Станція Єсень за Чопом. У мені прокинувся Єсенін. Я взявся за ручку. А ще перед тим — за голівку півторалітрової пляшки з мінералкою. Я то відкручував, то закручував її, а вона відповідала вибухами бульок із дна, де їх перед тим немовби і не було... Так і людині, коли думок ніби нема, а життя почне то прикручувати, то відкручувати, то, аж геть наглухо, закручувати кисень — то мислі з’являються.
Гм...
Хіба думки — вуглекислий газ, як у мінеральній воді?
Вони з’являються при перекриванні кисню?
Знаєте, я точно не знаю. Але це, мабуть, так.
Провідник хоче перекрити мені кисень запитанням:
— Чи берете ви постіль за шість гривень?
Він молодий, пітний і переконаний, що я скажу: «Ні».
— Так, — говорю я.
Перекривання кисню не відбувається. Думок у моїй голові немає Поїзд коливається, тягне на сон. А щоб не заснути — я їм сметану «Президент».
Таке «президентське» правління подобається всьому моєму організму, поки я не перекриваю кисень собі згадкою, що пластмасова ємкість «Президента», яка хутко спорожніла, коштує 3,30 у вітчизняних умовних одиницях, які просто так до мене не повернуться, а лише в результаті праці, що занадто вперто хоче зробити з мене людину, і забуває в своєму благому пориві про свою низьку оплачуваність.
А хіба я хто?..
Навіщо ця дурна самокритичність?
Менше сметани треба їсти — дурне в голову не буде лізти.
А то ж лізе, як та муха в сарафані та зовсім гола до Єсеніна!
Хороший був хлопець, хоч пив, і цим сплачував податки за насолоду від спілкування з музою.
А смерть, як податковий міліціонер, поглядала на нього, аби не забував платити.
Хай не ображається ніхто, але такий податковий міліціонер загалом-то зайвий.
Як і зайві такі податки!
Біблійні заповіді дають кисень. А чому ж тоді мурують церкви, які треба весь час провітрювати, бо від злої людської думки комусь у них може стати погано?
Від цих же помислів, сконденсованих у незримі хмари, стрясають планету землетруси, мочать повені, сунуться гори і забирають під себе будинки!
Я дивлюсь у купе на чисту воду в пляшці, де вже нема вуглекислого газу.
Там — одні заповіді.
Я їх п’ю.
Їх небагато, але тим не менше — досить.
Я стаю багатим. Мені вже не хочеться душити інших людей.
Лише це моє чуття всередині кинуло в мрійливий лагідний стан групу чоловіків із Батьова, які когось батькували, а зараз, напевно, згадали маму.
Якби ж я навіть не вголос, а внутрішньо, почав зразу ж у відповідь матюкати їх — спокою би не сталося.
То чому ми всі разом ненавидимо це життя. Воно таке хороше — на полях і в лісах різні рослини, чесні звірята, маленько голодні лісники. А начальники («верхи») не виправляються лише тому, що люди («низи») на них сердяться.
Коли би вони всі разом перестали сердитись, ці «низи», і говорили щиро й тепло, без самурайського прикидання:
— Дякуємо вам, Петре Петровичу, за вашу доброту і ласку! І вам, Юрію Шандоровичу, теж!
Не бійся, вони би зразу віддали все накрадене за таку, здавалось би, дрібницю — чесне ім’я.
Воно найдорожче, бо дає здоров’я і благобут усьому дереву твого родоводу.
А ми по-браконьєрськи рубаємо дерева в рідних, як своя родина, Карпатах і досі не розуміємо, що цим рубаємо древо своє — вбиваємо ненароджених онуків, правнуків і праправнуків.
Їх не буде не Землі, бо Бог не дасть снаги до розширення імені агресивної «електростанції» — чоловіка чи жінки, котрі вбивають, заради зайвини дорогої сметани «Президент», у собі Президента, який міг би вершити, вже зараз (!), долю свого краю. А коли не тепер — то завтра може не вийти.
Є тільки «зараз»!
І Земля — одне велике «зараз».
А різні зарази на ній — тільки пародії на Істину, що міститься в тих же Біблійних заповідях.
