Наукові істини, зокрема історичні, досить яскраво відображаються у свідомості людей лише в тому разі, якщо вони сповнюються для нас конкретним змістом, набуваючи живого «обличчя», «плоті» та «крові». В іншому випадку процес розуміння світу буде вкрай важким і справа не зрушить далі механічного завчання мертвих, непродуктивних схем, які внутрішньо відкидає сама людина.
Одна з таких безперечних, але гостро потребуючих «оновлення» істин — це величезна міра впливу української культури загалом і системи освіти зокрема на духовні, соціальні та політичні перетворення в зароджуваній Російській імперії першої половини XVIII сторіччя. І навряд чи можна знайти яскравіший і переконливіший приклад для ілюстрації цього впливу, ніж доля Михайла Васильовича Ломоносова (1711 — 1765), вченого-енциклопедиста світового масштабу, просвітника, поета, суспільного діяча, людини, яка не тільки підняла російську науку до небувалих висот, заснувавши перший в Росії університет (1755 р.), але й людини, яка сама, за словами Олександра Пушкіна, «була першим нашим університетом».
Безперечно, грандіозна фігура Ломоносова — законна гордість російського народу. Але чи всі знають, чим завдячує Михайло Ломоносов тій «книжковій культурі», тому «слову ученості», світло якого (що досягло ще в останній третині XVII віку берегів Москви-ріки, а пізніше й берегів Неви) йшло з Києва, зі скарбниці знань, накопиченої протягом століть ченцями нашої Печерської лаври та європейськи освіченими наставниками Києво-Могилянської академії? Незайвим буде у зв’язку з цим нагадати деякі факти — і справедливості заради, і щоб бачити неоднозначність того «єдиного потоку російської культури», куди за встановленою Москвою традицією включали як спадщину самого Ломоносова, так і праці тих творців культури, на яких він спирався.
Відомо, що Михайло (саме так його називали росiйською!) Ломоносов був старшим сином у сім’ї потомственого помора, людини рідкісної фізичної сили, відваги та життєвої енергії, Василя Дорофійовича Ломоносова. Кращий в архангельських краях рибалка, Ломоносов-старший, як пізніше згадував Михайло Васильович, «все свое довольство по тамошнему состоянию... кровавым потом нажил». І — дуже важливо зазначити — був «мужиком грамотним», з величезною повагою завжди ставився до книг і науки; не дивно, що і підліток Михайло досить швидко навчився читати і відчув у собі той великий, неповторний «восторг познания», який у результаті і зробив його генієм.
Але поставимо питання інакше: в якій саме школі вчився юний Ломоносов і які саме книги він читав? Відкриваються найцікавіші факти. Приблизно в 1723 (або 1724 році) майбутній великий помор пішов до Холмогорської «Словесної школи», заснованої нашим із вами земляком, вихованцем Києво-Могилянської академії, в описувані часи — єпископом Холмогорським і Важеським Варнавою Волостовським (у тій школі наш герой вивчав основи церковнослов’янської, грецької та латини). Зауважимо, що одним із найшанованіших учителів Холмогорської школи був також могилянець Лаврентій Волох.
Навіть більше. І зі слів самого Ломоносова, і з першої його академічної біографії, виданої ще 1784 року, відомо, що першою з прочитаних книг, яка збудила в ньому незламне бажання присвятити себе служінню науці та людям, була «Граматика словенська» знаменитого українського вченого і просвітника, одного з перших ректорів Могилянки Мелетія Смотрицького (1575 — 1633). Причому характерно, що цю книгу, а також «Арифметику» Леонтія Магницького вже зрілий Ломоносов називав не інакше, ніж «вратами своей учености»(!)
Ще одна праця, а саме «Псалтир рифмотворний» Симеона Полоцького (знову ж таки вихованець Могилянської академії!) також на все життя запав у душу юного учня. Слова Полоцького: /Не слушай буих и ненаказанных, /Вотьме невежества злобою связанных, /Но буди правый писаний читатель, /Не слов ловитель, но ума искатель/ — стали (це можна стверджувати досить впевнено) девізом усього життя великого просвітника, світила російської науки, навчивши його тій «чуйності до всіх вражень буття», яка завжди була найхарактернішою рисою М. Ломоносова.
