Перша книга з серії «Бібліотека газети «День» — «Україна Incognita» — народжувалася в рекордно стислі терміни: 2002 рік, 25 липня — 13 вересня. Коли я прийшов до Лариси Івшиної з відповідною пропозицією щодо книжки-дайджесту, яка увібрала б кращі матеріали історичної рубрики, то виявилося, що зерно впало в підготовлений грунт. Статті на теми історії друкуються в багатьох сучасних виданнях (і в Києві, і за межами столиці), але в тім то й річ, що зі сторінок газети «День» постає історія мисляча, яка допомагає краще збагнути сучасне наше життя, політичні процеси в Україні. Це мовби кров у жилах живого організму, який називається Україною…
І ось нова іпостась проекту — книга «Дві Русі». Йдеться цього разу про гострі кути вiдносин України і Росії, показані в історичному аспекті. І що важливо, показані саме з українського погляду! Про те, наскільки важливим є вибір «кута зору», колись добре сказав, звертаючись до своїх опонентів, наш Михайло Максимович: «У вас (в Великороссии) многие смотрят на всю русскую землю с высоты Ивана Великого; здесь (в Малороссии) иные глядят на нее с запорожской, поэтической Савур-могилы; моя точка зрения на всю единую русскую замлю над Днепром — с высоты Старокиевской, с холма Андрея Первозванного…»
Читати власну історію українцям завжди було нелегко: надто вже вона важка. До того ж, наша історична свідомість травмована. І через усе ще погане знання своєї минувшини, і через непогаслі стереотипи (цілі покоління привчалися дивитися на українську історію крізь російську призму).
«Дві Русі» — печальна книга, оскільки в ній багато сказано про більші й менші національні поразки та втрати. Але, водночас, це книга мужнього, відкритого погляду на себе і на сусідів. Уважне осмислення вміщених у ній матеріалів може бути своєрідною «терапією» для багатьох читачів як по цей, так і по той бік Хутора Михайлівського.
Як на мене, найбільш повно представлено Козацьку добу і перипетії ХХ століття, що значною мірою є заслугою таких кваліфікованих авторів, як Віктор Горобець (він же науковий редактор видання) та Юрій Шаповал. Їхні статті складають левову частку книги, і це позначилося на її концептуальному забезпеченні. Відзначу також численні етюди таких «універсальних» авторів, як Сергій Махун та Ігор Сюндюков. Їм, ведучим історичних рубрик у «Дні», випало висвітлювати найрізноманітніші сюжети й постаті, і вони впоралися з цим завданням із добрим чуттям своєї читацької аудиторії.
А ось Київській Русі пощастило менше. І це, здається, проблема не стільки газети «День», скільки загалом нашої історичної науки. Виявляється, українським Середньовіччям займається дуже невелике коло дослідників, а з молодих — то й зовсім одиниці. Я з інтересом прочитав статтю Володимира Рички «Київська Русь: чия спадщина?», в якій ідеться про те, як «вчені українці… програли боротьбу за київську спадщину московським книжникам», — але ж вона явно потребує продовження, можливо, навіть у вигляді цілого «серіалу» чи й дискусії! Бо ж і сама констатація — «програли» — напрошується на заперечення: а що — хіба вже поставлено остаточні крапки? Власне, й сам В.Ричка запрошує до «подальшого з'ясування конкретних шляхів та механізму континуїтету, або перетікання Київської Русі …в Русь-Україну, в Русь-Росію та Біло-Русь». Запрошення вельми актуальне. Тим паче, що ми маємо можливість дивитися на проблему «Чия спадщина?» … з висоти пагорба Андрія Первозванного.
Книга «Дві Русі» вийшла якраз у ці дні гострих дискусій навколо питання про можливий вступ України в ЄЕП. Я читав її від статті до статті, а відриваючись, слухав виступи урядовців і депутатів, — і виникало дивовижне відчуття присутності минувшини в дні нинішньому. Два наші давні «прокляті питання» — «Хто ми?» і «Чого ми хочемо?» — нікуди не поділися. Ми й досі борсаємося в пошуках відповіді на них, інтегруємося в два боки водночас, забуваючи про уроки історії, про ситуації, коли наші предки, укладаючи угоди, часом потрапляли в пастки, бо сподівалися, що їм вдасться спритно пробігти по лезу дипломатичних хитрощів, а тим часом усе закінчувалося тяжкими поразками, ранами і втратами. Так було з переяславськими «угодами» (про які прецікаво написав В.Горобець у статті «День, якого не було? Переяславська Рада в міфах і реаліях»), так у 20—30 роках вже минулого століття сталося з надіями «націонал-комуністів» на СРСР… А чого варта драматична історія втрати незалежності українською церквою, про яку написала Клара Гудзик?! Перечитати б усе це нашим політикам-«підписантам»…
А разом iз тим, не варто зациклюватися на поразках. Про необхідність подолання поразки у власних душах роздумувала в своєму романі «Берестечко» Ліна Костенко; цей же мотив присутній і в її статті «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», вміщеній у книзі «Дві Русі». Хотілося б, зрештою, частіше читати і про переможні моменти в нашій історії. Це теж допомагало б нам позбуватися того самого «малоросійства», про яке Станіслав Кульчицький якось написав, що об'єктивні умови для його відтворення зникли відразу з проголошенням Україною державної незалежності, — залишилися, мовляв, тільки чинники суб'єктивного характеру. Якби ж то все було так просто!..
Я дочитував «Дві Русі» з думкою про те, що книг з історії багато не буває. Вони дуже потрібні українському суспільству, в тім числі й науково-популярні видання. Захоплюючих сюжетів в українській історії величезна кількість, їх вистачить газеті «День» на багато років. А значить, є сподівання й на нові книги, які стануть продовженням успішного проекту.
