Осінній сезон політичної активності в Україні позначився гострою полемікою стосовно майбутнього підписання Угоди про формування Єдиного економічного простору. Які аргументи «за» Єдиний економічний простір? Про це — в інтерв’ю з першим заступником директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки (до 2001 р. — Національний інститут українсько-російських відносин) Анатолієм ГУЦАЛОМ.
— На тлі активних змін міжнародного становища українсько-російські відносини виглядали «загальмованими» до того часу, поки не «вдарив грім» підписання Угоди щодо ЄЕП. Що ж сталося за ці півроку, які минули з моменту проголошення ініціативи «чотирьох»?
— Глобальні геостратегічні зрушення і масштабна воєнно-політична активність у світі призвели до зміни пріоритетів національних зовнішніх політик, зокрема України та Росії. З одного боку, підвищився рівень значущості у світі консолідаційних процесів. З іншого, зона уваги основних політичних гравців перемістилася до Центральної Азії, на Близький і Далекий Схід. У провідних світових держав змінилася і система пріоритетів стосовно Центральної Європи, зокрема й України. Для Росії (частково і для ЄС) сьогодні вона важлива, передусім, як транзитний коридор до Західної Європи. У свою чергу, для США цей регіон став об’єктом підвищеної уваги у контексті пошуку додаткових важелів геостратегічного впливу на «стару» Європу.
І, нарешті, політика стала явно домінувати над економікою. За таких умов, коли на порядку денному проблеми війни та миру, економічні питання губляться. Але економічна сфера сьогодні є найбільш значущою і важливою складовою у процесах розвитку українсько-російських відносин. 12 років ми прагнули до того, щоб економіку відірвати від політики і, здавалося, вже були близько до успіху... А тепер за волею «глобального фатуму» політики вимушені зіставляти свої дії і всередині країни з плином світових воєнних і політичних процесів. Одночасно великі проекти, серед них i економічні, розглядають крізь призму можливої зміни силового балансу в світі.
Якщо це все помножити на вже розпочату передвиборну лихоманку і консолідацію відомих політичних сил (за принципом «проти кого товаришуватимемо?») — тим більше, що з’явилася можливість знову «затоваришувати проти Росії», — увага до проекту ЄЕП стає цілком пояснюваною.
— Але чи можна говорити про «загубленість» економічних питань на тлі згаданого інтересу до ЄЕП, як і до російської участі у газотранспортному консорціумі, використання нафтопроводу Одеса — Броди?
— Справа не у кількості сказаного й написаного, а в його якості. А з цим є серйозні проблеми. Перераховані вами сфери і конкретні проекти спільного докладання зусиль України та Росії якраз і потрапили під «коток геополітизації». Передусім їхня реалізація жорстко обумовлюється необхідністю відповідати «європейським і стандартам СОТ». Концептуально і стратегічно це виправдане. Але є й зворотна сторона цього процесу. Сонм несумлінних українських політиків і експертів відверто паразитує на «європейському виборі». Економічні проекти з їхньої легкої руки перетворюються на суто політичні. Але, зважаючи на дванадцятирічний досвід двосторонніх українсько-російських відносин, подібне здатне зруйнувати будь-який вигідний почин. Адже відсутні навіть спроби так званих незалежних ЗМІ й аналітичних центрів звернутися до економічних прорахунків, хіба що тільки констатувати, що обсяг торгівлі з ЄС зростає. Але глибинні причини цього явища, по суті, далеко виходять за рамки відносин України та Росії.
— У чому ж вони полягають?
— Йдеться, по-перше, про особливості становлення української держави та її позиціонування у світі. І тут слід визнати, що склалася явна неадекватність українського сприйняття Заходу і Сходу. Фактично спостерігається дуже низький рівень критичності щодо Заходу й одночасно надпідозрілість стосовно Росії. Причини, найімовірніше, криються в особливостях формування української національної ідентичності. Цей процес рухався, з одного боку, у напрямку заперечення імперського (радянського і російського) минулого, з іншого, — у руслі «повернення» до Європи (не особливо вникаючи у те, що в соціокультурному контексті український соціум сьогодні зорієнтований на цінності, які переважно властиві хіба що Європі XVII — XVIII століть).
