«День» продовжує дискусію про те, що стоїть сьогодні за визначенням «український націоналіст» (початок див. у №№ 114, 128, 133). Чи тотожне воно поняттю «патріот»? Наскільки змінилися його інтерпретації порівняно з радянською епохою? На ці запитання намагаються відповісти наші експерти.
Федір СТРИГУН, художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України:
— По-перше, не слід слово «націоналіст» прив’язувати до інших слів, як це дуже часто роблять. Для мене націоналіст — це людина, яка любить свою Батьківщину. Себе я теж вважаю націоналістом. Я це слово дуже люблю. Я люблю ці погляди, бо людина, яка любить свій край, буде, я в цьому щиро переконаний, поважати й інших.
Націоналістами треба називати Богдана Хмельницького, Тараса Григоровича Шевченка, Івана Яковича Франка, Лесю Українку, братів Тобілевичів... Також і Лисенка, і Старицького, і Петлюру, і Грушевського. Я вже не зачіпаю ранні періоди. І члени Кирило-Мефодіївського братства — націоналісти. Дуже прикро, що у свій час зробили з цього слова щось схоже на матюк. А це слово дуже благородне.
Я вже не кажу про використання слова «шовінізм». Чомусь найбільше його вживають стосовно українців. І абсолютно несправедливо. Хоча, з другого боку, я радий, що так кажуть. Бо тоді я розумію, що ми — патріоти. От ми були на гастролях в Сімферополі, і там я побачив такі слова: «Українські окупанти, геть з Криму!» Ніколи не чекав, що нас так назвуть... Я вважаю, що в душі кожен народ, кожен діяч, який служить народові, є націоналістом. І це поняття однакове як в Україні, так і в Росії, Білорусі, Англії, Америці, Франції, Японії, Китаї. Хоча ми ніколи не називаємо японців японськими націоналістами. Чи німців — німецькими. Не треба зв’язувати націоналізм з націонал- фашизмом, і все буде нормально.
Олександр МАЛИХІН, викладач історії Донецького державного коледжу:
— Для мене поняття «український націоналізм» — це, передусім, наша історія. Історія політики, духовності, літератури… І хоч би як хто ставився до самих ідей української державності, вважаю, що їх потрібно, насамперед, поважати. Тому що нарівні з радянською епохою у нас була й інша епоха, яка називалася становленням української нації. І за цю ідею багато хто заплатив своїм здоров’ям, а хто й життям, у в’язницях, багато хто вимушений був поїхати з країни. Так що зрікатися цього не можна. Не можна заперечувати ідеї націоналізму повністю — щось можна, напевно, взяти корисного. Єдине, що я не приймаю, — це насильство в ім’я національної ідеї. Як показує історія, подібні акції завжди погано закінчувалися для їхнiх організаторів. А ще гірше, коли ідеями націоналізму прикриваються ті, хто нiяк до них не причетний.
Надія СКОРОБОГАТЬКО, еколог:
— Для мене патріотизм — це, насамперед, моє місто, моя країна… Раз уже я живу в Україні, то турбуюся про її майбутнє. Розмовляю, щоправда, російською, однак вважаю, що це — не головне. Адже не важливо якою мовою ми спілкуємося, важливо, що з цього спілкування ми виносимо для себе… А українських націоналістів поважаю, тому що, на мій погляд, це люди, які мають лава Чорновола дуже яскраво підтверджує образ справжнього патріота і націоналіста в гарному значенні слова. Хоч це поняття має і зворотний бік — ті ж чеченські екстремісти, які заради своїх націоналістичних ідей готові піти на вбивство. А це недопустимо… Ніякими ідеями не можна виправдати пролиття крові.
Євген КИЗЕРНІС, адвокат:
— Патріот — це патріот, а націоналіст — це націоналіст. Особисто я ніколи ці два поняття не змішую. Будучи литовцем за походженням, я вважаю себе патріотом України, оскільки тут народилися мої батьки, мій син, а до поняття «український націоналіст» ставлюся без захоплення. Вважаю будь-який націоналізм, незалежно від означення «український» чи будь-який інший, ознакою дефіциту інтелекту й культури.
Василь ШКЛЯР, письменник:
— Український націоналіст — це людина із загостреним почуттям власної гідності, а тому вона болісно відчуває належність до приниженої нації і, відповідно, глибоке розчарування від того, що відбувається сьогодні. Замість обіцяних прав і свобод український націоналіст за останні десятиріччя отримав лише ідентифікаційний код. По суті — це самотній вовк, якого не розуміють навіть так звані ура-патріоти. Його трагедія посилюється дедалі більшим переконанням у справедливості слів великих попередників: нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично не матиме шансів на свободу. Його біль загострюється ще й тим, що він не має навіть звичайних банальних утіх. Він не піддається психозам радості від успіхів наших футболістів. Бо якщо, скажімо, в бельгійському «Прюгге» один гравець розмовляє українською мовою, а в нашій команді — жоден, то він уболіватиме за бельгійців. Якщо негр виходить на ринг і каже нашому боксерові «Слава Україні!», а той мовчить, то український націоналіст уболіватиме за негра. Лише внутрішній інстинкт підказує, що колись з’явиться зграя, до якої він пристане, щоб перегризти чиюсь горлянку у боротьбі за свободу.
Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:
— У нас це поняття, пропоноване ще радянською владою і 70-ма роками настійливого повторення, інтерпретувалося так: кожен, хто пам’ятає, якої він національності, є націоналістом і негайно має бути ліквідований в ГУЛАГу. Так що я вважаю, на тлі цієї історичної пам’яті (бо старші покоління все пам’ятають) розмахувати цим поняттям непристойно. В Україні я би на це поняття наклала мораторій років на десять. Доти, аж доки ми не відбудемося, не дійдемо до самоусвідомлення як сучасна європейська нація. А потім вже можна буде говорити, де є норма, патологія, нормальний націоналізм. І саме той націоналізм, який ототожнюється з патріотизмом: словом, яке в нас теж втратило якісь пристойні конотації. Націоналізм має ототожнюватися з нормальною громадянською свідомістю нормального громадянина своєї країни, який хоче для неї благополуччя й процвітання. У нас сьогодні навіть елементарно ніхто не знає, як користуватися цим терміном. Тому, як я вже говорила, я би повернулася до цієї розмови
