Традиції

У кожній нормальній родині є свої традиції. Існували вони і у нас, в сім’ї мого діда, народного артиста театру і кіно Амвросія Бучми.

Головною традицією були численні гості. Не тільки родичі, друзі, приятелі, добрі знайомі. Траплялися й особи неприємні, випадкові, нахабні, напідпитку. Тоді моя знервована бабуся Валентина Юхимівна непомітно робила чоловікові «страшні очі». Але Амвросій Максиміліанович випроваджував такого гостя чемно і терпляче. Ніхто не залишав наш дім ображеним. Взагалі не знаю жодної людини, яка б могла закинути дідові щось лихе. Коли ж за гостем зачинялися високі вхідні двері, клацнувши благеньким «англійським» замком, дєдік казав красуні- бабусі: «Не сердься, мавпо! Гість в дім — Бог в дім!»

Амвросій Максиміліанович не був релігійною людиною, хоч виріс у Львові попід собором святого Юра, гарно співав у церковному хорі і навіть їздив ще хлопчиком з цим хором «на гастролі» у Краків до Маріатського костьолу. Молитов він не читав, постів не тримав, ікон в хаті не було. Але на Великдень завжди пеклись паски, фарбувались крашанки, прибиралася хата. Великодній ранок був у сім’ї святковим.

Згадаймо, що в радянські часи релігія вважалась «опіумом для народу», а церкви перебували під прискіпливим наглядом відповідних установ. Та в нашому домі всупереч таким заборонам і Великдень відзначався, і на Трійцю обов’язково всі підлоги посипалися татарським зіллям (аїр), полином і м’ятою. Кожну кімнату прикрашали букети квітів.

Інші релігійні свята не відзначались. Хоча інколи я чула: сьогодні Маковій, або Спас (кожух припас), або Пречиста, або Стрітення. Бабуся з дідом прожили разом довге життя невінчані, навіть у ЗАГСі не реєстровані — на вірі. Обручку носила тільки бабуся. Але, мабуть, з християнських давніх заповітів велися в нашій родині деякі традиції і особливості побуту. Ідучи з хати, обов’язково прощалися, а повертаючись, віталися, бажали доброго ранку і казали «на добраніч». Часто дякували одне одному і будь-кому навіть за дрібнички. Хліб різали, притуляючи до грудей, ножем до себе. Не залишали його на столі ненакритим. Передавали одне одному всю хлібницю, а не окремий шматок. Ніж не можна було класти на стіл лезом догори, а хліб верхнiм краєм донизу. Вважалося, що тоді хтось iз родини обов’язково травмується (не обов’язково саме цим ножем), а через перевернутий хліб «мамі буде зле». Сіль треба було передавати і приймати, усміхаючись одне одному, а розсипавши ненароком, провести по ній пальцем хрест. Чаркуючись — дивитись в очі одне одному. Не годилось змітати долонею крихти зі столу — грошей не буде. З тої ж причини не можна було свистіти в хаті.

Взагалі свят в родині було багато. Одних днів народження п’ять на рік. Iз сюрпризами, гостями, пригощаннями. До мене (8 січня, зимові канікули) щоразу приходив майже весь клас, дітей до двадцяти і більше. День народження бабусі, Валентини Юхимівни, святкувався 22 лютого. А на день Радянської Армії, 23 лютого, припадав день її ангела, іменини (день святої Валентини, жінки, не плутати з чоловічим Валентиновим днем 14 лютого). На честь іменинниць, трьох Валентин родини — обох моїх бабусь і мене — гримів державний салют. Два поспіль дні свята бабусі плавно переходили у третій — 24 лютого день народження нашого друга, видатного актора Дмитра Омеляновича Мілютенка. Інколи він відзначав його у нас.

Мамине народження 29 квітня часто святкували вже на природі, в лісі чи Кончі-Заспі.

Ну, а в день народження Амвросія Максиміліановича, 14 березня, хата перетворювалась на прохідний двір. Замок на дверях затискався на «собачку», бо вітальні телеграми, посильні з квіткових магазинів, численні гості йшли потоком. На стіл конвеєром виставлялися страви, мінялися тарілки.

Подарунки іменинникам зовсім необов’язково були коштовними, але підібраними індивідуально, з увагою і любов’ю. Ніколи не дарували гроші, це був моветон (непристойність), як казала бабуся. Ну, а мені дєдік дарував щось знаменне: перші в моєму житті черевички на підборах (хоч невисоких і широких), перший фотоапарат («Любитель») та власну смерть — його ховали в день мого сімнадцятиріччя.

Відзначались в сім’ї і радянські свята — 1 травня і 7 листопада. Був гарний привід зібратися всією родиною за столом і погомоніти. Тостів за Сталіна, за мир абощо не пам’ятаю. Першотравень шанували більше — все-таки весна, на душі світлішає.