По-друге, інтелектуальний тон в українському інформаційному просторі задають журналісти, аналітики й експерти, які сформувалися та професіонально відбулися завдяки західним грантам. Вони і засвоїли певну політичну лексику, в якій вистачає стереотипів. І нарешті, у зовнішній політиці знаходять своє відображення такі характерні для українського соціуму риси, як закритість, консервативність, індивідуалізм.
— Як усе це виявляється на практиці?
— Неприйнятність наднаціональності — характерний приклад не стільки помилки, скільки консервативності. У тому, що стосується пострадянського простору, МЗС жорстко відстоює архаїчну політичну лінію, базовану на принципах нейтралітету й позаблоковості України. При цьому чомусь забувають, що, по суті, створення будь-якого союзу (альянсу) або ж коаліції вимагає формування єдиного органу, який в оперативному режимі сприяв би реалізації завдань, задля яких країни й об’єднуються. Та як тільки йдеться про «європейський вектор», у багатьох в Україні ця критичність відразу ж зникає. Адже сучасні Європейський Союз та Північноатлантичний альянс — це класичні зразки транс- і наднаціональності, своєрідна Мекка глобальної бюрократії. Але це зовсім не лякає.
Вражає безліч стереотипів, до яких апелюють в Україні як політики і журналісти, так і експерти. Наприклад, розхожою стала теза про неможливість одночасної участі України в інтеграційних проектах на Заході та Сході. Їхня живучість грунтується не на доказовій базі, а коріниться у несвідомому прагненні суспільства усамітнитися і відгородитися від іншого світу. Стосовно Європи ці упередження блокують наочним благополуччям «старого світу», а тому й замовчуються.
А щодо наших відносин зі Сходом, то такі «несвідомі занурення» можна було б компенсувати активною інтелектуальною роботою.
— У чому ж вихід?
— Рецепт універсальний — необхідно активно інформаційно й інтелектуально підживлювати сферу відносин між державами і народами. Необхідно формувати критичну масу незаангажованих аналітиків, спроможних у реальному часі аналізувати ситуацію на пострадянському просторі в інтересах його розвитку і процвітання. Необхідні могутні інтелектуальні проекти з участю вчених та експертів обох країн. А напрацьовані ними матеріали мають лягти в основу проектів політичних, соціальних і економічних. На жаль, поки що спостерігається зворотне — вже після прийняття «доленосного» рішення виявляється, що його необхідно не тільки інтелектуально наситити, а й позитивно відобразити у суспільній свідомості. Та в такому разі дива не буде.
Питання про інтелектуальне середовище підтримки не таке вже й тривіальне. Ще шість років тому, коли формувався Національний інститут українсько-російських відносин, ми зіткнулися з реальним дефіцитом експертів із питань Росії та двосторонніх відносин. Західний напрям досліджень виявився прибутковішим і тому бажанішим. І якщо у держструктурах ситуацію за ці роки якось виправляли, то у сфері діяльності незалежних центрів, за рідкісними винятками, спостерігався інтелектуальний штиль або явна політична заангажованість. А розрізнені заходи, ті, які проводять під егідою окремих політичних, адміністративних або комерційних структур у суто кон’юнктурних інтересах погоди не роблять.
— Не пусте запитання про ставлення ЄС, до ідеї ЄЕП. Судячи з окремих висловлювань деяких євробюрократів, не всі в Європейському Союзі вітають ЄЕП...
— Думаю, що й у цьому випадку не обійшлося без «котка геополітизації». З одного боку, після війни в Іраку ЄС перебуває у певній розгубленості перед власною безпораднiстю серйозно впливати на хід світових процесів, у тому числі й у Центральній Європі, частина якої незабаром стане вже її внутрішнім простором. У зв’язку з цим i Україна вступила у коаліцію зі стабілізації ситуації в Іраку врозріз із думкою «старої» Європи, чим означила своєрідний виклик ЄС. З іншого боку, попри всю його економічну вигідність для ЄС, можливо, ЄЕП лякає деяких єврочиновників монополією на енергоносії, труднощами розігрувати протиріччя енерговидобувних країн (Росії, Казахстану) та країн-транзитерів (України, Білорусі) для вирішення як економічних, так і політичних питань.
