, а не на модерн-експресіоністські ефекти чи хитрі ребуси заради епатажу беззахисного глядача.
Важливим для мене є й те, що на виставці експонуються портрети не тільки «натури» — об’єктів зйомок, але також портрети авторів — тих, хто знімав. Бо більшість фотографій є виразним відбитком бачення світу, ставлення до людини, уявлення про красу, і, не в останню чергу, почуття гумору («Скромне українське весілля» Бориса Корпусенка) фотокореспондентів. Кожна робота є знаком, виразом того, як її автор співчуває людській біді, як оцінює сучасні соціальні й політичні («Момент консультацій» Олександра Синиці) протистояння, яке місце в його житті займає природа. Думаю, що нам представили вельми симпатичний збірний автофотопортрет сучасного українського фотокора.
Минулої середи я ще раз відвідала фотовиставку «Дня» в Будинку художника. Там царювала приємна атмосфера музейної зали. Люди неспішно йшли від однiєї фотографії до іншої, часто зупинялися й тихо обговорювали те, що бачили. Раз за разом їхні обличчя освітлювалися добрими посмішками, — не кожен сучасний витвір мистецтва викликає таку реакцію. Мою увагу привернув гурт підлітків, яких водила залою молода жінка з указкою. Вона звертала увагу своєї юної «пастви» на композицію, колорит, «надзавдання» експонатів. Як з’ясувалося, то були учні Художньої студії при Спілці художників України зі своїм викладачем Наталією Борисенко, — наші фотокартини «пішли в молоді люди».
Анатолій БОРСЮК, тележурналіст, «1+1»:
— Мені здалося, що в минулі роки фотографії були жорсткішими. Можливо, більше було неприємних, драматичних подій. А в цьому році більше знімків епохального значення. Завжди цінував фотографію, купував і виписував фотожурнали — які тільки можна було. І можу сказати, що всі роботи з цієї виставки прикрасили б практично будь-який фотожурнал. А багато які з них зайняли б своє місце на міжнародних виставках і анітрохи не випадали б із світового контексту художньої журналістської фотографії.
«День» взагалі тримається осібно у багатьох питаннях. Але, на жаль, це особливої ролі не грає, оскільки у нас слабо сприймаються позитивні приклади. У українських газет і журналів, які використовують фотографію, абсолютно інші художні пристрасті, рівень підготовки і претензії на гарну фотографію. Говорять, що для них головне — фотографія, а художній бік страждає. Це говорить про невимогливість не лише тих, хто ці фотографії пропонує, але й тих, хто ці газети дивиться і задовольняється тим, що там друкується. Я їх теж можу зрозуміти — це йде не стільки від безкультур’я, скільки від того, що немає необхідності друкувати знімки високого художнього рівня.
Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор служби інформації ICTV:
— Україну на фотовиставці побачив краще, ніж вона здається, коли живеш у ній. Тут — це кольорова, весела країна з іронією, з минулим і з майбутнім.
Ніякого надриву не побачив. Надрив — коли живеш у цій країні. Ми відчуваємо надрив часто невиправданий, тому що українці нерідко себе недооцінюють і часто не можуть поставитися до себе з часткою самоіронії.
Тут же, на цій фотовиставці, все це є. Я би міг сказати, що знімки Україну прикрашають, точніше — змивають непотрібне, тимчасове, з чим ми стикаємося в побутовому спілкуванні. Коли немає кумирів, коли люди не бачать красивого, коли люди скаржаться більше, ніж це потрібно, лінуються...
Цій виставці вдалося проникнути в українську душу і побачити її істинну красу.
— А якщо порівняти рівень розвитку газетної фотографії в Україні і в Росії, кому б ви віддали першість?
— Можу сказати, що в Росії дуже серйозно розвинена навіть не газетна, а журнальна фотографія. І оскільки в Росії багато серйозних кольорових журналів, то вони значно впливають на газетну фотографію. Газети вимушені в цій сфері конкурувати з журналами. Якщо ви подивитеся фотографії в «Комерсанті», у «Відомостях», у «Профілі» — це світовий клас!
А в Україні дуже мало інтелектуальних респектабельних газет, видань — їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Катастрофічно не вистачає конкуренції на цьому полі. «День» — один із першопроходців у цьому напрямі і, безумовно, — лідер по фотографіях. З ряду причин у Росії преса — активна, гостра. Це стосується і фотографії. І я віддаю першість Росії. Не тому, що я росіянин, а тому, що в цьому легко пересвідчитися, передивившись московські видання. Вони, повторюся, світового класу, вони конвертовані. Тут менший фоторинок, і Україна вариться у своїх проблемах. Тематика обмежена українським. А Росія — на іншому витку глобалізації, бере участь у світовому культурному обміні. Тут поки це, м’яко кажучи, не завжди відчувається. Але, впевнений, через 2-3-4 роки все зміниться.
