Iм’я чудового баяніста й самобутнього композитора Володимира Зубицького відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. У минулому володар «Кубка — 75» в Гельсінки, лауреат престижних міжнародних композиторських конкурсів цього року відсвяткував своє 50-річчя. Ювілей музикант відзначає гастрольним турне містами України, Росії та Білорусі. В Києві Зубицький продемонстрував віртуозну майстерність, оригінальність творчої фантазії в нових композиціях.
— Володимире Даниловичу, відомо, що любов до музики вам прищеплювалася з дитинства в колі сімейних музицирувань, в яких брали участь ваші батьки, старший брат і ви...
— Середовище, в якому я провів дитинство, напевно, наклало великий відбиток на моє формування як музиканта. Тим паче що в нашій сім’ї були практично всі музичні інструменти, які батько міг купити. Замість ляльок у нас були кларнети, гітари, труби, тому ми мали можливість вчитися грати на них із самого дитинства.
— Тобто подальший шлях був визначений?
— Я любив ловити рибу й мріяв стати моряком. І лише завдяки тому, що батько вчасно «напоумив», я став тим, ким став. Хоча недавно я давав сольні концерти в Одесі, пішов на море, й серце стиснулося. Пригадалася молодість, мрії...
— За роки навчання в консерваторії ви закінчили три факультети: народних інструментів у В. Бесфамільнова, композиторський по класу М. Скорика й факультет симфонічного диригування у В. Гнєдаша. З чим пов’язаний такий широкий вибір і розмах вашої творчої діяльності?
— Гадаю, що в цьому немає нічого дивного. Адже якщо озирнутися в минуле, то можна побачити, що всі наші класики дореволюційного періоду були рiзностороннiми особистостями. Всі вони закінчували університети, маючи щонайменше 2 — 3 різні дипломи. Звісно, це дуже допомагало розвитку особистості. На Заході, між іншим, нині ніхто не має один диплом, кожний прагне отримати 2 — 3 вищі освіти.
Я поставив спецзавдання: навчитися писати для оркестру. До того ж, хотілося працювати у великих жанрах, а це було не так просто без підготовки. Треба було пройти елементарну оперну режисуру. Навчання на оперно-симфонічному диригуванні стало колосальною лабораторією творчості. Пізніше я почав писати опери, симфонії, володіючи елементарними знаннями про оркестр, відчуваючи цей живий організм зсередини, знаючи його технічні можливості, тембровий бік і акустичні нюанси.
Мені неодноразово доводилося диригувати свої твори, тому що зазвичай диригентам не вистачає часу вивчити чужі композиції. Всі свої симфонії я диригував сам.
— Баян доволі специфічний інструмент і у виконавській практиці, й у плані репертуарної програми. Ваш вибір саме цього інструмента був пов’язаний із сімейними традиціями, адже, наскільки мені відомо, ваш батько грав на всіх народних інструментах, що існували в Україні?
— Дійсно, вибір баяна, насамперед, пов’язаний із сімейними традиціями. Батько мене «втаємничив», навчив цього мистецтва, й для мене це свято. Баян стає все більш елітарним інструментом, а в 40-ві роки баян був найпопулярнішим народним інструментом у нашій країні. На Заході відбуваються ті самі процеси. Я стараюся створювати таку музику, яка б подобалася не лише професіоналам, а й широкій аудиторії.
— Ваша творча біографія ділиться на два етапи: на український і закордонний. Чому поїхали за кордон?
— Раніше кожний мій виїзд на Захід давався великими нервами. Нині таких проблем немає, я можу вільно гастролювати і їздити по всій Європі. Тим більше що своїм нинішнім місцезнаходженням я сумістив Західну Європу зі Східною. Багато концертую, проводжу майстеркласи, є членом журі численних конкурсів баяністів і композиторів. Намагаюся пропагувати українську музику за кордоном, допомагаю своїм співвітчизникам-музикантам. Багато пишу, аранжую.
Минулого року дав концерт з оркестром Бі-бі-сі в Лондоні на найбільшому фестивалі. Нещодавно зіграв декілька концертів з італійськими оркестрами в Неаполі. На Заході нелегко грати з великими симфонічними оркестрами, оскільки там баян сприймається як сольний або камерний інструмент. Наша сім’я виступає квартетом: я, моя дружина Наташа (піаністка) і два сини (флейтист і віолончеліст). Я створив низку аранжувань, серед яких Перший фортепіанний концерт Рахманінова, Скрипковий концерт Хачатуряна.
Незважаючи на те, що вже досить тривалий час живу за кордоном, щороку гастролюю в Україні. За час свого нинішнього приїзду я вже об’їхав усю Західну Україну — Львів, Тернопіль, Луцьк, потім дав серію концертів у містах Східної України — Ворошиловграді, Луганську, Запоріжжі, Одесі.