Особливе і найголовніше свято — Но вий рік. Ставилась височенна ялинка (рідше сосна) аж під стелю, а це 4,5 метри. Особливих іграшок для неї довгий час не було, прикрашали мандаринами, цукерками, ватою, горіхами. Десь за тиждень до свята в одній з семи кімнат — «мисливській» — на вільному столі розпочиналось виготовлення ялинкових прикрас власними руками.

Перший Новий рік у Києві після повернення додому — 1945 — зустрічали в порожніх, ще не умебльованих кімнатах. Навіть стола не було, нема на що було сісти. Але ялинка стояла. На ній висіло кілька іграшок, куплених ще в евакуації. У Ташкенті ялинки не росли, натомість прикрашалося деревце китайської троянди у вазоні. Ті старі іграшки довго тримались в родині — пофарбована зсередини жовта електролампочка з кустарно намальованою вишенькою, довоєнна скляна срібляста зірка з серпом і молотом, скляне ялинкове намисто. На те пам’ятне новорічне свято до нас прийшли Ужвії, моя тітка Галина. Лежачи під ялинкою на матрацах, застелених білими простирадлами, наче на снігу, пили чорну каву, їли чорний хліб, бо більше нічого не мали. Електрики не було. Світилася гасова лампа, свічечки на ялинці і відчинені дверцята високої кахлевої груби, в яку час від часу підкидалися дрова. І було дуже весело в компанії такій. Це і є традиція дому Бучми — не так важливо, що і як їмо і п’ємо, аби товариство було хороше і дотепних вигадок та цікавих розмов побільше. І щоб трошки пахло казкою.

У свій останній Новий рік — 1957 — дєдік, якому лишався тиждень життя, попросив вивезти його до вже прикрашеної ялинки. Мама вкотила крісло в самісіньку гущавину гілок, і він жадібно вдихав аромат свіжої хвої. Страшенно любив запах ялинкового скипидару. В ті часи так пахла мастика, якою натиралися підлоги перед кожним святом. А вже годині о восьмій новорічного вечора дєдік погнав нас з мамою до центрального універмагу за подарунками — на свято до нас збиралися всі Зубови, приєднувався і ще хтось. До того часу подарунки під ялинку у нас не велися. А тоді ми накупили всякого дріб’язку, вкладаючи в кожний подарунок певний зміст і натяк. Пам’ятаю, що бабусі Бжеській, натурі витонченій, придбали крепдешиновий бежевий носовичок, розписаний вручну осіннім листочком. А бабуся Зубова дістала перечницю у вигляді стручка червоного перцю — дєдік цінував сваху за сильний характер і гострий язик, з доброзичливим гумором називав її «чортовою перечницею». З того часу і досі невеличкі подарунки під ялинку — традиція нашого дому, останній заповіт Бучми. Згодом почали писати дотепні вірші всім присутнім біля ялинки та з нагоди знаменних для родини подій.

Ще одна традиція Бучми — посильна допомога, матеріальна і психологічна, тим людям, які її потребували. Не зверхнє благодійництво, не показна турбота, а природний поклик душі того, хто в даний момент сильніший або спроможніший. Наприклад, Ігор Шведов, письменник і артист, звернувся до Амвросія Максиміліановича з проханням допомогти влаштувати на складну операцію артиста з Кишинева. Артист одужав і став знаменитим у своїй Молдові.

Або Дімка, шістнадцятирічний водій однієї з двох наших машин. Трофейний чорний «Мерседес- Бенц» подарував Бучмі український уряд, а зелену «Опель-Олімпію» військове командування (ще йшла війна). Разом з «Опелем» лишився в нашій сім’ї і «син полку» сирота Діма. Через деякий час його забрав до себе наш друг, лікар Василь Васильович Гудим-Левкович. Діма мужнів разом із його синами Миколою і Володею, закінчив Київський політехнічний інститут, працював на ядерному реакторі Академії Наук, що біля Корчуватого. А коли прихопило йому серце, поїхав до Ленінграда, де названий брат Микола, кардіохірург, зробив йому операцію. В той час помер Василь Васильович, і брати на третій день після операції з’явились у Києві попрощатися з батьком. Оце по-нашому. Традиція, коли в дім Бучми прибивалося якесь людське пташеня, а потім ставало на власні міцні крила, збереглась надовго. Трималась і після нього.

А ще в сім’ї традиційно було багато жартів, розiграшів, взагалі гумору і сміху. Всі одне одного «підколювали», ловили на незграбному слові, сміялись (а не сварились) з промашок і помилок.