Поверніться до них і провітріть назавжди — заради гарного «зараз» — Карпати від зарази. Вони, в сенсі чистоти, можуть, без жодного дозволу від чиновників, бути автономними. Бо той одночасний виплюск добра і любові зробить усю Україну і наших бандитів із закордонного прикордоння такими добрими, що «впадуть» на нас манною небесною такі високі урожаї та любов Неба, що диво. Вони піднімуться буквально з «нічого» нашою любов’ю. Як, утім, і опустяться в «ніщо» повеневою дикістю.
За усвідомленого культивування нашим земним добром небесної любові наркотичні фінансові ін’єкції Заходу стануть нарешті тим, чим і є — заходом за горизонт національного менталітету найменшої гордості нашої за себе та дітей і внуків своїх.
Мукачівський замок гордо дивився на мене. Як же йому пощастило, що він — не людина!
Йому гордість дала бажане — відреставрували самі, без колінопреклоніння з його боку перед суєтною владою.
Точнісінько так, якщо будемо гордими, зробить із нами Бог.
...У доброчесному Козятині на Вінниччині ніби бомбардування пройшло. Навіси царського часу над платформами згнили — їх зняли. Демократичних же не поставили натомість.
Викладено на стіні з цегли — «Залъ третьего класса». Це мовби про нинішню Україну.
У чисельних буфетах, крім київського пива, така войовнича колоніальщина, що аж соромно. Хворобливого вигляду дядько, сам бачив, преспокійно купив такий страшний пиріжок, що я вжахнувся. Мало того — він його жадібно з’їв. Через годину я бачив його на платформі. Він був ще живий.
У відносинах між людьми — відносна любов. Тільки варені яцйя в буфеті безнадійно чекали, що хтось їх купить за 50 копійок штука. Від образи на людську нечуйність буфетна вивіска войовничо гаркала великими літерами:
«Буфет грошей не міняє!!!»
Чи на дрібніші, чи на валюту — не зрозуміло, але — не підходь.
В кіоску на колесах розпливчасті літери на папірці в клітинку обіцяють каву.
— Дайте!
— Для цього треба чайник ставити.
— Пробачте.
Двоє обтертих життям чоловіків заговорюють з продавщицею про любов і тонкощі сучасного (інтимного, а не політичного) сексу. Вона їм зразу подає каву. Мабуть, зігріла її енергетикою живого єства, яке ніяк не дочекається на цьому вокзалі своєї другої половини, аби її половинити.
Та я, за другим заходом, у неї любові не прошу. Хай користується такою, яку пропонують.
Станція Ржевуська, де колись владарювала остання дружина французького кавомана Бальзака — графиня Евеліна, а зараз графлять простір надвоє залізничні рейки.
Мене чекає Руслан. Він кучерявий, як сливові дерева на городах біля мовчазних пришелепуватих осель.
За кордоном Руслан розповідав чеському німцеві, що у вінницькому їхньому присілку людям виплатили пенсії... могильними плитами. Наші дуже зраділи («Хоч щось!»), а німець аж перелякався. Дід, його батько, дурив німця в окупацію по-іншому. Ловив великих жаб та й ножицями відрізав їм стегна і смажив для їжі. Батько думав, що той дурний, бо за це давав цілий скарб — пачку сигарет, а німець думав, що хлопець дурний, бо задешево жаб ловить.
А загалом вони любили один одного, хоч і вирувала війна.
Люди на Ржевуській, очевидно, святі! Місцевий єврей — директор заготконтори Рохман — розкрав усе, відправив свою рідню в США. Нарешті щось запідозрив і місцевий КДБ. «Упав» на хвіст Рохману, але сердега помер. Народ бучно відгуляв на його поминках, а КДБ не втихав: по якомусь часі вирішив розкопати могилу. Люди плакали від такої наруги, але комітетчики викопали труну з... двома кисневими подушками.
Так цей чоловік любив навіть своїх гонителів, що і їм дав подихати вільним заокеанським повітрям!
Із Ржевуської, напевно, і почалася перебудова — всім захотілося щирого рохманівського кисню.
Мама Руслана регулярно ходить до адвентистів сьомого дня.