Більш як 20 років співробітничаю з київським ансамблем «Київська камерата». Це високопрофесійні музиканти. «Київська камерата» — чи не єдиний ансамбль у всьому світі, що виконує мою камерно-інструментальну музику. Так склалося, що популярнішими є мої хорові й баянні твори, а от камерна музика й симфонічна звучить дуже рідко. До того ж головний диригент і художній керівник колективу Валерій Матюхін — один iз моїх найближчих друзів.
— Чи знають українську музику закордонні слухачі?
— На жаль, це питання в мене викликає лише смуток. Україна на Заході асоціюється з Чорнобилем. Не знаю, чим це пояснити, але нашу націю, а тим більше нашу культуру за кордоном знають дуже мало. Щонайбільше хтось може пригадати «русі», як вони називають росіян. Усі слов’янські нації в них «на одне обличчя». Поки ми — своєрідне екзотичне явище. І тільки іноді деякі селяни згадують Україну як «житницю Європи часів царя», адже найкращі сорти спагеті виготовлялися з твердих сортів пшениці. А така пшениця експортувалася лише з України й Кубані.
— Ваша творчість пройнята національним мелосом, яскраво вираженим українським національним колоритом. Як сприймають вашу творчість за кордоном?
— Багато моїх творів, в основному баянні, стали популярними ще коли я жив у Радянському Союзі. Вони виконувалися й продовжують виконуватися на різних міжнародних фестивалях. Деякі з них стали обов’язковими п’єсами на конкурсах. Маю на увазі мої «Карпатську сюїту», Партіту й ранні твори. Взагалі, моє ім’я та моя музика були відомі й раніше. Згодом я змінив свій стиль, але багато музикантів і виконавців, композиторів люблять мої ранні твори.
— Як ви оцінюєте стан сучасної української музичної культури з погляду наявних постмодерністських тенденцій?
— Я вважаю, що будь-які явища позитивні й різні течії в музиці доречні й повинні розвиватися. Музика, як і наука, має безліч усіляких напрямків. Авангардна музика, на мій погляд, містить неймовірний інформаційний заряд, з якого кожний композитор може щось для себе почерпнути.
Коли авангард був заборонений, нам усім молодим дуже хотілося слухати його, писати подібне. Коли ж усі заборони було знятi, надано можливість молодим композиторам писати в будь-якому цікавому для них стилі й використовувати всі можливості авангардної техніки, я, як і багато хто, потрапив під стихію авангардизму. Однак нині в мене всі ці експерименти великого ентузіазму не викликають. Наприклад, на останньому Фестивалі сучасної музики у Венеції були присутні ні багато, ні мало — 37 осіб. Взагалі на Заході страшний розрив між серйозною академічною музикою й поп-культурою.
— На ваш погляд, хто з композиторів прагне у своїй творчості врівноважити ці два начала, органічно з’єднуючи серйозне з масовим?
— Для мене зразком синтезу й органічного злиття цих двох таких полярних явищ є творчість Асторо П’яццоли. Він зумів заповнити ту нішу, яка дуже довго була порожньою в музичній культурі Заходу, запропонувавши світові музику з яскраво вираженою національною аргентинською культурою. Його творчість мені близька ще й тому, що він, у хорошому значенні слова, створив рекламу моєму інструменту. Банд’анион, для якого він пише й часто грає сам, є молодшим братом баяна.
— У своїй композиторській діяльності ви охоплюєте досить широкий жанровий діапазон. А чому віддаєте перевагу?
— Композитор працює в тому жанрі, який запитаний виконавцем і слухачем. На жаль, це практицизм, але це ж і життєва правда. Коли почали виконуватися мої хорові твори, я став iз великим ентузіазмом працювати в цьому жанрі й написав три хорові концерти. А три опери досі не поставили, те саме і з балетами. Реальна виконуваність творів є великим стимулом для зростання, розвитку композитора. Гайдн у своїй творчій практиці мав під рукою оркестр, з розрахунку на який ним було написано більш як сто симфоній, увертюри, камерна музика. У нього була постійна практична лабораторія для творчої реалізації. Композиторам необхідна постійна практична реалізація.
— У вашому творчому репертуарі своєрідно поєднується як серйозна академічна музика, так і полегшено-розважальна. Як уживаються такі різні сфери?
— Є чудовий вислiв Маркса: «Буття формує свідомість», i в цьому правда життя. У тій же Італії зіграєш великий твір, і він не сприймається. Треба писати твір на 4—5 хвилин і не більш, тому що слухачі не в змозі довго концентрувати увагу. Я дуже люблю театр, і моя музика за природою своєю театральна. У своїй творчості прагну до образності.
Мене звикли зараховувати до композиторів неофольклорної хвилі. Думаю, що перший етап моєї творчості цілком підходить під таку характеристику. Хоч я не впевнений, що Друга камерна симфонія на тексти Рембо або Симфонія на тексти Шарля Бодлера мають щось спільне з неофольклорною хвилею. Фольклоризм, який iде від Стравінського, Щедріна, Скорика, можливо, виявився й у мене.
Ми — провідники, які передають багатоканальну інформацію. Хто більш чутливий, той більше передає. І, напевно, хто готовий і здатний багато сприйняти і в адекватній формі виразити, той і є композитором.