Не можу не сказати про одну сумну, але з плином часу просвітлену традицію дому Бучми. Амвросій Максиміліанович помер 6 січня 1957 року. Перед смертю він заповідав, щоб на його похороні ніхто не плакав, а співали пісень і танцювали аж до самої могили. А тоді б випили горілочки і йому земельку покропили. Відтоді щороку (!) 6 січня на Байковому цвинтарі десь біля третьої години дня, після денної вистави або репетиції з«являються франківці. В заметіль і при сонці, в мороз і відлигу, численним гуртом або кількома особами. Пізніше до них почали приєднуватись актори Молодого театру, започаткованого моїм чоловіком, наші з ним студенти, нові друзі дому Бучми. Я привожу пиріжки, хліб, сало, ще щось. Ми злегка випиваємо, виплескуючи трохи горілки на надгробок, згадуємо Бучму. Лишаємо синичкам і цвинтарним собачкам трохи наїдків та їдемо додому, на Володимирську, 14, кв. 1, де чекає вже накритий стіл, пісний борщ з пампушками, галицькі вареники і кутя, бо Святвечір. Тільки двічі за весь час франківці були на Байковому без нас — коли помирала в інсульті бабуся (13 січня 1977) і коли вся родина хворіла важким грипом. Тридцять дев’ять років було саме так. А сороковий рік відмічався вже не на Володимирській, а в гримерці театру ім. І.Франка, бо родина Бучми змушена була відмовитись від величезної квартири. А традиція переїхала в інший рідний дім артиста — в театр.

У той сороковий рік на кладовищі і в гримерці за столом, накритим артисткою балету театру Наташею Осипенко та її доброчинними помічниками, зібрались Ольга Кусенко, Володимир Данченко, Богдан Ступка, Дмитро Гнатюк (з режисером Бучмою він зробив свою першу славнозвiсну оперну партію Миколи з «Наталки Полтавки»), Наташа Пономаренко, завліт франківців, племінниця Ужвій і моя студентка, гример Рита Туревська, яка з братом Володею працювала з Амвросієм Максиміліановичем, та інші. Лесь Задніпровський, мастак на жартівливі вірші, прочитав цілу поему: «Вже сорок літ немає Бучми, Вже кілька літ як править Кучма…» і т.д.

Відтепер збираємось лише на цвинтарі. Коли приходить туди родина, це природно. А інших що веде до могили Бучми? Може, є потреба інколи постояти в невеличкому гурті біля могили творчого батька, того, кого маєш за життєвий орієнтир, а може, й взірець, зігріти душу пам’яттю, прилучитись до того ряду, в якому він стояв попереду, а ти за ним. Тоді легше стає на серці й видніше власне місце в цьому світі. Франківці вірні пам’яті Амвросія Максиміліановича, і це робить їм честь. Значить у них ще міцне коріння. Особливу роль у збереженні пам’яті Бучми ось уже майже піввіку відіграють артист Володимир Гончаров і завтрупою театру Валентина Михайлівна Міцкевич. Низький уклін вам, дорогі друзі, від усіх бучменків і бучменят.

А традиції дому Бучми виявились міцними і життєздатними. Вони природно продовжились членами родини. Подібних принципів притримувався ще замолоду і підхопив традиції нашого дому мій чоловік, режисер і педагог Олександр Самсонович Заболотний. І знову в хаті стало гамірно і багатолюдно. В основному це були однокурсники Олександра Самсоновича, його і мої студенти з театрального інституту і естрадно- циркового училища. Знову у нас хтось жив, той ночував, той приходив з гуртожитку хворіти, той прибігав на півночі зі сповіддю. То обідали, то просто чай пили, то наречених приводили «на затвердження». Казали, що після ночівлі під портретом Бучми у них продзьобується власний талант.

Так пройшли через дім Бучми і стали для нас вірними друзями і просто рідними людьми Анатолій Кожуховський (заступник генерального директора Національної опери), Валерій Легін (заслужений артист, Молодий театр), Анатолій Петров (керівник і актор Експериментального театру), Валерій Бугайов (був головним режисером лялькових театрів у Черкасах і Дніпропетровську, нині в Курську), Валентин Макаренко (заступник генерального директора Національного російського драматичного театру ім. Лесі Українки), кандидати мистецтвознавства, доценти Валерій Фіалко та Ганна Липківська, артист, режисер і педагог Ігор Славінський, актор, кінорежисер і письменник Ігор Черницький (Москва), естрадний співак і літератор Микола Романов, ілюзіоніст Віталій Горбачевський (Гран-прі в Монте-Карло).

Було чимало інших гарних людей, хто охоче прилучався до атмосфери дому Бучми. Мабуть, аура тих стін, могутньо насичена світлою енергетикою Амвросія Максиміліановича і зцементованої ним родини, була настільки сильною і привабливою, що навіть той, хто побував у тій атмосфері лише раз чи два, на все життя зберігав добрий спомин і маленьку іскорку щастя, яким, попри всі труднощі і негаразди, був повен дім Бучми.