Якщо говорити про побажання, то Україна повинна відчувати себе більш активно «в контексті». З’являються цікаві роботи, але вони дуже локальні. Наприклад, фото «Чому ми не в Євросоюзі?», де люди сидять на газовій трубі, відпочиваючи явно не в обідню перерву. Цей гумор зрозумілий, швидше, українцям. І важко цей жарт зробити європейським. Хотілося б бачити Україну на іншій траєкторії, але нинішню фазу також треба пройти. І те, що «День» робить для газетної журналістики, робить честь газеті й тим, хто працює над нею, і тим, хто її надихає.
Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор телекомпанії «Гравіс»:
— Думаю, що на фото, виставку з яких влаштувала газета «День», Україна виглядає такою, якою ми її бачимо щодня. Однак погляд фотокореспондента відрізняється від погляду звичайної людини. І саме тим, що фотограф уміє вхопити віддзеркалення, можливо, не лише сьогоднішньої миті, а й сьогоднішньої епохи. І мені дуже приємно, що газета «День» в черговий раз мене порадувала. Я кожного року буваю на її фотовиставках, і кожного року мої враження від них надзвичайно приємні. Бо тут можна посміхнутися, пригадати якісь сумні моменти, побачити якихось політиків у незвичних, не щоденних ракурсах. І дуже приємно за наших фотографів: вони у нас «класні» і вміють вхопити саме той момент, через який ми відкриваємо якісь філософські горизонти, усвідомлюємо себе і розуміємо свою країну. Коли я прийшла на виставку, то одразу ж отримала пропозицію визначити кращу з розміщених на ній фотографій. Якби можна було відібрати хоча б десять фоторобіт! Адже кожна з них по-своєму оригінальна, дуже багато — справді першокласних. Наприклад, фото під назвою «Приватна територія» (Миколи Лазаренко, «День». — Ред. ) — це дуже класний, не постановочний знімок, це шматочок життя, який упіймав фотограф і подарував завдяки цьому фото усім нам момент, яким ми всі живемо сьогодні. Спасибі газеті «День», що вона влаштовує такі фотовиставки, де представлені роботи не лише її фотокорів, а й фотомайстрів усієї України.
Ігор ПАВЛЮЧЕНКО, Фонд національно-культурних ініціатив імені М. Яковченка, (м. Прилуки):
— По-перше, те, що я побачив на фотовиставці, — це мистецтво. Хоча є безліч дискусій на тему «Чи є фотографія мистецтвом?», я можу сказати — так, є. Бо коли відвідуєш таку виставку, яку зробила газета «День», то не залишається ніяких сумнівів. Я справді помітив, що фотографія — це вікно у світ. І вона допомагає побачити нашу Україну такою, якою ми її, можливо, й не бачимо у нашій повсякденній суєті. Це зупинені миттєвості з життя нашої країни. Враження від фотовиставки — позитивні. Я вперше побував на дні народження газети, але мені вже вдалося поспілкуватися з її творчим колективом. І я бачу, що найбільша цінність газети — це люди, які в ній працюють. Кожен із них є особистістю. Я сподіваюся, що спілкування з авторами газети перейде в практичну площину. Так, наприклад, у книзі «Україна Incognita» є нарис Володимира Панченка «Загадковий Костомаров». Отже, ця постать газеті не байдужа. Я саме з тих країв, де знаходиться село Дідівці і будинок Костомарова. Цей будинок нині у дуже занедбаному стані. І думаю, що саме за допомогою газети «День» справу його реставрації і створення меморіального музею вдасться зрушити з мертвої точки. Створення газетою таких фотовиставок, видання книг говорить про те, що це газета — європейського рівня. Вона не чекає, вона сама йде до читача. Сьогодні є таке модне словосполучення «інтерактивний проект», що означає пошук свого читача, пробудження його до дії, мислення. Воно стосується саме газети «День», читачі якої, безперечно, є мислячими людьми.
Володимир ОСЕЛЕДЧИК, генеральний продюсер «Студії «1+1»:
— Приходиш на день народження газети «День» і бачиш паралельну реальність. Вона начебто і та; так, це наше життя. І все ж воно трошки інше. Яскравіше, дзвінкіше, сильніше — і в негативних, і в позитивних емоціях. Те, що вирізняє завжди хорошу фотографію. Ти бачиш світ гостріше. За цю гостроту я цю традицію фотовиставок дуже люблю.
Для мене культура фотографії цінна, оскільки я виріс із документального кіно. Не помилюся, якщо скажу, що справжні фотографії тільки в «Дні» й бачу. Не так багато читаю газет в Україні і культуру фотографії спостерігаю лише в одній газеті в цій країні.