Після сірого щоденного життя порив до нового в неї настільки фантастичний, що і я плетуся за нею. У пакеті поскрипують яблука.
— Ношу поїсти на перерві для всіх, — посянює.
— Всі по черзі носять?
— Ні, в мене просто яблука ростуть.
— А інші в гуртожитку проживають?
— Ні. В хатах.
— Яблуні біля них не ростуть?
— Ростуть, але ношу тільки я. Я усіх люблю.
«Все, крім її любові, це чужі проблеми», — подумав я.
У залі висить на стіні обрамований плакат із словами Іоанового послання: «Приходящих ко мне не изгоню вон».
Виконуючий обов’язки відсутнього буковинського проповідника проголошує:
— Бога почнемо славити піснею №167 «В день субботнего покоя»!
Затим зачитують місіонерські новини з південно- африканського місіонерського дивізіону. Як із щасливої казки звучить під солодкі усмішки змучених жінок із залізними зубами:
— Я вирішила вийти заміж за бідного пастора!
Квітував коротким щастям цей адвентистський острівець людяності й блаженства серед незрозумілого невлаштованого соціального моря навкруг. Він нагадував човен Мазая для потопаючих зайців. У бабок і кількох вузлуватих чоловіків свій Мазай — Ісус, і вони раді його приватизації. Може, треба вертатися додому — мене тут лише трішки. Коли довіришся Богу — то люди, втім, і так скрізь чекатимуть, а не лише там, куди потрібно ходити в призначені дні.
Прийшла бабуся. Біла, худа і дуже щаслива. На сусідній станції її не взяло п’ятдесят машин, поки вона не попросила Бога: «Змилуйся, я ж запізнюся на збори». Спинився кавказець на іномарці. Все лице — волоссям заросле.
— Язичник, а став. Бог заставив! А своїх і чорт не примусить! — торжествувала старенька, а всі обережно підсміювалися й собі в унісон.
У чистенькому будиночку все, як у Бога за пазухою. Тільки одна мука — сусідка, котра вперто не дає проявити до себе любовi. Коли вона була молода, в неї неухильно валилась хата, як нині Україна. До кого вона тільки не волала про допомогу. Та чоло її постійно розбивалось об стіни. Будинок нарешті розпався, а їй удалось вискочити. І тоді жіночка вперлась — і жодного начальника, а потім і кожного взагалі, в двір не пускала. Коли комусь українського начальника не треба, він починає тривожитись і нав’язувати себе... Та ніхто не зміг прорватися до її землянки, покритої рудою бляхою і оточеної окопами. Тим більше, що всі бездомні собаки відчули її своїм людським депутатом і згуртувались, усвідомивши свій вибір, довкола неї. Чужого ж вони були ладні розірвати! А альтернативна жінка виходила з землянки, вилазила, як на броньовик, на ящик і говорила депутатам, адвентистам, чиновникам:
— І не пробуйте будувати мені хату, коли мої груди повисли, як українські закони, коли мова йде про їх виконання! Геть!
Потім поверталася тилом, задирала спідницю і всі, хто мав очі, бачили сушений плід абрикоса.
...Кругом — і по асфальті, і на доріжках — повзали рябі колорадські жуки. Гуманітарна допомога Америки нашій Україні.
Та Руслан говорить:
— Скоріше хай Америка захопить Україну! Тоді почнеться справжня демократія!
— Ліпше би німці, — заперечую. — Вони більш глибокі.
— НІмці побояться, бо наші раз-два зі своїм нахабством — повиграють вибори в рейхстаг, і там розпочнуться нескінченні засідання Верховної Ради.
Далі Руслан розмірковує більш абстрактно, що біда людства в тому, що в його представників поступово заросло третє око, призначене для отримання інформації зі Всесвіту.
— То ще нічого! — радію я.
— Як?! — гнівається він.
— А так! Подивись, у деяких земляків уже заростає друге. І навіть перше. У тій же Верховній телевізор показує чоловіка, а очей... нема. Запливли!
...По землі з рясними колорадськими жуками пробігає тінь. То відобразилася хмарина або нагадала про себе душа Евеліни Ганської- Ржевуської.
У потилиці засвербіло.
Я зразу зрозумів — то відкривалося третє око.