Разом із тим необхідно звернути увагу і на деякі «технічні» питання. Передусім, це дуже помітна гіперболізація українськими ЗМІ так званих«негативних настроїв» представників ЄС стосовно ідеї ЄЕП. Мені здається, дехто просто зрезонував на демонічні сценарії деяких українських політиків. А в умовах відсутності прийнятої і зафіксованої «на папері» політичної лінії Євросоюзу будь-який чиновник ЄС достатньою мірою вільний вільно висловлювати свою думку. Водночас занадто багато безадресних посилань на нібито негативну думку структур ЄС, що скидається на відверту тенденційність.
— І все ж немає диму без вогню. Чи не є те, що відбувається, непрямим свідченням того, що очікуються певні кардинальні розвороти у світовій політиці, які вимагатимуть внесення коректив в українську зовнішню політику, зокрема й у європейському напрямі?
— Безсумнівно. Процеси, що відбуваються у світі, свідчать про зміну пріоритетів у глобальних та регіональних об’єднувальних процесах. На перше місце вже ставляться здатність ефективно воювати і боротися з тероризмом (а не змагатися у політкоректності), можливість мобілізувати ресурси для ліквідації наслідків терактів, природних і техногенних катастроф, а також гарантії стабільного доступу до енергоресурсів (з урахуванням вичерпання світових запасів нафти). Розвиток кризових процесів у світі істотно вичерпуватиме ресурси, що посилить боротьбу за володіння ними. А це висуває жорсткіші умови до створюваних альянсів і коаліцій.
Закономірно, що і СОТ, і ЄС сьогодні дедалі більше за своєю внутрішньою організацією нагадують піраміди, у яких ті країни, які перебувають на верхніх рівнях, вирішують свої проблеми за рахунок нижніх. Тому для України питання, вступати чи не вступати до тих або інших інтеграційних структур, сьогодні повинне трансформуватися в інше русло — чи може вступ наблизити її до реалізації життєво важливих національних інтересів.
А тут уже є над чим замислитися. Особливо над тим, чим для України може у майбутньому обернутися непродуманий рух до ЄС та СОТ за принципом «потрапити за будь-яку ціну»? Вже надто багато на грунті утриманських настроїв в Україні зросло ілюзій щодо Європи. Передусім необхідно облишити ілюзію, що ми інтегруємося до ЄС. Інтеграція — процес взаємний, а не односторонній. Більш того, сучасні інтеграційні процеси у світі грунтуються на подібності — звідси і теза про спільні європейські цінності. Для Європи ми ІНШІ, передусім за соціокультурними (у вузькому розумінні, ментальними) параметрами. В економічному аспекті ми цікавимо Європу тільки у зв’язці з Росією, та й то пріоритетно з питань енергозабезпечення.
Разом із тим проект організації життя європейського соціуму навіть на цьому тлі не втрачає своєї актуальності та привабливості. Ближчого і привабливішого для українців проекту соціальної організації просто не існує. Та необхідно чітко розмежовувати впровадження європейської моделі й інтеграцію.
— То чим у такому разi приваблює проект ЄЕП?
— Принаймні двома аспектами. З одного боку, ми інтегруємося з ресурсоспроможними країнами. З іншого, ми не маємо потреби докладати титанічних зусиль з підлаштовування один до одного. В умовах розвитку кризових процесів це надзвичайно важливо. У зв’язку з цим ЄЕП для України — не тільки пріоритетний, а й життєво важливий проект. Ось тільки необхідно свідомо і розсудливо рухатися у напрямку формування власних інтересів і власного місця у ньому, адекватно враховувати аналогічні інтереси партнерів, а не спрямовувати громадську енергію на боротьбу з самим собою і подібними до тебе...