Чи думав скромний і соромливий, але могутній душею і тілом юнак-помор, що долею йому призначено побачити ті місця на київських кручах, де щедро ділилися мудрістю видатні ритори і філософи, богослови та історики старовини — побачити Києво-Могилянську академію? Чи думав юний Михайло, настирливо випрошуючи у сусіда-старика Христофора Павловича Дудіна (у того була невелика, але пристойна, як для Холмогор, бібліотека) книгу М. Смотрицького, що мине 10 років — і сам він, молодий студент, вчитиметься у славетній Могилянці? Але сталося саме так.
Напівлегендарна (але абсолютно історично достовірна!) втеча 19-річного Ломоносова до Москви з обозом, що віз до «першопрестольної» рибу, потім навчання у Слов’яно-греко-латинській академії (вона ж Заiконоспаське училище), найсоліднішому навчальному закладі Москви тих років — ось віхи життєвого шляху обдарованого юнака, що передують поїздці до Києва. Зауважимо тільки, що навіть структура навчання у Слов’яно-греко-латинській академії була точною копією академії Могилянської (внаслідок чого друга може бути цілком названа старшою сестрою першої). Як і в Могилянці, там було вісім класів: чотири нижчих, де навчали читання та письма старослов’янською та латиною, основам арифметики, історії, географії; два середніх (там викладали основи красномовства і віршування з акцентом на латину) і два вищих, де поглиблено вивчалися філософія та богослов’я.
Тому, коли ймовірно у жовтні 1734 року (або дещо раніше) Ломоносов прибув для поглиблення знань до Києва — багато що в Могилянці було йому знайомим. За деякими даними, 23-річного студента довго не хотіли відпускати з Москви, до чого спричинилися труднощі, пов’язані з тим, що він нібито приховав своє недворянське походження після приїзду до Білокам’яної у грудні 1730 року. Але тут сам Феофан Прокопович, наш славетний співвітчизник, який не мав уже того впливу, що у 20-і роки, за Петра I, але все ще дуже шанований, рішуче втрутився і сказав юнаку: «Не бійся нічого, нехай хоч під дзвін великого московського соборного дзвону оголосять тебе самозванцем — я твій захисник». Отже, недарма вже у перших біографіях Михайла Васильовича зазначалося, що Прокопович «зробив велику послугу вітчизні — він дарував Росії Ломоносова».
Що робив молодий вчений у нашій столиці? На превеликий жаль, точних відомостей маємо не так багато; достеменно невідомо навіть, скільки саме часу він провів у Києві (за однією версією, з жовтня 1734 приблизно до лютого 1735 року, за іншою — до липня того ж року). З огляду на те, що і у 30-і роки XVIII сторіччя Києво-Могилянська академія продовжувала заслужено користуватися славою кращого культурного центра Східної Європи — можна припустити, що вчитися Ломоносов мав багато і обширно. Найімовірніше, він прослухав курси (а можливо, й окремі лекції) з філософії, основ ораторського мистецтва, логіки, вищої математики — саме ці дисципліни набули в ті часи найвищого розвитку в стінах КМА. Достеменно встановлено інше: збереглися кілька десятків книг із бібліотеки Могилянки з найдокладнішими помітками Ломоносова (доктор філологічних наук Г.Н. Моїсеєва з Петербурга нарахувала таких понад 40). Михайло Васильович цілими днями просиджує над старовинними літописами XIII — XVI століть, вивчає «Печерський патерик» 1633 року, праці Дмитра Туптала, митрополита ростовського, купи інших книг про наше минуле... Ці знання, набуті в київський період, Ломоносов потім блискуче використовує і у «Древній Російській історії», і в зауваженнях про книги з древньої історії Міллера та Шлецера, і в «Короткому російському літописці з родоводом» (1760 р.), і у багатьох інших історичних працях.
І ще: для його допитливого розуму не могло пройти марно вивчення унікальної архітектури Києва — Успенського собору Києво-Печерської лаври, Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря. Прославлена, таємнича «київська мусія» (тобто кольорове скло для мозаїчного собору) стала потім джерелом «мозаїчної» творчості самого Ломоносова, його картин-мозаїк «Петро I. Портрет» і «Нерукотворний Спас».
Ломоносов залишив Київ 1735 року — його чекали Німеччина і Петербург, європейська слава, куплена великою працею. Але місяці, проведені в Україні, не минули марно — вони укріпили рішучість великого вченого «взором ясным охватить совокупность всех вещей, чтобы нигде не встретилось противопоказаний».
